Українські художники міркують про мистецтво — у фільмі "Фантастичні українці"
Чи зможете ви пригадати бодай кілька імен сучасних українських художників? Якщо ні — цьому можна зарадити, переглянувши документальний фільм про українське мистецтво з циклу передач "Фантастичні українці". Це серія фільмів про сучасну українську культуру. Кожна присвячена одному з різновидів мистецтва — кіно, музиці, літературі та візуальному мистецтву, — про які розповідають інсайдери. Vogue.ua публікує вибрані цитати із серії про українське візуальне мистецтво.
Мистецтво — це не спілка художників, не Міністерство культури. Це набір добровольців-фанатиків. Ми тоді (у 90-х) були тусівкою безкомпромісною. Феномен того яскравого періоду українського мистецтва кінця 80-х — початку 90-х у тому й полягав, що ми дуже довго висиділи в "андеграунді". Ми хотіли чогось іншого: свободи й у мистецтві зокрема.
Ще є міф, як Голосій писав свої картини. Одного разу я з ними пив. Сидить Гнилицький, мудрує, з цигаркою, як завжди. І Голосій сидів, дуже нетерплячий був. Пішов до себе в майстерню, це сусідня кімната була. За годину виходить, навіть за пів години, ми ще не допили. "Пішли, Сашко, подивишся. Всі теж можете подивитися". Заходимо, а він про те, що Гнилицький розповідав, пішов і триметрову картину намалював. Два на три метри, для нього це було як раз плюнути. І він її віником намалював. Це якась із його видатних картин.
У 2000-ні не було інфраструктури для мистецтва, не було критики й дискурсу навколо мистецтва. І тому група P.Е.П. могла принаймні частково замінити собою і інституцію, і критичне поле. Група була "протезом" вигаданих системних елементів. Ми ставили собі завдання швидко відреагувати на якісь події в українському соціумі або навіть в українській політиці.
... Була така акція "Вони на вулиці". Це була наша реакція на парламентські вибори, які тривали того часу. Це, здається, були перші вибори після Помаранчевої революції. Коли вже почалася певна атмосфера розчарування цим революційним запалом. Ми зробили маски найвідоміших українських політиків того часу та пішли в них на вулицю жебракувати. Коли мені було 19 років, я отримав відмову у візі, коли хотів відвідати одну з європейських країн. Кілька років по тому я зробив художню акцію, яка межувала з політичною акцією протесту за своїм характером. Я прийшов до Німецького посольства в Києві, ліг на тротуар. Потім, коли до мене підійшла охорона посольства, я почав їм говорити: "Дайте мені візу! Дайте мені візу!". Мотивація була — рефлексувати те, що стосується тебе самого безпосередньо.
Важко сказати, що таке феміністське мистецтво, бо це досі відкрите питання. Не обов’язково будь-яке мистецтво, яке зробили жінки, є феміністським. Це передусім свідома позиція художниці. До речі, насилля — це теж така тема, до якої останнім часом апелює багато різних кураторів, митців і мисткинь. Мабуть, є якесь "передозування" цим у суспільстві.
Мистецтво працює для істини. Навіть не для мистецтва, це просто гра слів. Ні, воно працює для істини. Воно розкриває стан речей у світі. Воно прояснює світ.
Я думаю, що найважливіший для мене перформанс і навіть акція — це "254". Це номер, який я отримала, як переселенка з Криму, коли почалася анексія Криму. 1 липня 2014-го року я поїхала в Росію, Санкт-Петербург. Саме тоді відкривалася "Manifesta10". Це одна з найважливіших платформ і фестивалів політичного сучасного мистецтва. Я бойкотувала тоді цей захід. Звісно, без погоджень. Накрилася українським прапором і лежала на сходах Ермітажу, десь 20—30 хвилин, до арешту. Це, мабуть, мої персональні переживання. Я намагалася через перформанс, через ці акції передусім зрозуміти для себе, що відбувається навкруги.
...Інша проблема лежить в неосвіченості колекціонерів. І в дуже маленькому відсотку. Люди не розуміють: вони краще куплять собі квартиру, яка падатиме в ціні, як багато хто в Києві інвестував на піку в нерухомість, яка тепер коштує зовсім не ті гроші, а не в мистецтво, яке не падає ніколи так. Мистецтво пережило всі кризи в ціновому діапазоні, повірте мені. Колекціонер або людина, яка споживає мистецтво, не купує, тільки щоб інвестувати. Це не слов’янський підхід. "Ось я інвестую, через п’ять років я продам цю роботу, у мене будуть такі-то гроші, а цю роботу я передам синові, він продасть її...". Ні, в нас так не роблять.
...Що як одного дня, одна людина привезе видатних людей до себе?.. Чи доповнять вони історію цього місця? Це дуже важливо — бути серед митців з інших країн. Не бути тільки зі своїм контекстом, тільки зі своїми знаннями. І от так з’являється ця ідея, що я влаштую "ситуацію" тут, у моєму селі, щоб я подорожувала чи мала це середовище поруч із моїм будинком. Так я вигадала цю резиденцію в селі Музичі для іноземних художників, щоб завжди були митці з інших контекстів поруч, щоб я через них подорожувала ніби до їхніх контекстів, ніби до їхніх країн. Я скажу, що все село змінилося. У певному сенсі. Наприклад, людині, яка працювала в крамниці, набридло, що кожного літа вона не може нічого продати моїм гостям, і вона вирішила піти на курси англійської мови...
... Мої прогнози дуже прості. Політичні кризи, які в Україні постійно відбуваються, незбалансованість влади, — дуже негативні чинники. Але коли саме середовище, і середовище влади від культурних індустрій зрозуміє, що це є великий сегмент економіки, а зрозуміє, тільки коли порахує все, — вони дійдуть висновку, що потрібно цю галузь підтримувати. Я думаю, що дуже важливий етап — коли в Україні формуватимуться нові потужні мистецькі інституції: центри, колекції, музеї. Тому що такі більш-менш нерозбірливі часи найкращі для споживання мистецтва. Найкращі, щоб вивчати мистецтво, найкращі, щоб популяризувати його. Тому, що "ось так" завжди. Не буває єдиного піднесення чи єдиного падіння. Мистецькі галузі та мистецькі колекції — це галузь не просто перспективна, вона надзвичайно приваблива.
