UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

«Я працюю у Венеції не художником, а громадянином»: все про українські проєкти на Венеційській бієнале

22 мая 2022

З 23-го квітня «Молоко снів» 59-ї Венеційської бієнале «розливають» для всіх охочих: одна з найважливіших у світі виставок сучасного мистецтва презентує «crème de la creme» за три останні роки (у 2021-му плановий щодворічний цикл показу досягнень сучасного мистецтва через карантин був порушений, виставку перенесли на 2022-й).

Україна, яка через повномасштабне вторгнення російського агресора опинилася в ролі головного ньюзмейкера 59-ї Бієнале, цього року, на щастя, мала гідний проєкт у Національному павільйоні – «Фонтан виснаження. Alta aqua» блискучого художника-інтелектуала Павла Макова і потужну кураторську команду – Ліза Герман, Борис Філоненко, Марія Ланько. Абстрактна кінетична скульптура Павла Макова, ідея якої починалася з конкретної аварії харківського водогону 1994 року і символізувала ослаблення влади, не спроможної запустити «колообіг» господарських і політичних процесів в країні, переросла в глобальну філософську ідею «відсутності життєвої сили в Європі та виснаження людей у ​​демократичному світі».

Павло Маков та його "Фонтан виснаження" (фото Sasha Maslov)

Більше того, художник, який багато часу проводить в Італії, чудово говорить італійською, любить і знає італійську культуру, проєктує ідею «Фонтану» і на Венецію – виснажене місто. «Заберіть туристичну індустрію, – і нічого не залишилося. Це звучить сумно, але це чесно».

«Фонтан виснаження» наштовхує на думку про стосунки людини і природи, про виснаження природніх ресурсів. Чому б і не встановити «Фонтан виснаження» у Венеції? Чечілія Алемані сказала в коментарі Vogue Ukraine, що проєкт Макова їй імпонує і вона любить таке символічне мистецтво в публічному просторі, але рішення завжди за художником і за містом. Маков прокоментував, що не проти, аби «Фонтан» купили і встановили у Венеції – віддав би гроші на ЗСУ, але поки про це не йдеться.

Павло Маков та його "Фонтан виснаження" (фото Sasha Maslov)

Архтектурний офіс «Форма» зробив простір павільйону максимально лаконічним і… «сакральним». І якби світ був ідеальним, зала із «Фонтаном виснаження» мала б бути більшою і не прохідною, бо сусідній павільйон Косова із барвистими килимами, в який ведуть два відкриті входи, з одного боку, та павільйон з іншого – дещо збивають медитативний настрій українського об’єкту. Але це не про суть проєкту, а про його сприйняття.

Проєкт Павла Макова був представлений кілька разів на виставці в Україні, але жодного разу не функціонував власне як фонтан: те, що команда Українського національного павільйону під час війни змогла запустити водний механізм – дивовижний символ життєстійкості українського культурного сегменту. Заміною детальної документації історії проєкту стали усні розповіді про шлях українського проєкту з Києва до Венеції. Усі світові ЗМІ написали, як співкураторка павільйону Марія Ланько в перший день війни завантажила у коробки 78 мідних лійок для фонтану і поїхала машиною в бік кордону; як Павло Маков просидів у підвалі Єрмілов-центру під Харківським університетом Каразіна тиждень під обстрілами і бомбардуванням, а потім із дружиною, 92-річною мамою і двома котами таки виїхав із міста і добрався до Венеції; як кураторка Ліза Герман на 9-му місяці вагітності виїхала з Києва до Львова, народила у Львові сина Германа і з місячним малюком приїхала до Венеції, щоб працювати у Павільйоні; як Борис Філоненко, теж харків’янин, складними воєнними дорогами їхав на Бієнале. Як у Мілані зварювали конструкцію, на якій мали кріпитися 78 бронзових воронок фонтану у 12 ярусів – бо готову конструкцію, зроблену в Україні, вивезти не було змоги. Кожен із членів команди сприйняв це як професійний і громадянський виклик, і всі впоралися на славу. «Я працюю у Венеції не художником, а громадянином», – не раз повторив Павло Маков.

