Фільм тижня: "Колесо чудес" Вуді Аллена
У свої 82 Вуді Аллен, видатний ексцентричний і невгамовний американський режисер, встиг випустити 81-шу стрічку – драму "Колесо чудес" з Кейт Вінслет у головній ролі. Картину Нью-Йорка 1950-х, тліючого світу атракціонів і глибоко романтизованого заходу життя дивилася редактор Vogue.ua Марія Дачковська.
"Колесо чудес" – ніщо інше, як чергова пропозиція до занурення в типово аленнівський світ, цього разу підсвічений призахідним помаранчевим сонцем Коні Айленду та рядками Юджина О’Нілла. Передчуття атмосфери вічного свята швидко розвіюється: нині в парку атракціонів ми – не гості, а свідки життя тих, хто зазвичай їх обслуговує. Мрії, яким назавше згубитися в далекому дитинстві, вицвілі каруселі, всюдисущий гамір і задушлива спека, що проступає до нас з екрану, віддаючи Достоєвським – Вуді Аллен зображує життя, як на долоні, даючи глядачу змогу відчути себе богом: не тому, що тепер йому все під силу, а тому, що його погляд стає напрочуд ясним, здатним сягати в самісіньку таємницю життя.
Кейт Вінслет"Ти вважаєш, що трагедія людини – це її власна провина?" – таке питання ставить нереалізована акторка і нещаслива дружина Джинні (Кейт Вінслет), яка "тільки грає роль офіціантки", своєму коханцю – рятувальнику Міккі (Джастін Тімберлейк), який мріє про буття великого письменника й драматурга. Ми спостерігаємо буденність, постійно приправлену романтикою – романтикою, в яку, здається, ніхто не вірить до кінця. В "Колесі чудес" вона настільки ілюзорна та цинічна, що по спомині здатна викликати легку нудоту з присмаком глибокої печалі – тут високі переконання межують зі слабкістю духу, позамежна відвертість – з лицемірством, а прагнення справжнього – з існуванням в ілюзіях. Герої часто не запитують одне одного про найголовніше, втішаючись натяками і власними інтерпретаціями, переважно – через страх зустрічі з правдою. Словом, усе в "Колесі чудес", як у найсправжнісінькому нашому з вами житті.
"Трагедія людини – це її власна провина?" – з цього ми починаємо і це читаємо наприкінці стрічки у погляді безмовної Кейт Вінслет. Лишень за цю єдину сцену акторка мала би здобути номінацію на "Оскар" – не кажучи вже про її гру в цілому, на тлі якої потьмянів навіть блискучий Джеймс Белуші (про Джастіна Тімберлейка годі й говорити). Та очевидно, що причетність Вуді Аллена до скандалу через харасмент, лишила "Колесо чудес" і, зокрема, Кейт Вінслет, цього разу обабіч березневого "Оскару".
Кейт ВінслетПевно, глядач як співучасник екранної реальності й глядач як відсторонений спостерігач одночасно – то константа алленівського стилю, яка в "Колесі чудес" сягнула найбільшого прояву. Життя – це чергування безлічі випадковостей, на які ми не завжди маємо вплив, та кожнісінький з нас щодень робить свій вибір, і саме цей вибір вирішує нас майбутніх. У "Колесі" ми проживаємо життя разом з героями, подекуди віднаходимо себе в нім, але разом з тим ясно бачимо передумови ситуацій, що виникають, а також наскільки самі герої – тобто звичайні люди – є невільниками власних переконань і уявлень. Крізь лінзу безмірно талановитого Вітторіо Стораро режисер запрошує нас зручніше вмоститися на сидіннях оглядового колеса, де в сусідніх капсулах разом із нами подорожуватимуть герої десятків інших фільмів Вуді Аллена, аби спостерігати життя згори помаранчевого Нью-Йорку при сонці, що витончено виграє на рудому волоссі Кейт Вінслет. Адже цього разу ми – все-таки гості. Гості алленівського театру.
Читайте також:
