Скарб нації: "кутюрна" колекція старовинних вишитих сорочок Роксоляни Шимчук
Цінність та унікальність колекції Роксоляни Шимчук – у тому, що в ній є одяг з усієї України. Це наче концентрована експозиція всіх регіональних етнографічних музеїв країни. Декілька тисяч – найбагатша збірка у Львові, справжнісінький скарб, яким зовсім скоро, маємо надію, милуватимемося в приватному музеї. А поки про нього пишуть видання в усьому світі, від США до Австралії. Звісно, і Vogue UA.
Сторічна снятинська сорочка з колекції Роксоляни Шимчук. На горловині вишито рядок: "Ще не вмерла України ні слава ні воля". Сто років тому за такі "вольності" легко можна було потрапити до Сибіру й позбутися життя, тому жінка прикривала напис від вражого ока коралями та дукачами.
Роксоляна Шимчук народилася у Львові. Її мати – з Галичини, батько – з Волині. Вона навчалася у Львівській Політехніці, здобула диплом інженера-системотехніка, працювала з ІІІ курсу, проте ніколи – за спеціальністю. "Багато колекціонерів – інженери за освітою", – сміється пані Роксоляна.
Їй 50. 33 з них вона збирає вишиті сорочки, строї, інші артефакти, в яких закарбовано українську історію, культуру та спадщину. Вона й сама не розуміє, звідки в неї смак та пристрасть до сорочок. Звісно, у галицько-волинській родині вона не могла вирости байдужою до українських цінностей, та без вродженого чуття не обійшлося.
Студенткою вона була учасницею молодіжного визвольного руху 90-х, долучилася до "Товариства Лева" й "Студентського Братства". Вони з братчиками були політично активними ("наприкінці 80-х навіть організувати різдвяний вертеп було гостросоціальною акцією"), а ще боролися, щоб дісципліни їм викладали українською. Молодь, що належала до етнографічного культурологічного осередку, мріяла пропагувати свої цінності в правильному вбранні, автентичному українському одязі.
Свою першу сорочку Роксоляна Шимчук придбала в 1989 році. В її тодішньому інтелектуальному, патріотичному оточенні було модно мати правдивий одяг, це було ознакою освіченості, розуміння традицій. Хтось їй тоді підказав ідею пошукати омріяне вбрання під час фестивалю "Червона Рута", куди вони їхали разом зі "Студентським Братством" у складі "Товариства Лева". Порада виявилася слушною: на Буковині, куди вони тоді з друзями приїхали автобусом, вона купила і сорочку, і горбатку, і крайку. "Всю "Червону Руту" в них відтарабанили", – згадує вона. Сьогодні, до речі, подібне поводження зі старовинними речами не схвалюється: вважається, їх треба берегти для наступних поколінь. Проте 30 років тому речі, які ми сьогодні вважаємо скарбами, були приречені: часто їх просто їла моль на горищах. Хай там як, а перша скромна сорочка збереглася дотепер. "Я навіть її не експоную, – каже Роксоляна. – Вона тьмяніє, але досі мені дуже дорога".
Приблизно тоді ж дівчина разом з друзями почала їздити в етнографічні експедиції. Вони збирали пісні УПА й січових стрільців, відбудовували могили українських героїв. Ввечері давали концерти – і так усе літо. До речі, пісень, привезених з тих подорожей, тоді співало багато гуртів.
Тоді ж вони знайомилися з місцевим населенням та купували свої перші автентичні сорочки. "Хтось зупинився на десяти, – каже Роксоляна. – Хтось не зміг". Очевидно, вона має на увазі себе: її приватна галерея – найбільша у Львові, а як до експертки з питань етнографії, автентичного одягу, аксесуарів тощо до неї звертаються з усієї України. Зокрема й музейники. Важко сказати, кого не було серед її зіркових замовників і гостей, – від Віталія Кличка та художнього керівника Львівської Опери Василя Вовкуна до дружин експрезидентів України: Катерини Ющенко та Марини Порошенко. Саме вона вдягала Kalush Orchestra на Євробачення; серед її давніх друзів – гурти "Плач Єремії", "Пікардійська терція" та Kozak System.
Роксоляна Шимчук сміється, що ніколи не пробувала наркотиків, але має підозру, що колекціонування – це ейфорія. "Коли я бачу шедевральне, – каже вона, – немає більше іншої теми, яка б затьмарила цей стан. Я можу ходити по вулиці, усміхатися, щось робити, але в думках буде лиш одне".
Колекція постійно поповнюється. "Це як дитина, – каже пані Роксоляна. – Поки вона мала, ставиш позначки на дверях, радієш кожному здобутому сантиметру. А потім – вкладаєш в освіту, навчанння, розвиток". Вона пообіцяла собі збирати лише найрідкісніші, найкращі речі. Попри це, колекція однаково набула музейного розміру. Нині її каталогізують.