Павло Маков, Маша Ланько, Ліза Герман та Борис Філоненко

До відкриття павільйону навіть устигли надрукувати каталог, що все ще нечасто трапляється в українських мистецьких практиках, а в умовах війни це могло бути виправданим, але команда виклалася на повну. Тож безперервні п’ятихвилинні оплески після офіційного відкриття павільйону були цілком заслуженими.

«Я працюю у Венеції не художником, а громадянином», – не раз повторив Павло Маков.

Хоч керівництво Бієнале і просило українську делегацію не робити різких політичних заяв на пресконференції, політика Венеційської виставки максимально сприятлива для українців. Чечілія Алемані запропонувала кураторам павільйону зробити ще один український арт-майданчик на Джардіні, щоб дати простір для розмови та підтримки української культури. Так з’явився проєкт Piazza Ucraina.

Piazza Ukraina

Архітекторка Дана Косміна запроєктувала дух і настрій України в часи війни: посередині майданчика «пам’ятник пам’ятнику» – об’єкт із заповнених білих мішків, який закриває символічний культурний об’єкт, під ногами соснова кора крупної фракції, що асоціюється із залишками будинків, трухою після обстрілів, а «обгорілі» стовпи і запах гару вмикають додаткові органи відчуттів – нюх, дотик. На стовпах – постери із «реактивними» роботами українських художників, створеними щойно під час війни. Український мистецький фонд екстреної допомоги, створений ГО МСМ, Мистецьким Арсеналом, галереєю The Naked Room і виданням «Заборона», з перших днів війни почав збирати з відкритих джерел архів мистецтва воєнного часу, фіксувати хронологію цього мистецького потоку. Куратори Piazza Ucraina Ліза Герман, Марія Ланько, Борис Філоненко відібрали з архіву кілька десятків творів і представили їх на символічному українському Майдані. Тут твори Kinder Album і Олександра Грєхова, Влади Ралко і Данила Мовчана, Катерини Лісовенко і Алевтини Кахідзе, Олега Грищенка й Ілона Кузнєцова, Владислава Шерешевського, Іллі Ісупова та інші. Куратори анонсують зміну експозиції впродовж роботи бієнале.

Географічно Piazza Ucraina розташована між кількома фуд-кортами, де втомлені від кілометрів мистецтва люди п'ють свій щоденний шпрітц-апероль, їдять паніно і збуджено діляться враженнями, обпалені стовпи нашого простору, запах гару і мистецтво, в якому сконцентровано багато розпачу і болю, дисонує з цією точкою передиху. Ніби простір болю, куди треба наважитись ступити. Або це так працює для українців, які приїхали із війни в мир, привізши свою війну в кишенях і очах.

У виставці «Молоко снів» Чечілія Алемані показала роботи 213 художників і художниць зі всього світу , із них 180 вперше представлені на Венеційській бієнале. Серед останніх і наша Марія Приймаченко, про існування якої італійська кураторка, що нині живе у Нью-Йорку, дізналася після того, як міжнародні ЗМІ розповіли про знищення російськими військами краєзнавчого музею в Іванкові, де були твори Марії. Чечілія вставила гуаш «Опудало» (1967) в експозицію в останній момент, тому її немає в каталозі. «Якби я знала про неї раніше, ця робота зайняла б центральніше місце у виставці», – сказала вона в інтерв’ю artnet.com.

Зараз «Опудало» Марії Примаченко експонується біля гігантської скульптури «Слон» німецької художниці Катаріни Фріч (лауреатка премії «Золотий лев» за внесок у мистецтво). Диспропорція між «Слоном» у натуральний розмір, який експонується в «палацовій» залі із розписами на стелі і дзеркалами зусібіч (сеттінг нагадує музейну експозицію із «Давидом» Донателло), і невеликим химерним звіром української художниці ніби навмисне демонструє, як мало світ знає про українське мистецтво. Треба сказати, що в межах заявленої теми виставки робота Марії лягає як золота смальта в загальну «мозаїку». Тоді чому її імені не знають навіть фахівці-всезнавці?!

