Мистецтво в самоізоляції: артпроєкт "Картина світу"
Українські художники, фотографи й дизайнери поділилися з Vogue UA своїм світовідчуттям у самоізоляції. Їхні карантинні хроніки свідчать: життя не завмерло, вона триває.
"Цей знімок зроблений біля мого будинку на задвір’ї Києво-Печерської Лаври, у перші дні карантину в Києві — я тільки повернувся з гір. Вже була весна, але на один день випав сніг, і в мене з’явився настрій для знімання. Знімав вінтажною камерою, купленою на OLX за 200 гривень".
"Цю весну я зустрічаю у своєму новому домі в III окрузі Парижа. Останні тижні стало особливо важко дотримувати правил карантину — не гуляла по Palais Royale, де зараз червоніють магнолії, або у сквері біля Собору Паризької Богоматері, де обсипається квітуча сакура. Тому я вирішила зобразити квіти — додавши до них вигляд з мого вікна й трохи магії".
"Карантин став візуалізацією найабсурднішого антиутопічного сценарію мого бренду. Це нова реальність, яка породжує ідеї. Наприклад, я тверезо глянула на особисту проблему переспоживання й стала збирати старі речі в друзів і підписників з Instagram. З’явилося багато часу, щоб вивчити гардероб і вирішити, що можна утилізувати".
"На карантині нам пощастило спостерігати, які дерева розпускаються першими. Між цвітінням абрикосів і черешень читаємо Василя Розанова. Планували вчитися й працювати, стати майже іншими людьми — замість цього робимо тільки найголовніше. Це складна, пісна весна, і ми порушуємо пост. Їмо самі, годуємо інших, терпляче чекаємо".
"Початок карантину збігся з відкриттям моєї виставки в Стокгольмі. На неї ніхто не прийшов — у день відкриття, 19 березня, її згорнули, а ми вилетіли в Україну за п’ять годин до закриття кордонів... Тепер я багато малюю. Взяла старі бланки для судмедекспертизи й вирішила всі тривоги намалювати. З кожним дотиком до паперу відчуваю, що звільняюся від страху й болю. Знову живу".
"Цей знімок я зробив на початку березня. В останні дні перед карантином гостював у приятеля в гуртожитку. Здається, це була субота — людей було мало. Але я живо уявив собі, як вони живуть тут — шестеро осіб на 24 квадратні метри. Я зробив цей портрет, а через кілька днів дізнався, що через карантин мій товариш покинув свою кімнату й поїхав додому".
"Це фото зображує ідею надмірного споживання й перенасичення ринку, становище ускладнюється останні десять років. Товари й послуги втрачають якість і цінність через надлишкове пропонування. А карантин і фінансова криза оголили суть речей".
"Відсутність потрібних для живопису матеріалів змушує вдаватися до інших виразних засобів. Тому замість полотна використовується фото, у якому форма й колір замінюють живописні прийоми. Примітивний малюнок робить зображення пласким, спалах усуває об’єми, пейзаж на тлі виступає тільки як колірна підкладка".
"Я виросла в Одесі, вода багато означає для мене, тому на моєму обличчі намальовано море. Портрет зроблений у Мексиці, я і моя сім’я тут вже понад місяць, і не знаємо, коли зможемо повернутися додому. Пустельні пляжі зустрічають нас великою кількістю пластику, який викидає Карибське море. Побачивши таке явище вперше, я вирішила привернути увагу до питань екології".
"Твой сон еще похож на дом, В котором можно жить, а можно и не жить.
Но он проснулся, вы вдвоем, И это знак того, что время уходить.
Бежишь ты из-под тесных крыш, Уже бежишь от пустоты и тишины. И, значит, ты уже не спишь.
Его шаги в твоем саду уже слышны".
(АукцЫон, "Волчица")
"На 15-й день карантину я вперше зустрілася з живою людиною — зі Світланою, моїм учителем кераміки, у її студії "8 Комора". Подоба вази — перше, що я зліпила. Досі не знаю, що це, але розумію, що воно — жіночого роду. Я все ще знайомлюся з нею, вона стоїть у мене вдома. Мій найкращий друг зняв мене з вазою вдень у світлі піщаної бурі, яка пізніше змінилася задимленням".
"Колаж з мальовничих картин свідчить про потребу зберігати оптимізм, креативність і ментальне здоров’я. Криза мине, і після грози буде сонце. Потенціал змінити розвиток подій є в кожної людини. На мій погляд, важливими чинниками в ухваленні рішень мають бути recycle, reuse, reduce. Глобальний світ — це глобальна відповідальність".
