UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

«Мій син подорослішав зарано через цю війну»: розповідь художниці Марії Прошковської

04 июня 2022

На початку повномасштабного вторгнення українська художниця Марія Прошковська ухвалила важке для себе рішення – виїхати з України разом із 6-річним сином. Зараз Марія з Іллею перебувають в італійському місті Болонья на резиденції, влаштованій Музеєм сучасного мистецтва Болоньї. Про те, чому в евакуації Маша вирішала бути «не супермамою, а просто достатньо хорошою мамою», і як вона поєднує це з мистецькою практикою, Марія розповіла Vogue.ua

Марія Прошковська (фото Lesha Lich)
"До останнього не хотіла виїжджати"

Це рішення далося мені дуже важко, адже до останнього я не тільки не думала цього робити, але й підтримувала моральний дух своїх друзів у соцмережах, налаштовуючи всіх тримати стрій та чинити опір у разі вторгнення. Але коли твоя маленька дитина прокидається о п'ятій ранку від вибухів, бачить перелякані очі батьків, повні гіркого осаду, що найгірше все-таки сталося, і чує виття сирени – ти думаєш дуже швидко і робиш всі необхідні дії також блискавично.

Роль головуючого нашою командою-сім'єю була заздалегідь, з холодною головою (як це радили інфографіки "як поводитися у разі вторгнення") погоджена, і на цю "посаду" було призначено мого чоловіка, тому рішення фактично ухвалював він. Олексій сказав мені: крім того, що я патріотка – я ще і мати нашого з ним сину, тому маю бути відповідальною та вивезти дитину туди, де буде безпечніше.

До того ж мій батько пройшов війну в Афганістані, сам тренував сили спеціальних операцій, і я мала дуже реалістичне уявлення про ймовірні сценарії, тому, порадившись із ним, прорахувавши можливі найгірші варіанти, я зрозуміла, що не маю права залишати сина в місті. Для мене дуже важливо було забезпечити не тільки фізичну безпеку, але і психічне здоров'я дитини.

"Я пишаюся кожною жінкою, що врятувала своїх дітей"

Зараз на фронті воює величезна кількість жінок, вони виконують надважливі та складні завдання військового, медичного та іншого характеру, тисячі жінок активно ведуть волонтерську діяльність. І в багатьох з них є діти. Мені стиснув серце випадок з військовою медикинею, що перебувала у сховищі на Азовсталі разом зі свою донькою. Я неймовірно пишаюся нашими героїнями.

Так само я пишаюся кожною жінкою, що врятувала своїх дітей, та, зробивши крок у невідоме, покинула свою домівку заради майбутнього. Війна не змінила наших ролей, вона просто унеможливила або сповільнила на якийсь час реалізацію в деяких напрямках. Я зараз далеко від свого чоловіка, в іншій країні, але, так, я залишаюся його дружиною, найкращою подругою, коханкою в мріях і спогадах. Війна зростила мій патріотизм до воістину безмежних масштабів та сповнила моє серце гордістю за те, який паспорт тримаю в руках. Щодо професійної діяльності, то мені, напевне, з цим пощастило бо я наразі дуже активно веду мистецьку практику і роблю декілька нових проєктів.

Про мистецьку резиденцію

Завдяки рекомендації куратора Сергія Канцедала, що народився в Харкові, але живе і працює в Туріні ми приїхали в Болонью, де для мене організували спеціальну програму резиденції при Музеї сучасного мистецтва Болоньї (MAMbo). Музей під керівництвом Лоренцо Бальбі співпрацює в цьому питанні з муніципалітетом Болоньї та активно підтримав нас із Іллею, надавши житло, стипендію та можливість для мене працювати і реалізувати декілька проєктів.