Офіційно виставка розбирається з такими проблемами, як тіло і його метаморфози, стосунки між людьми і технологіями, зв’язок між людиною та іншими істотами і неістотами на Землі, неофіційно «Молоко снів» – виставка жіноча (90% авторів – жінки та небінарні люди) і постколоніальна (багато рефлексій щодо апропріації, насилля, автентичності). Кураторка «витягла» з маргінесу під прожектори уваги багато вражаючих творів дуже талановитих художників і художниць із країн, що не входять в умовні топ-10 арт-світу. При цьому вміло обрамила їхні висловлювання зірками й «історичними капсулами». До перших належать Нан Голдін, Барбара Крюгер, Сесілія Вікунья, Катаріна Фріч, Розмарі Трокель, Паула Регу. В 5 капсул часу помістили промовисті твори свого часу – тут і сюрреалісти, й дадаїсти, і світлини Гертруди Арндт, і візуальна поезія Мірелли Бентівольйо, Мері Еллен, і ескізи костюмів Олександри Екстер. Авторська версія історії мистецтва, сконструйована Алемані, мала б значно скоригувати вже написану історію мистецтва ХХ століття, але українське мистецтво доведеться додавати очевидно «третім траншем».

Робота американської художниці Сімони Лі

Без сумніву, виставка PinchukArtCentre «Це Україна: захищаючи свободу» комунікаційно підсилила український голос на бієнале. Велетенський банер на тлі українського прапора на Scuola Grande della Misericordia, факсиміле підпису президента України Володимира Зеленського і лого Офісу Президента, гучні імена в анонсі – Такеші Муракамі, Марина Абрамович, Демін Херст, Олафур Еліасон, відеозвернення українського президента, трансльоване на вечірці відкриття, емоційні відео з бомбосховища в Маріуполі і спів Святослава Вакарчука на руїнах у Харкові – з точки зору комунікації все зроблено хрестоматійно.

Команда PinchukArtCentre, який традиційно представляє в період Бієнале виставку фіналістів премії Future Generation Art Prize, після російського вторгнення нашвидкуруч змінила концепцію і зробила «громадянську» виставку «Це Україна: захищаючи свободу». На першому поверсі Scuola Grande della Misericordia – українське мистецтво: від найсвіжішого – великоформатні живописні полотна Лесі Хоменко із серії «Макс в армії», київський щоденник Жені Білорусець – тексти, набрані на друкарській машинці і невеликі фото, інсталяція Нікіти Кадана "Труднощі профанації ІІ" , що складається з реді-мейдів війни і старих листівок з видами Києва – до музейного: дві роботи Марії Приймаченко, «Юність» Тетяни Яблонської і давня ікона з львівського Національного музею імені Андрея Шептицького. На другому – міжнародні зірки з обойми PinchukArtCentru і вражаюча стіна зі світлинами матерів, які втратили своїх синів на російсько-українській війні у 2014-2015 роках – проєкт газети «Дзеркало тижня».

Серія Лесі Хоменко

Натомість створені спеціально для виставки роботи Такеши Муракамі і Деміена Херста здаються декоративними поробками із заняття арт-терапією: синьо-жовті кольори, впізнавані мистецькі кліше, гігантський розмір – як 45-метрове фото 5-річної дівчинки з Кривого рогу художника JR – видають дуже технічний, прагматичний підхід до експозиції, як і заяложений прийом змішування зірок і чесного й живого мистецтва.

Робота художника JR

Від цього змішування полотна Лесі Хоменка, яка намалювала і цим наче «запечатала» на порятунок, на життя, наворожила, привласнила, портрет свого чоловіка, художника Макса Роботова і його колег по ЗСУ – добровольців у цивільному одязі з жестом військового вітання – не втратили сили, але роботи в просторі не додали їм об’ємності контекстів.

На фото 
 роботи Такасі Муракамі

Боротьба за те, для якого павільйону запише відеозвернення світовий ньюзмейкер №1 Володимир Зеленський – для Пінчуківського чи Національного – дуже нагадувала старі добрі українські залаштункові ігри. Перемога команди PinchukArtCentre для іноземної аудиторії не мала аж такого принципового значення, просто український олігарх послав знак про свої сильні позиції і близькість до президента. Всередині української арт-спільноти «осад залишився».

