Жінка в мистецтві: що потрібно знати про художниць Аллу Горську, Олександру Екстер і Зою Лерман
З 8 березня Київ прикрасили борди з картинами українських художниць. Це – спільний проект Міжнародного руху за гендерну рівність HeForShe і Національного художнього музею. Vogue UA розповідає ключові факти з біографій трьох художниць зі списку, чиї роботи можна побачити на вулицях Києва до кінця березня.
– "Молоді слов'янські народи віддають перевагу радісним ясним квітам", – цю фразу Екстер вимовила з нагоди відкриття виставки народної художниці Ганни Собачко 1918 року. За допомогою тих же аргументів своїм паризьким знайомим Пікассо і Браку вона пояснювала любов українських авангардистів до кольору. За спогадами одного з її учнів, в її майстерні на стінах разом з репродукціями Матісса висіли картини українського наїву.
– На картині "Три жіночі фігури" з колекції NAMU Олександра Екстер зобразила себе разом з подругами Прибильською і Давидовою. Давидова в селі Вербівка Полтавської області влаштувала артіль, де майстрині робили вишивки за ескізами українських художників (Малевича, Розанової, Удальцової). Ідея залучити передовий загін авангарду належала Екстер, яка з 1913 року працювала тут кимось на кшталт арт-директора. Результати діяльності артелі експонували двічі на виставках "Вербівка" в Москві в 1915 і 1917 роках.
"Три жіночі постаті", 1909-1910– Екстер привезла кубофутуризм до Києва. 1907 року вперше відвідала Париж, познайомилася з Пікассо і його "Авіньйонськими дівчатами", і після повернення в Київ 1908 року влаштувала виставку нового мистецтва "Ланка" з Богомазовим і Бурлюком – втім, погано прийняту місцевою публікою.
– Знаменита експериментами у царині сценографії, які реалізувала в дуеті з режисером московського камерного театру Олександром Таїровим для п'єс "Фаміра Кифаред" (1916), "Саломея" (1917), "Ромео і Джульєтта" (1921). У театрі Екстер почала використовувати "пластичні" багатоярусні конструкції, завдяки яким елементи декору ставали частиною дії (так само як і яскраві лаконічні костюми), а також грим і боді-арт. Стала співавтором костюмів для культової екранізації "Аеліти" (1924) – а вони надихнули Лілію Пустовіт на колекцію-присвяту 2008 року.
"Міст", 1912– У 1920-х пробувала сили в модному дизайні: для майстерні сучасного костюма "Москвошвей" розробляла ескізи одягу і принтів для тканини. "Темп сучасного життя вимагає найменших витрат часу і енергії на виробництво. Сучасній "моді", яка змінюється за бажанням комерсантів, ми повинні протиставити одяг доречний і красивий у своїй простоті. Костюм широкого вживання повинен складатися з простих геометричних форм: трикутника, прямокутника, квадрата; ритм кольору, вкладений в них, цілком урізноманітнює форму", – висновок Екстер здається актуальним до сих пір.
– Широкій аудиторії Алла Горська знайома ближче, ніж інші українські художники. В основному завдяки монументальним мозаїкам, які вона робила у співавторстві з чоловіком, художником Віктором Зарецьким на сході країни. У кінці 1950-х Зарецький поїхав на Донбас писати портрети шахтарів, разом з ним вирушила і Горська. Писали не тільки шахтарів. Так, 1966 року в Донецьку в ювелірному магазині "Рубін" з'явилося її мозаїчне панно у вигляді жар-птиці – "Жінка-птах". Ну, а найвідоміша публічна робота Горської – величезне панно "Прапор перемоги", створене наприкінці 1960-х для музею "Молода гвардія" в Краснодоні. Над ним Горська працювала разом з Зарецьким і Володимиром Смирновим. Ескіз мозаїки – вогненний, потужний – через більш ніж 50 років, 2016-го, став фактичним символом виставки українських шістдесятників, яка минула в NAMU, а пізніше – обкладинкою однойменної книги, яку представили у видавництві "Основи".
