Поділитися

Особистий досвід: участь у київському перформансі Марини Абрамович

Юлія Лисенко взяла участь у перформансі Марини Абрамович, який триватиме до вересня у столичному PinchukArtCentre, і поділилась враженнями з Vogue.ua.

На виставку в PinchukArtCentre я пішла з другом. Перфоманс Марини Абрамович ("Генератор") – партисипативний, тобто глядачі є безпосередніми учасниками дійства.

Одночасно таких людей може бути не більше тридцяти, тому очікуємо в черзі. Розглядаю натовп навколо: молоді люди, пари й одна сім’я с дитиною одинадцяти років. Не важливо, хто з ким прийшов – вас роз’єднають. Симпатична дівчина-фасилітатор, яка відповідає за безпеку перформансу, розповідає правила: речі треба залишити тут, розмовляти і кричати не можна, годинник – зняти. Роблю усе, як вона каже, і вже за мить на мені чорна пов’язка та щільні навушники.

У супроводі фасилітатора заходжу в кімнату, де має відбуватися перформанс. Залишатись тут можна скільки завгодно, щоб вийти достатньо підняти руку і вас виведуть. Я крокую дуже невпевнено, пов’язка сидить щільно, та усе ж я можу бачити хоча б якийсь клаптик світла. Це заспокоює. "Треба знайти стіни!", – думаю я і раптом відчуваю, як мене зупиняє людина з такою ж пов’язкою й навушниками. Він бере мене за руку, гладить по голові.

У просторі Абрамович важливо взаємодіяти. Так чи інакше уникнути зустрічі з іншими людьми не вдасться. Навіть випадково зіштовхнувшись, ви спілкуєтесь, а інколи розмова затягується: з кимось ви просто намагаєтесь вдало розминутися, хтось вітається рукостисканням, ще когось можна довго вивчати. Це хлопець, він у шортах, на зап’ястку шкіряний браслет, довгі пальці. Він креслить щось у мене на долоні. Здається, малює літери – намагається сказати своє ім’я.

Спершу мені зовсім не хотілося взаємодіяти з іншими. Простір видавався величезним: обійшовши навколо декілька разів і навіть зіткнувшись зі стіною, я так і не змогла зрозуміти його реальних розмірів. Час тут теж невідчутний. Не знаю, скільки часу я була там. Зняти годинник попросили не даремно, щоб не було спокуси підглянути. А й справді цікаво, котра година.

Заплющити очі я так і не змогла. Маленька смужка світла рятувала, роблячи простір безпечнішим.

Люди в "генераторі" постійно змінюються. Складно зрозуміти, чи вийшли з кімнати ті, з ким ви прийшли, і хто зайде наступним. З другом, який був зі мною на виставці, ми зустрілись усього раз. Люди, яких ви тут зустрічаєте, здаються ідеальними. Можна вигадати, як вони виглядають, чим могли б займатися, якими були б їхні особисті якості. Найбільша прикрість, яку вони можуть завдати – ненароком наступити на ногу.

Те, що відбувається перед початком – це лише майстерно зіграна увертюра. Довга черга і те, як турботливо дівчина у чорному одязі готує вас до входу в кімнату. Далі ви самі вигадуєте сценарій: змінюєте простір навколо, прописуєте діалоги. Ви вільні думати про що завгодно або ж і не думати взагалі: намалювати в голові картинку усього, що є навколо, згадати в деталях дитячий спогад. Вийшовши з кімнати, можна записати цей сценарій на папірці, забрати з собою або залишити в прозорому боксі.

Нарешті піднімаю руку і фасилітатор Володимир, актор з Одеси, допомагає мені вийти. Перед тим, як стати помічником він сам проходив перформанс: "Мене тоді охопило чимало особистих переживань. Проходить повз тебе людина, ви спілкуєтесь мовою тіла і здається, що зараз, вона для тебе найближча. А за мить її вже немає поруч".

Володимир каже, що багато людей бояться відпустити руку фасилітатора, опинившись в кімнаті.

Вже біля виходу цікавлюсь враженнями учасників, які були поруч зі мною в цьому просторі. Анна тут вже вдруге. Свій перший досвід описує, як щось геть неземне. "Це була інша реальність. Я відчувала, що йду над прірвою, поза часом і простором". А Галині, яку сюди привела подруга, було некомфортно: "Я зрозуміла, що не довіряю людям. Хоч було й цікаво торкнутися їх, та усе ж це великий стрес. Особливо, коли "нападають" декілька людей одразу".

"Незрозумілий стан, – каже Ксенія. – Це й не страх, і зовсім не спокій. Якесь дивне побоювання невідомого. А що якщо там зовсім і не люди?". А мій друг навіть назвав перформанс жорстоким. Адже там люди опиняються у пастці власних думок, спогадів, візуальних образів і самотності.

Через два дні я повернулась в "Генератор". Пройшлася кімнатою, трохи познайомилась з новими мешканцями простору, сіла в кутку, заплющила очі й забула про "безпечну" смужку світла. Тоді, здається, й починаєш бачити. Бачити всередині "генератора".