"Я малюю цю ілюстрацію за кілька днів до Великодня й із завмиранням серця чекаю: чи підуть люди до церкви, чи поїдуть до родичів, і чи спроможні заборони їх зупинити. Я не радію карантину, не пройшла жодного онлайн-курсу, не навчилася готувати нових страв. Але мені подобається те, що він допоміг відрізнити важливе від другорядного й багатьом дав можливість задуматися, чи туди вони біжать".
"Карантин став для мене часом ізоляції із собакою — моєю спецперепусткою для прогулянок, головним співрозмовником в офлайні й my emotional rescue. Хоч я й не працюю в офісі, моє життя теж сповільнилося. Мені подобається, що все навколо ніби пливе в густій субстанції часу. Є відчуття втрати контролю людиною. Відчуття сили природи".
"Ця робота із серії про візуальну пам’ять — вона знята незадовго до того, як вірус змінив соціальні норми взаємодії. Фотографія — як посібник, з точністю до метра демонструє нові правила. Паралельний світ, що раніше був тільки в уяві, зробив кульбіт і встав на місце колишнього — двома ногами, з обмеженнями у два метри й у дві людини".
"Світ змінився, ми пройшли точку неповернення й вирушили в подорож "у завтра", про яке нічого не знаємо. Переживаючи кризу світоладу, ми ставимо собі безліч запитань. Втрата зовнішньої свободи стимулює до пошуку внутрішньої. Ізольованість одне від одного дає змогу зустрітися із собою. Наодинці стає не так страшно ставити собі складні запитання, які, подібно до стародавніх коанів, турбують суперечностями й, імовірно, не мають відповідей. Ця серія складається із запитань, заданих мовою жестів: "стерильних", оцифрованих, невиголошених і непочутих".
"Карантин, очевидно, застав всіх зненацька. Важко уявити зручний час для вимушеної самоізоляції. Проте багато хто поміняв ставлення до цієї ситуації й вирішив використати цей період з користю. Хтось складає списки з фільмів, книг, лекцій і музичних творів, на які бракувало часу, хтось активно створює добірки з різних комплексів вправ для підтримки фізичної форми вдома, а хтось звернув свою увагу на розв’язання внутрішніх питань. Така форма впорядкування — To do List — допомагала нам і раніше структурувати життя, але зараз тематична спрямованість цих списків дає можливість набагато краще зрозуміти себе".
"Ця ситуація показала нам, хто ми, де ми й з ким. Немає можливості втекти від себе зовні, зате є можливість зазирнути всередину. Тіло людини — його єдине справжнє майно, і тепер саме час подбати про нього — починаючи ранок з медитації, переглядаючи свій раціон, позбавляючись зайвого. Соціальна дистанція — це не соціальна ізоляція. Я бачу, наскільки добрішими стали люди одне до одного, як вони хочуть ділитися своїми знаннями й проводити час разом, використовуючи всілякі канали зв’язку".
"Мій триптих — про те, що потрібно ставати чистішим у всіх проявах. Я сфотографував небо, повертаючись з Київського моря, — цей знімок про пробудження й початок чогось нового. Фотографія друзів, що тримаються за руки, — про турботу про ближнього. Третій знімок — частина моєї нової роботи, пов'язаної з одягом й особистими роздумами".
"Під час карантину на великодні й травневі свята ми із сім’єю вирушили в подорож Україною: спочатку в гості до Меджибожа, що в Хмельницькій області, потім на мою малу батьківщину на Вінниччину й до бабусі в Одесу. Я дуже давно туди не приїжджала: у Парижі була 60 разів, а у Вінниці — всього двічі. Це справжні місця сили, які ми відкриваємо для себе заново".
"лице приховане
дух міцнішає
декольте не ганити
онлайн — нова мантра"
"Тож сидимо ми з Бродським Йосипом Олександровичем і бачимо навколишній світ: а там планета, невблаганна у своєму власному русі й самоочищенні... Соляріс, океан Тарковського. А там — мільйони замкнених голосів, яким є що сказати в тиші власних квартир на весь світ. Такі справи".
"Карантин я провела в домі батьків, який покинула, коли мені було 17 років. Відтоді він майже не змінився. Із насолодою перебирала свій бісер, розглядала книжки. Згадувала, як розмовляла зі своїми іграшками. Згадувала, як і коли я покидала цей будинок, щоб переїхати в Київ і вчитися в театральному, було відчуття, ніби стрибаю на глибину. Я не знала, як влаштований цей світ, чи прийме він мене, чи підійду я йому?
Тепер мені знову доведеться покинути рідну домівку й вийти в новий світ, про який я нічого не знаю. І розумію, що відчуваю себе так само, як і тоді в 17 років. І задаю собі ті ж запитання. Чи вистачить моїх умінь? А знань? Чи прийме він мене?"