Ескіз до мозайки "Прапор переваги"– У NAMU наявна одна робота Алли Горської – "Автопортрет з сином" 1960 року. Син – Олексій Зарецький, якого Алла називала Лесик і часто писала йому листи. Крім відносин з сином, ця робота документує для історії і те, якою була сама Горська – ефектною, модною, яскравою жінкою. Любила штани, сорочки, пальта і піджаки вільного крою. Театральний режисер Лесь Танюк так згадував про Аллу Горську: "Якось ми сиділи у великому залі інституту і раптом заходить велика компанія екстравагантних молодих людей: художники! Привела їх Алла Горська. Висока, волосся хвилями, білий светр, сині штани спортивного крою. Дуже голосиста, життєрадісна".
"Автопортрет з сином", 1960– Україна могла б мати ще одну роботу Алли Горської в публічному просторі Києва. Це вітраж "Шевченко. Мати" для Київського університету ім. Шевченка до 150-річчя від дня народження Кобзаря. Горська створила роботу разом з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко 1964 року. Яскравий, практичний імпресіоністичний вітраж з Шевченком за гратами був знищений адміністрацією університету на вимогу партії – і визнаний ідеологічно ворожим.
– Алла Горська дуже любила Україну. В інтерв'ю її син Олексій згадує, як мама з друзями-художниками збиралися вечорами, щоб писати диктанти – і таким чином вчила українську мову. "Ти знаєш весь час хочеться писати українською мовою, – це Горська в листі батькові. – Кажеш по-українськи – і думаєш українською мовою. Читаю Коцюбинського". На початку 1960-х Горська була ініціатором створення Клубу творчої молоді. Вони, зокрема, вивчали історію Київської Русі, говорили про Розстріляне відродження. Горська, режисер Лесь Танюк і письменник Василь Симоненко збирали матеріал про письменників і художників, репресованих у СРСР в 30-х, і хотіли видати книгу. Незабаром клуб розформували.
– В основі художнього стилю Горської – традиції Київської академічної школи, народне мистецтво, український авангард 1920-х. Але краще слово для опису її стилю – це пронизливість. Мозаїки і вітражі Алли Горської впізнаються майже безпомилково – вони дуже характерні і наповнені її неймовірною енергетикою.
– 2008 року вийшла книга "Світ Зої Лерман", складена Селімом Ялкутом і Павлом Фішелем. Біографія художниці основана на її власних розповідях, а також спогадах, враженнях її друзів і колег-художників.
"Оксана", 1971– Мистецтвознавець Ігор Диченко говорив про Лерман: "Коли вона починала свій творчий, ліричний, романтичний, утопічний шлях, у радянському мистецтві переміг і роками продовжував залишатися таким і надалі так званий суворий стиль. Зоя ніколи не була причетна ні до цього стилю, ні до подібних віянь. Ні московських, ні київських. Бо за своєю природою Зоя абсолютно не сувора людина. Вона – парус одинокий".
– Однією з головних тем її творчості був балет. З ним вона була пов'язана першими враженнями з дитинства. Вдало підмітив той же Диченко, коли сказав: "Вона нікого не цитувала, ні Дега, Пікассо або Бенуа ... Вона поважала працю, будні і долю артиста і зображала цих персонажів – ельфів на сцені, каторжан у тренувальних залах – без пафосу, втім, з великою любов'ю і пластичною майстерністю".
"Балерини", 1998– Зою Лерман вважають найщирішою художницею в українській культурі. В один з періодів життя художниця почала все частіше навідуватися в село, де її зачарували місцеві мешканки: їх злиття з природою, наївна, декоративна естетика житла, поетичність мислення, яка не перечила мудрості. Її фраза: "Не може бути величі там, де немає простоти, добра і правди" – найкраще відображає сутність її характеру, який безпосередньо проявлявся в її роботах. У створенні святково-епічної атмосфери життя провідна роль в її полотнах належала кольору – він був основним інструментом, який перетворював буквальність в образність.
"Тривога", 1969– Як стверджує мистецтвознавець Ольга Петрова, у творчості Зої Лерман велику роль зіграла війна в Афганістані – після цієї події вона не могла створювати об'ємних форм, тіла її героїнь стали плоскими, безтілесними. Далі – суцільна чорна смуга: пожежа в сімейному будинку, розлучення з чоловіком, невдале одруження сина. Ряд драматичних ситуацій зруйнував ідеальний світ Лерман. Автор колись ідилічних композицій побачила життя як трагедію. З'явилися раніше неможливі в роботах поетичної художниці жорстокі теми. У цей період з її полотен зник колір, який так і не з'явився до останніх днів її життя – вона більше не бачила його.
Текст: Тетяна Соловей, Дарія Слободяник, Марина Шулікіна
