Над прірвою у брехні: що спільного у стійкого розвитку і сучасного мистецтва
Як тема сталого розвитку визначає практику сучасних художників – міркує дослідниця і мистецтвознавець Ася Баздирєва.
2008 року французький філософ Ален Бадью сказав, що після боротьби за права людини, боротьба за права природи стала сучасною формою опіуму для народу. "Це всього лише дещо закамуфльована релігія, – каже він, – міленіумний терор, переживання відразу про все, страх смерті і катастроф".
"Too Тоо – Much Much", Томас Гіршгорн, Бельгія, 2010Не очікувати катастроф сьогодні складно, адже ще до того, як льодовики почали остаточно і безповоротно танути, інформаційне поле вже було залите потоком страхітливих зображень. Океани забруднені пластиком, худі білі ведмеді копаються на звалищах людського сміття, Сибір горить, Каліфорнія горить, Грета Тунберг виголошує з трибуни ООН: "Ви вкрали у мене майбутнє". Останніх десяти років, що ознаменувалися розвитком соціальних мереж та інших майданчиків для швидкого створення і поширення інформації, вистачило, щоб світ поринув у кліматичну паніку. Однак давайте візьмемо бездушну, на перший погляд, ремарку Бадью, щоб з цими картинками розібратися, подивившись на мистецтво і візуальну культуру, яка про цю тему оповідає.
Відомий нині екологічний наратив виник у кінці 1960-х разом з першою кольоровою світлиною Землі з космосу, яка продемонструвала невідому всьому світові красиву і тендітну "блакитну планету". У 1970-х у США з'явилася ціла плеяда художників ленд-арту, що перетворювали ландшафт на "полотно" для художнього висловлювання про Всесвіт (як це, наприклад, зробив Роберт Смітсон у знаменитій "Спіральній дамбі"). Стрімка популяризація кліматичної риторики відбулася на початку нульових, коли американський політик Альберт Ґор представив свій освітній фільм "Незручна правда" (2006), видали низку тематичних науково-популярних публікацій, а Міжурядова група експертів зі зміни клімату отримала Нобелівську премію миру (2007). У відповідь на це деякі великі музеї Заходу ініціювали дидактичні виставки, що розповідали про руйнівні для навколишнього середовища наслідки діяльності людини. Концепції таких проєктів ґрунтувалися на матеріалах ООН і закликали художників будувати sustainable- і green-світ, а як візуальні матеріали пропонувати фото знівечених пейзажів і супутникові зйомки, що демонстрували гектари вирубаних лісів і виснажені добуванням ресурсів землі.
"Погодний проєкт" Олафура Еліассона, Турбінний зал Tate Modern, Великобританія, 2003Спільний знаменник таких робіт і проєктів – видовищність. Ось, наприклад, фільм Вернера Герцога "Уроки темряви" (1992), де з висоти вертолітної зйомки зняті обвуглені пустелі – наслідки війни в Перській затоці і нафтових розборок. Доповнюють їх монументальні кадри, які супроводжує не менш велична музика Вагнера. Або ось один з ранніх іконічних образів, пов'язаних з поняттям "зміна клімату", – "Погодний проєкт" Олафура Еліассона, представлений в Турбінному залі Tate Modern 2003 року. Тоді художник придумав гігантську симуляцію Сонця, інтенсивне жовте сяйво якого розсіювалося в такому ж штучному тумані. Це зачаровувало і лякало водночас, занурювало у медитативні роздуми про нікчемність людини перед обличчям стихії і ефемерність буття. Сам Еліассон розповідав, що надихнув його на цю роботу один незвично сонячний день, коли всі навколо раптом заговорили про глобальне потепління. Або ж циклопічні інсталяції Томаса Гіршгорна, який з гір споживчих відходів вибудовує гігантські сюрреалістичні конструкції, так зіштовхує глядачів з ексцесами людської культури. Так, наприклад, інсталяція "Забагато-забагато" (2010) занурювала глядачів в океан з пляшечок Кока-коли, а "Кристал опору" (2011, Венеційська бієнале), що представив монструозний лабіринт з неймовірної кількості будівельних відходів, пластикових стільців, вушних паличок та іншого сміття, приголомшував глядача відчаєм і одкровенням: для цієї планети людини стало забагато.