Італійська галерея Continua, з якою давно працює скульпторка Жанна Кадирова, теж рекордно швидко доставила кам’яні Жаннині паляниці із Закарпаття до Венеції. Після початку вторгнення російських військ Жанна переїхала до Закарпаття, де в маленькому селі з місцевого річкового каміння створює свої арт-об’єкти – цілі паляниці (слово-пароль цієї війни) і окрайці кам’яного хліба. У невеликому просторі, крім нової скульптури, Жанна показує малюнки і фільм режисера й оператора Івана Сауткіна, який зафільмував, як художниця і її партнер Денис Рубан шукають каміння, «печуть» мистецькі паляниці, як відбулася перша виставка в селі, де живуть художники. Стрічка перебуває в стані in progress. «Ми вже продали по два комплекти цих паляниць, – каже Жанна Кадирова, – і маємо ще багато замовлень, гроші передаємо на ЗСУ. Так що в буквальному сенсі міняємо хліб на гроші». Три дні біля галереї, де експонується «Паляниця», лунали повітряні тривоги і попередження про загрозу українською мовою: мистецькій тусовці зі всього світу це додавало гострих відчуттів.

Три дні біля галереї у Венеції, де експонується «Паляниця», лунали повітряні тривоги і попередження про загрозу українською мовою: мистецькій тусовці зі всього світу це додавало гострих відчуттів

Окремі проєкти показали у Венеції Зінаїда Ліхачова – мультимедійний проєкт «Без жінок», куратор Пітер Дорошенко; одеситка Ірина Озарінська – «Трансформація спадку Соні Делоне»; львів’янин Петро Сметана – його проєкт «Воскресіння» представляла галерея «Зелена канапа»; Ілля Чічкан виступив куратором невеликої pop-up виставки Маші Шубіної Lost&found/Sylent_sky – художниця веде свій живописний щоденник війни на старих вишитих рушниках, серветках, вибійках, на яких мирний затишок сусідить зі смертоносною воєнною технікою.

Виставка Маші Шубіної Lost&found/Sylent_sky (фото @shubinamasha)

До Венеції на дні відкриття для професійної спільноти з’їхалося на диво багато українців, переважно із закордонної евакуації. Зустрічі своїх в «українських місцях» – це окремий сентиментальний жанр воєнної епопеї. І всі без винятку розповідають про плани виставок на найближчі 2-6 місяців.

Виставка Маші Шубіної Lost&found/Sylent_sky (фото @shubinamasha)

P.S. Забула сказати, що російський павільйон на 59-й Венеційській бієнале стояв порожній – після 24 лютого художники і куратор відмовилися від участі. Тільки білоруський перформер Аляксей Кузьміч, пофарбований золотом, дописав на Російському павільйоні червоним з балончика belo та кричав під павільйоном «Хайль Гітлер», розлякуючи фестивальну публіку. Втім, його акція тривала не більше 3-4 хвилин – охоронці вивели його, щоб не заважав подіям у сусідніх павільйонах. Решту часу українці розважалися, повторюючи біля цього павільйону художній жест Ай Вейвея з середнім пальцем і викладаючи в Інстаграм.

Втім, відсутність павільйону помітили значно менше, ніж відсутність яхти Романа Абрамовича, яка незмінно стирчить щоБієнале біля причалу між Арсенале і Джардіні. Порожнеча собі і порожнеча.

Російської мови на вулицях Венеції цього разу звучало зовсім мало, і вся – від українських художників. Тільки раз вночі, випірнувши з-за рогу біля містка, ми з колегами, як на ніж, напоролися на голосний московський говір. Його носій, як у сюрреалістичному сюжеті, був одягнений у крислатий бриль, шаровари і рясну вишиванку. «Вплив України на карнавальну культуру тепер має такий вигляд», – подумала я. «Це Чичваркін», – уголос прокоментувала заступниця директора Українського інституту Тетяна Філевська. Коли задоволений собою Чичваркін розчинився у темряві, кожна з нас подумала про образ типового українця в очах середньостатистичного Джона чи Франчески. І подякувала Богу, що цього року Україну на бієнале представляє Павло Маков.

Текст: Валентина Клименко

Фото: Dima Goncharov

Еще в разделе ART

Популярное