Нова мода на надмірну оголеність — не про секс. Вона про здорове ставлення до свого тіла та право мати який завгодно вигляд і одягатися, як заманеться.
Це був не найспекотніший день у Нью-Йорку. Вологість, що доводить до напівпритомності, спала ще позавчора; температура так і не сягнула сотні за Фаренгейтом, чавун і сталь будівель Сохо ще не встигли розжаритися. Проте перехожі — відчайдушні модниці даунтауна й поодинокі туристки з Бостона, білі дівчата зі склянками крижаної кави й темношкірі моделі з розкішними афрокучерями — були практично роздягнуті. На відміну від типового комплекту "втомлений спекою американець" (панама, футболка, шорти), вони носили бра з хвацько закручених каре Hermès, трикотажні велосипедки і джинсові мікрошорти, що щільно облягают сідниці; верх від купальників замість топів і такі короткі сукні, що спантеличили б навіть юну Джейн Біркін. Посткарантинний Сохо перетворився на вечірку біля уявного басейну, на показ Saint Laurent і лукбук Alexandre Vauthier, що ожив, — свято тіла й сексуальності, оголеності, флірту й розкріпачення. Через десятиліття модерністської і постмодерної моди (і нестерпно довгого прощання з old Céline на її зльоті) вітальність і тілесна надмірність знову стали актуальними.
Мода на демонстрування тіла розпочиналася саме в Америці — завдяки масштабній національній програмі з популяризації фізичного здоров'я, яку запустила держава. У 1980-х захоплення фітнесом та ЗСЖ перетворилося на релігію; фізкультура стала частиною американської ідентичності і на хвилі маскульту поширилася іншими країнами й континентам. Здобувши контроль над своїми тілами, молодь демонструвала атлетичні здобутки. У моду увійшла легкість — шанувальники фітнесу хотіли бути схожими на легкотілих бігунів або принаймні на гімнастів, але жодним чином не на штовхачів ядра чи важкоатлетів. У 1990-х і на початку нульових відлуння фітнес-буму збіглося з розвитком швидкої моди. Топи з відкритою спиною і джинси з екстремально низькою посадкою, які носили зірки MTV, стали доступними молоді — за менші гроші. Альтернативою особистому тренеру й нутриціологу стали касети VHS.
До середини 2000-х мода на оголеність стала повсякденною. Молодіжна драма 2005 року "Крейзі" з Енн Гетевей наочно демонструє, як одягаються багаті підлітки, які полюбили гіп-гоп і зображують дітей вулиць. Відверті вбрання героїні Гетевей веселять наркодилера, з яким дівчина намагається завести романтичне знайомство: "Чому ти одягнена, наче дівуля з району? Я тут зі шкіри пнуся, щоб мати вигляд, ніби в мене є гроші, а ти намагаєшся одягатися, як я!" Фактично він звинувачує її у класовому туризмі. В моді межа між робітничим класом та елітою розмилася настільки, що настав момент, коли другі захотіли відокремитися від перших. Нарешті світ дозрів для прощання із сексуальними мікросукнями з лайкри, плюшевими спортивними костюмами й рваним денімом.
Мабуть, найбільший цвях у труну конвенційного сексапілу нульових забила Фібі Файло з весняною колекцією Celine 2010 року. Наприкінці нульових навіть карикатурно сексуальна Вікторія Бекхем круто змінює гардероб — з обтягуючих суконь Roland Mouret вона перевдягається в чоловічі штани й об'ємні светри, як у Файло. Четверта хвиля фемінізму захищає право жінок мати такий вигляд, який вони забажають, але хто контролює цей наратив: ми самі чи суспільство, частиною якого ми є?
У новому сезоні дизайнери відповідають на це запитання майже прямолінійно. Якщо в розмовах про жіночність каменем спотикання стало тіло — то давайте від нього й відштовхуватися. Не приховувати його, не драпірувати, не декорувати, а використовувати як рівноправну частину аутфіту — мода не існує без тіла. Кожен дизайнер знайде свій фетиш. У Ентоні Ваккарелло в Saint Laurent це довжелезні ноги й тонкі ключиці, у Метью Вільямса в 1017 ALYX 9SM — пружні біцепси і стегна, а у Mugler — видатні груди й неправдоподібно тонка талія. Жіноче тіло ефектно оголюється навіть під важким жакетом — допомагають мікроскопічні бра, як у Jacquemus, Alexandre Vauthier і Givenchy. За задумом нового креативного директора Будинку Метью Вільямса, вони навіть не намагаються прикривати груди, а лише кокетливо окреслюють їх.
Цей дизайн-прийом, коли тіло не замикають у жорсткі форми корсета, а покривають еластичними тканинами, крізь які можуть проглядати соски або нижня білизна (якщо воно взагалі є), правильно називати shapewear. Його ж — щоправда, без наголосу на сексуальність — використав Альбер Ельбаз у колекціях нещодавно запущеного бренду AZ Factory. Але найсильніше новий тренд осідлав креативний директор Mugler Кейсі Кадволладер. Він вважає, що за обтягуючим і, по суті, демократичним shapewear — майбутнє: "У дизайні я відштовхуюсь від різних типів статури і форм тіла, — каже він. — Одяг не повинен бути приводом для розчарування через те, що вам щось не підійшло. Він має прикрашати, слугувати, працювати в наших інтересах — незалежно від того, як ми складені та який вигляд маємо".