"Колись я стоптала ніженьками кілометри земель. Скільки переходжено по чужих хатах – Гуцульщина, Полісся, Буковина, – згадує пані Роксоляна, – пересувалися на попутках, електричках, з важкими наплічниками". Найчастіше в пошуках скарбів вони їздили вдвох з товаришкою Наталією Климовською (нині Наталя – проректорка УКУ. – Ред.).
Поступово місцеві жителі почали довіряти збирачам, адже ті платили гроші за речі, які без діла лежали в скринях та які знищували у вогні, як непотріб. Колекціонерка часто згадує випадок, коли вони зайшли в Буковинську хату й побачили стару вишиту сорочку, якою мили підлогу та стелили під ноги. Шимчук одразу розпізнала шедевр. Витягла мокру, брудну річ, каже – руки тремтіли. "П’ять рублів", – миттєво зорієнтувалася молодичка, господарка хати. Роксоляна не міркувала ані хвилини. Сорочку тоді вдалося відновити, і це невимовна краса.
Поповнювати колекцію нині – і важко, і легко водночас. По селах пані Роксоляна вже майже не їздить: це і час, і бензин, та й результативність таких пошуків – мізерна. Місцеві жителі ж звикли до постійного інтересу збирачів та нерідко переоцінюють значущість власних речей. Тож Шимчук спілкується з багатьма колекціонерами, які збирають свої скарби з 70 років, – і завдяки їхній допомозі й поповнює власну збірку. А ще на неї працює ім’я – знаючи її вимогливість та репутацію, їй пропонують найкраще.
На запитання, чи були в пані Роксоляни сорочки, якими вона марила, вона спокійно відповідає: "Так. Але я знаю: що хочу, те до мене прийде". Вона не погоджується на будь що: "Хай дорого, але найкраще. Я збираю тільки шедеври. Такі, що можна показати людині, далекій від мистецтва й українського коріння, – і вона скаже: 'WOW' ". Такий підхід потребує інвестицій: шедеври коштують дорого.
"Я бачила колекції, – каже вона, – де збирали не шедеври, а етнографію. Це теж потрібно, але це гектари речей. Я такі не беру". Вона з усмішкою цитує відомого львівського колекціонера Тараса Лозинського: "Нас цікавить сметана".
Перлини її колекції – дитячий одяг з багатьох регіонів України. Його, особливо шедеврального, збереглося мало. По-перше, такі речі могли дозволити собі тільки багаті люди. По-друге, сорочки передавали від старшої дитини до молодшої; дітей було багато, сорочки зношувалися. По-третє, діти не розуміють цінності речей і часто псують їх. Нарешті, відіграє роль і регіон: так, майже геть не збереглося дитячих речей зі Сходу України: там особливо активно винищували український етнос і культуру. Заходу пощастило: совєти окупували цю територію пізніше, з 1939 року, тож і культурної спадщини тут залишилося більше.
Справжніми скарбами Роксоляна вважає також сорочки радянських часів, в яких звучить тема опору. За вишитий тризуб або синьо-жовтий прапор могли вислати в Сибір або розстріляти на місці. Тож люди вплітали символіку в орнаменти й ховали за прикрасами, коралями.
Дуже цінні сорочки, де збережена дохристиянська символіка – сварги. Вони є в багатьох культурах, від Індії до Румунії, а в Україні – від Поділля до Полтавщини. Сварга символізує народження життя та світу. На знімках надпотужних телескопів, що фіксують народження галактик, – зображення, дуже подібні до сварги. Цей потужній символ демонізували совєти. Рейх інтерпретував його й використав у свастиці. "З ідентифікацією боролися завжди, – пояснює колекціонерка. – Тож сорочки з вишитими сваргами люди закопували або палили. Якщо совєти побачили б таку річ, то людину б знищили".
Також ціняться старі (до ХХ ст.) сорочки з Буковини, на яких збереглися графічні взори. Буковина початку ХХ сторіччя – теж цікава, але не така рідкісна: в ній уже відчувалися новітні впливи: квіти в орнаменті, бісер у вишиванні.
Вік сорочки має значення. Одяг, на відміну від металу або кераміки, – тлінний. Тож цінуються речі, датовані періодом до Другої світової війни. Проте точно визначити вік давнішої сорочки – майже неможливо: до кінця XIX ст. нічого не досліджували.
Пані Роксоляна згадує: "В експедиції ми знаходили сорочки, і якась бабуся казала, що в ній ще її бабця шлюб брала". Отже, орієнтовно можна прикинути вік сорочки, але визначити отстаточно – неможливо. Адже бабця теж могла отримати сорочку в спадок: гарні дорогі речі берегли, передавали з покоління в покоління, існувала культура носіння. Так, після 40 (це вважався старший вік) жінка вже не носила яскравих, пишних сорочок – передавала їх дочці, невістці, внучці. До того ж кожна жінка мала багато сорочок. "Буденки" зношувалися скоріше, а ось святкові рукав’янки могли жити десятиліттями.