Відеоперформанс "На лезі" (відео Ornella De Carlo)

18 червня відбудеться презентація мого нового відеоперформансу "На лезі", що зроблений у співпраці з однією з найвпливовіших організацій Італії – асоціацією Orlando, що бореться за права жінок, ЛГБТ й інклюзію та Бібліотекою для Жінок (Biblioteca delle Donne). Це красивий храм літератури феміністичного спрямування, що розміщений у старовинному приміщенні колишнього жіночого монастиря, який існує з 1105 року. При роботі над проєктом я працювала не тільки з темою перформансу, але і з самою локацією – вона є повноцінною співавторкою цієї роботи.

Відеоперформанс "На лезі (відео Ornella De Carlo)

Biblioteca delle Donne – напевне, найкраще місце для вивчення гендерних студій в Італії, і мені дуже шкода, що я не володію італійською. Якщо нам вдасться дійти згоди з адміністрацією та отримати необхідні дозволи, восени буде реалізовано ще один проєкт у публічному просторі, який буде фактично культурною інтервенцією в життя болонців і гостей міста.

"Мене не вистачає на те, щоб бути супермамою"

Для мене це надзвичайно складно. Ілля – найкращий у світі син: добрий, активний, цікавий до світу і інших людей, але разом з тим дуже вимогливий до уваги хлопчик. Інколи мені здається, що я припинила існувати всередині себе, оскільки не маю простору для того, щоб думати.

Ілля (фото Сергій Канцедал)

Напевне, моя здатність тікати думками і підштовхнула мене колись до роботи з концептуальним мистецтвом, але ця навичка, така цінна і важлива для мене, – вона як гнучкість у гімнаста, потребує тренувань та безупинної роботи над собою. На жаль, за весь цей час я не прочитала жодної книги і, якщо чесно, мене не вистачає на те, щоб бути супермамою, я обрала нішу бути "достатньо хорошою мамою".

На мене дуже тисне ярмо відповідальності за все наше із сином життя і розуміння того, що я не маю права втомитися, захворіти чи забути купити питної води до того, як почнуться великі італійські вихідні, наприклад. Зараз Ілля сидить поруч зі мною і плаче, бо в нього болить зуб. Тож завтра у нас почнеться захоплива пригода з пошуку лікаря...

Насправді, важче все, адже доводиться начебто всього вчитися наново, але, якщо бути оптимісткою, то можна вбачити в цьому тренування когнітивних навичок та багато корисного досвіду в скарбничку. Зрештою я відчула, що я неймовірно сильна і це, на мій погляд, дуже цінно.

Про власний простір

Якщо говорити про work/life balance, то це не про мене. У тій ситуації, яку ми переживаємо зараз, я не відчуваю, що повноцінно працюю, не відчуваю, що повноцінно живу. Я просто роблю все, що в моїх силах, і чекаю на перемогу. Я побудувала графік довкола потреб дитини і шукаю в ньому якісь щілини для того, щоб працювати. Єдине, що завжди зі мною, – це ранкові та вечірні відеодзвінки в Київ до коханого чоловіка. Здається, це те, на чому тримається моя психіка.

"Мій син подорослішав дуже зарано через цю війну"

Нашій сім'і довелося пройти не тільки складнощі, які принесла війна, а і біль раптової смерті мого батька. Коли подзвонила моя мама, у мене були зайняті руки, і я відповіла на режимі гучномовця, тому Ілля разом зі мною почув її слова: "Машуня, папа Ваня умер только что". Він плакав так сильно, що до нас прийшов сусід Лука, що живе на горі, та запитав, чи може він нам якось допомогти. На жаль, Лука був безсилий допомогти того ранку...

Безперечно, для дітей ці всі події – величезний стрес, і я ніколи не пробачу ворогу ті дні, коли Ілля від втоми і шоку безкінечної дороги відмовлявся від їжі на декілька діб, не пробачу його крики вночі, не пробачу питань про те, чи не вб'ють його тата на війні. Мій син подорослішав занадто рано через цю війну і наші особисті трагедії. Це сумно, але я пишаюся цим маленьким чоловіком з великої літери.

Еще в разделе ART

Популярное