Усі поширені хитрощі можуть виявитися марними, адже проблема криється не в техніці, а в нашому самосприйнятті. Протягом багатьох років індустрія краси та оточення генерували безліч порад — здебільшого непроханих і досить сумнівних — про те, як добре виходити на фото.
Чому популярні б’юті-лайфхаки з TikTok та порада "скажи віскі" більше не працюють
"Замість "чіз" кажи "віііскі!" (не найкращий варіант для непитущих). "Сховай половину тіла за людину, яка стоїть поруч!" (абсолютно марно, якщо в кадрі доводиться стояти наодинці). "Усміхайся так, ніби щось щиро розсмішило!" (після цього обличчя часто виглядає так, наче людина збирається когось вкусити).
Як і слід було очікувати, подібні лайфхаки рідко допомагають угамувати тремтіння перед об'єктивом. Певний час багато хто взагалі намагався уникати камер. Звісно, дотримуватися такої стратегії було значно легше, коли світ ще не захопили смартфони; до того, як кожна соціальна взаємодія почала супроводжуватися неминучою загрозою опинитися в кадрі; до того, як кожен, хто тримає в руках телефон, уявив себе Стівеном Мейзелом. Але сьогодні ховатися від об'єктивів стало майже неможливо.
Часто люди усвідомлюють масштаб проблеми, коли намагаються знайти власні знімки десятирічної чи двадцятирічної давнини й помічають їхню катастрофічну нестачу. Інколи завадою стають життєві обставини — наприклад, втрата архівів через переїзди чи побутові пожежі, коли разом із речами зникають і матеріальні свідчення юності з її кумедними модними експериментами на кшталт кольорових легінсів чи гофрованого волосся. Проте сама відсутність візуальних спогадів викликає тривогу. Це виглядає так, ніби ціле десятиліття пройшло без жодного матеріального доказу, наче людини ніколи й не існувало — така собі Кайзер Созе, але в красивих туфлях.
Пастки технологій та самосприйняття
Сьогодні більшість людей фотографується лише з однієї причини: як доказ життя, простий спосіб зафіксувати момент і сказати "я тут був/була". Але навряд чи це викликає менше паніки перед камерою, ніж раніше. TikTok пропонує безліч лайфхаків: використовувати зум 1,4x для зменшення спотворення пропорцій; дотримуватися туторіалів із фейс-мапінгу зі стрілками, сітками та діаграмами, які вчать правильно нахиляти підборіддя, притискати язик до піднебіння, примружувати очі, шукати "робочий" бік чи вираховувати візуальні трикутники. Проте всі ці трюки можуть виявитися безсилі, тому що проблема криється не в техніці, а в людському самосприйнятті.
Одна з причин, чому фотографії часто розчаровують, полягає в тому, що вони не відображають те, як люди бачать себе самі. Людина звикла сприймати себе в русі, у трьох вимірах. Камера натомість робить зображення плоским і краде глибину. Світлина — це не дзеркало. Це інтерпретація, і часом дуже невдала (принаймні, на наш власний погляд).
Олії у вогонь підливає і те, що сучасне суспільство живе в культурі постійного самоаналізу: нескінченні відеодзвінки, фронтальні камери, селфі. Не дивно, що люди стали гіперкритичними до своєї зовнішності й вивчають власні обличчя з майже судово-медичною прискіпливістю.
Золотий перетин та диктат алгоритмів
А далі на сцену виходить золотий перетин. Ця математична пропорція, виведена ще в Стародавній Греції, вважалася втіленням досконалого балансу, гармонії та краси. Нею захоплювалися митці епохи Відродження, її обожнювали архітектори. Сьогодні ж, очікувано, її з ентузіазмом підхопили б'юті-додатки та пластичні хірурги — як канон для оцінки привабливості обличчя, що, по суті, просто каже людині: "З твоїми генами щось не так".
Однак це "божественне число", як і багато інших ідеалів краси, що підносяться як абсолют, базується на суто євроцентричних стандартах. Тому, коли фільтри, алгоритми та косметологічні втручання використовують його як єдиний орієнтир, вони лише зміцнюють неймовірно упереджене уявлення про те, яким "має бути" людське обличчя.
Технології лише ускладнюють ситуацію. Системи розпізнавання облич досі тренують переважно на світлошкірих моделях, а це означає, що камера часто робить оптичні висновки за замовчуванням. Додайте до цього технічні характеристики об'єктива, освітлення, ракурси, автоекспозицію та майстерність (або її відсутність) того, хто знімає, і стане зрозуміло: ми майже не контролюємо фінальний результат.
Саме тому користувачі роблять сотні кадрів заради одного "ідеального", який потім ще й пройде через фільтри, щоб звузити щелепу, зменшити ніс, подовжити шию, розгладити шкіру та збільшити очі. Тим часом у реальному житті суспільство стає на слизький шлях нескінченних радикальних б'юті-процедур. Виглядає, що колективна одержимість контролем над власним іміджем уже межує з божевіллям.
Головне питання: як перестати вважати нефотогенічність "моральним прогріхом"
Можливо, варто змінити саме запитання "Як добре виходити на фото?". Звісно, з погляду експертів індустрії краси, зволожені губи, відлущена гладка шкіра та блискуче волосся рятують від стомленого вигляду будь-кого, а погане світло — ворог кожного обличчя. Але істинна суть полягає в іншому: чи можемо ми нарешті примиритися з тим, що показує світлина?
Чи здатні ми перестати приймати недоліки невдалого кадру на свій рахунок? Чи припинимо відчувати сором або ніяковість за фото, ніби відсутність фотогенічності — це якийсь моральний прогріх? Можливо, вихід не в тому, щоб вивчити новий ракурс чи б'юті-лайфхак. Достатньо просто відпустити думку, що зображення на екрані — це і є повне й справжнє відображення того, ким ми є насправді. Хоча, треба визнати, зробити це набагато складніше, ніж просто подивитися в об'єктив і вигукнути: "Віскі!"
За матеріалом: Vogue.es