Важливими чинниками під час оцінювання речі також є стан її збереження, унікальність, багатство вишивки (насправді цінується не густа, а смачна вишивка) та закладені в ній символи. Є сорочки вартістю кілька тисяч доларів. Речі однакової якості різних регіонів можуть істотно відрізнятися ціною.
"Нещодавно я купила чорну снятинську сорочку. Снятинське Покуття в червоному кольорі цінується дуже високо.
А мені в часи війни трапилася чорна. Для когось вона, може, не така приваблива й зрозуміла, як яскрава червона, але я дуже її хотіла, – каже колекціонерка, яка не припиняє своєї діяльності навіть під час війни. – Вона дууууже естетична! Просто, можливо, сумніша. Але в тому і полягає її особливий шарм".
Колись пані Роксоляна зберігала одяг в скринях. Потім – доросла до експонувань. Вишите важливо берегти від світла – не виставляти під сонячними променями, навіть вимикати електричне світло за найменшої можливості. "Колекція – великий клопіт".
З початком війни галерею, яка щойно переїхала в окреме приміщення, евакуювали. Речі запакували й спрямували на замороження – це запобігає появі молі, що гине в разі перепаду температур. У давнину теж використовували цей принцип: вивішували одяг на мороз, а потім – виставляли на сонце.
Нині власниця сповнена рішучості завершити ремонт і виставити свої скарби, щоб збадьорити дух людей. Вона мріє про сучасний музей – так, як це влаштовано в найкращих експозиціях світу: "Хочу показувати красу та українство достойно, гідно".
Непримхливі – сорочки, вишиті білим по білому, або виготовлені в техніці виколювання. Їх можна обережно прати руками – вони не постраждають.
А от сорочки західних регіонів, багаті на кольори, фактури, форми, – складніші в догляді.
Хай там як, а зі старими сорочками треба бути дуже обережними, адже вони – уособлення ручної роботи. Уявіть: спершу треба було посадити коноплі або льон. Виростити, зіткати, вибілити на сонці, змочуючи водою та постійно перегортаючи. Щоб отримати нитки, теж треба було попрацювати. Треба взяти вівцю, виростити її, постригти. Вовна чорної вівці йшла на вишиття як є (згадаймо борщівську вишивку); вовну білої фарбували: буряком – для отримання червоного кольору; морквою – для жовтого; березою – для зеленого, дубом – для коричневого. Звісно, у торгівців теж можна було знайти сухозолото, бісер, нитки, але все це коштувало дорого, і люди переважно послуговувалися своїм.
Реставрація старих сорочок – дуже складна. Не варто думати: якщо хімчистки можуть впоратися із сучасними речами, то впораються й зі старовинними. Навпаки, вони часто псують речі.
Пані Роксоляна пояснює, що сьогодні не обов’язково полювати на старовинну сорочку. Краще купити в галереї дизайнерську річ, копію давньої. Якщо якась сорочка припала до душі – скажімо, в музеї або в приватній колекції, – можна її відтворити. Сьогодні технології дають змогу відтворити вишивку будь-якої складності. І в машинній вишивці нічого поганого немає – це просто технології.
"Нині важливо зберегти старовинні речі, – каже Шимчук, – а також відтворювати орнаментику й крій, що відшліфовані століттями, берегти значення та символіку саме української вишивки, щоб не загубити її в етносі всього світу".
Вона працює з багатьма сучасними дизайнерами. Найкращі витвори – у тих, хто надивився, намацався. Хто бачив справжні зразки мистецтва.
Шимчук часто отримує пропозиції викупити ту чи іншу сорочку. Пропонують справді хороші гроші. Проте вона колись обіцяла собі не розлучатися з екземплярами своєї колекції – таких може вже ніколи не трапитися. "Якщо йти шляхом наживи, – можна розпродати найшедевральніше. Тоді для чого колекція?" – каже вона.
Натомість Роксоляна працює із запитами від публічних осіб. Окрім співпраці з Kalush Orchestra (за яку, до речі, їй дісталося в соцмережах: пересічні користувачи здійняли бурю навколо кептаря, в якому Олег Псюк вийшов на сцену, – мовляв, це скарб, національне надбання, немає чого скакати в ньому на конкурсі), вона постійно консультує публічних осіб – від артистів до політиків, послів та консулів.
Студія Юрія Мельничука
Контент, який виробляє команда Музею Івана Гончара
Студія подружжя Єрмакових, які виїхали зі Сходу України у 2014. Вони зробили багато для Подільської вишивки.
Майстерня Магди Дзвін відтворює старі вишивки. Це надзвичайна робота – збирати сорочки, вишивати тощо.