Такі видовищні репрезентації найбільш ефективно спрацьовують у двох випадках: під час продажу вхідних квитків (з часу стародавніх греків драматизація – основа розваги) і залякування, сенс якого – спонукати людину до дії. Але до якої? У відповідь на теперішню кліматичну обізнаність виникають цілі виробничі та культурні індустрії, що закликають до усвідомленого споживання і "сталого розвитку", проте всі вони чудово вписуються в ринок, який залишає за собою гори відходів і вуглецевий слід, – і бієнале та інші майданчики для монументальних художніх висловлювань не є винятком.
"Мандрівник над морем туману" Каспара Давида Фрідріха, 1818У цьому "міленіумному терорі" слово sustainability стало таким собі дивним сакральним заклинанням, яке повторюють всі, хоч зміст його зрозумілий не до кінця. Термін "сталий розвиток" вперше прозвучав в одному зі звітів ООН 1987 року і з самого початку передбачав стабільність економічного зростання. Тим часом історія економічного зростання – це останні століття науково-технічного прогресу, який дав змогу європейській людині у всіх сенсах підпорядкувати природу своїм матеріальним інтересам. Парадоксально: уявлення про стійкість опирається на вкрай асиметричний геополітичний пристрій, де добробут країн першого світу ґрунтується на колонізації і експлуатації всіх інших.
Ключовим тут є сам поділ на Людину і Природу, який домінує в західному мистецтві і формує наші ідеї про світ. Він також підтримує ідею про те, що правильний менеджмент планети за допомогою науки допоможе повернути ілюзорний баланс. Але що як перестати говорити про планету в термінах експлуатації – так, ніби це електричний чайник?
За такою логікою, вже в 1980-х виникли нові гілки гуманітарного знання, які поставили під сумнів позиції домінування і звернули увагу на інші форми взаємодії. "Питання забруднення сприймається з чисто технократичних позицій, – писав французький філософ Фелікс Гваттарі у "Трьох екологіях" (1989). – У той час як екологія є значно ємнішим поняттям і включає етико-філософські питання, де людина перебуває в соціальних та інших відносинах". "Приборкання і владарювання призвело до такого розгардіяшу, що взагалі не зрозуміло, чи може тривати життя на планеті. Нехтуючи іншими живими істотами, люди не виживуть", – пише сьогодні антрополог Анна Цзин, яка наголошує на необхідності взаємодії для всього живого. Такі погляди сформувалися багато в чому завдяки текстам каліфорнійської вченої Донни Гаравей – її ідеї породили нове покоління художніх практик, які об'єднують природно-наукові та культурологічні дослідження за допомогою не однієї лише критики, а й через нове знання про картину світу, в якій важливі системні зв'язки, що поєднують різні перспективи бачення.
Кадр з фільму Альберта Гора "Незручна правда", 2006На цю тему зробили чимало мистецьких проєктів по всьому світу, але на окрему увагу заслуговує українська художниця Алевтина Кахідзе, художня практика якої вибудовується навколо культивування саду, але не в традиційному сенсі. Вона приміряє ролі Володаря, Спостерігача, Служителя, Приймателя Дарів, Дослідника та пропонує вчитися у рослин ненасильницької взаємодії зі світом, де всупереч культурно нормалізованій парадигмі "перемагає найсильніший" ми можемо функціонувати як складні і масштабні системи. У цьому сенсі рішення діяти за допомогою комунікації та уваги є вже політичним завданням побудови суспільства. "Сад – це про політику", – каже Алевтина, і її висловлювання підсумовує головні запити сучасного екологічного мистецтва, які можуть допомогти нам змінити саме розуміння навколишнього середовища, а не зводити допомогу йому до використання дизайнерських екосумок.
