В Українському Музеї в Нью-Йорку триває масштабна виставка відомого фотографа Пітера Гуджара. Директор Українського музею в Нью-Йорку Пітер Дорошенко та відомий куратор і критик Вінс Алетті зустрілися, щоб поговорити про творчість культового американського фотографа українського походження.
Ця розмова відбулась у переддень відкриття масштабної виставки "Пітер Гуджар. Ріальто", що триватиме все літо в Українському Музеї в Нью-Йорку. Вона об’єднала 74 світлини, зроблені між 1955-м і 1969-м роками одним із найвідоміших нью-йоркських фотографів другої половини XX століття. Гуджар народився 1934-го в Нью-Джерсі у родині українських іммігрантів і до 5 років розмовляв виключно рідною мовою. У чуттєвих роботах митець документував богемний Нью-Йорк: своїх подруг, письменниць Сьюзен Зонтаґ та Френ Лейбовіц, коханців — зокрема художника Девіда Войнаровича, з яким мав довготривалі стосунки, — місцеву дреґ-сцену та мешканців Іст-Віллідж, де жив. Гуджар помер у 1987 році від ускладнень, спричинених захворюванням на СНІД.
Вінс Алетті — куратор численних фотоекспозицій в Америці та Європі й критик, який кілька десятиліть рецензував фотовиставки для The New Yorker. Був близьким другом Гуджара та має велику колекцію його фоторобіт. У розмові з куратором виставки "Пітер Гуджар. Ріальто" Пітером Дорошенком він ділиться спогадами про фотографа.
Пітер Дорошенко: Ви зустрілися з Пітером Гуджаром наприкінці 1960-х років.
Вінс Алетті: Якщо бути точним, у 1968-му. Я знав, що він фотограф. У ті часи фотогалереї тільки-но почали з’являтись, тож я познайомився з його роботами завдяки Стіву Лоуренсу, видавцю андеграундного нью-йоркського журналу Newspaper, – вони з Пітером тісно співпрацювали. Саме там я побачив більшість його робіт. Думаю, інші люди так само.
П. Д.: Це були портрети?
В. А.: Пітер часто знімав для реклами — фотографував людей, і ці світлини друкувалися в оголошеннях на всю сторінку. Але згодом відмовився від комерційних знімань.
Приблизно в 1970-х почали з’являтися галереї, де фотографія набувала статусу артобʼєкту. Але Пітер не надто добре комунікував із галеристами. Та все ж мав кілька невеликих виставок, завдяки чому з його роботами познайомилось більше глядачів.
П. Д.: Мабуть, було скрутно без розвиненого артринку та колекціонерів.
В. А.: 1960-ті та початок 1970-х років справді були непростою добою для фотографів. Заробити можна було публікаціями в друкованих виданнях або ж на виставках. А у Пітера їх було зовсім мало.
П. Д.: І все ж він і надалі працював?
В. А.: Він повсякчас був зайнятий роботою — носив із собою фотокамеру і шукав сюжети. Я вважаю великою удачею, що Пітер займався справою, якою насолоджувався. Він намагався зробити щось новаторське — проте його вабили не нові техніки, а нові теми. Мені досі цікаво відкривати для себе, як багато він зробив поза жанром портрету: зображення людей, натюрморти, якісь предмети на вулицях Нью-Йорка, яких я навіть не помічав.
П. Д.: Як це — бути геєм у Нью-Йорку в 1960-х?
В. А.: Насправді це було надзвичайно. Думаю, більшість із нас не відчували утисків і упереджень. І певна річ, Пітер зневажливо ставився до будь-яких обмежень. Може, в місцевих барах не панувала атмосфера відкритості, але вона існувала в житті людей.
Навряд чи ми по-справжньому зважали на те, що багато з наших вчинків трактувались тоді як незаконні. Пітер так точно ніколи на це не зважав. Та навіть поза соціальними змінами і сексуальною революцією, кінець 1960-х і початок 1970-х років був захопливим часом. У Нью-Йорку стрімко зростала артсцена, розвивався поп-арт, творив Енді Воргол. Ми почувалися частиною чогось великого.
П. Д.: У 1980-ті кар’єра Гуджара набрала обертів — як змінився він сам?
В. А.: Не думаю, що Пітер сильно змінився. За своє життя він не зажив всесвітньої слави — проте його знали і дуже любили в мистецьких колах Нью-Йорка. Не мав він і статків — було кілька колекціонерів, на яких Пітер міг покластися, але не на регулярній основі. Траплялись місяці, коли було справді сутужно і він не був певен, що зможе заплатити за житло. Тож успіх не приніс у його життя значних змін. Фактично йому доводилося й надалі йти вперед, що він мужньо і робив – продовжуючи свою велику роботу.
П. Д.: Утім, вочевидь, він мав друзів, на підтримку яких міг розраховувати.
В. А.: І дуже багато. Коли Пітер захворів на СНІД, ми усвідомили, скільки людей йому допомагали — і друзі, і ледь знайомі. Він був людиною, що має багато приятелів і часто бачиться з ними.
П. Д.: Я читав, що він був чарівливим чоловіком.
В. А.: Це правда — він миттєво захоплював людей, з ним було дуже цікаво спілкуватися та приємно дружити. Ми познайомились, коли він уже кілька років мешкав у Нью-Йорку і мав багатьох друзів, переважно художників та письменників. Дехто з них був на порозі успіху, а інші, як-от Сьюзен Зонтаґ, уже встигли прославитись.
П. Д.: Чим Пітер займався у вільний час — читав книжки чи, може, захоплювався музикою?
В. А.: У нього не було вільного часу. Він рідко бував удома, а коли бував, то переважно працював — друкував світлини або намагався придумати, як підзаробити. Завжди був на телефоні. І навіть вільний час проводив із камерою — думаю, він ніколи не вважав фотографію роботою. Це було його покликанням. Хобі Пітер не мав. Якщо він слухав музику, то фоном, коли обідав із кимось або коли проявляв плівки в темній кімнаті.
П. Д.: Що зі спадщини Пітера, на ваш погляд, є важливим для історії фотографії?
В. А.: Пітера справедливо вважають надзвичайно талановитим фотомитцем, який вмів глибоко проникати в сутність об’єктів і дружньо дивитись на людей, навіть на нових знайомих. Мені здається, він створив кадри, яких доти не бувало. Його пам’ятають передусім як чудового фотографа-портретиста, але навіть зроблені ним світлини тварин створюють незвичайне відчуття присутності. Пітер дуже ретельно й уважно ставився до своєї роботи, тому його фото ніколи не справляють враження миттєвих знімків.
П. Д.: Багато з його фотографій певною мірою інтимні, чи не так?
В. А.: Так, адже майже всі були зроблені в його студії або вдома, що додає зовсім іншого рівня близькості.
П. Д.: Сумуєте за Пітером?
В. А.: Я живу з його світлинами — на більшості зображені важливі для мене люди. Тож Пітер присутній у моєму житті. Я сумую за розмовами з ним — він був дуже веселим у спілкуванні. За спонтанними телефонними дзвінками. Мені не вистачає наших тусовок, тому що він був найкращим супутником на вечірках.
Навіть поїздка разом із ним у метро була розвагою, бо він надихав озирнутися довкола. Пітер любив спостерігати за людьми, намагаючись зрозуміти, хто вони і що роблять. І часто вигадував історії про життя випадкових попутників. Мені не вистачає його присутності: він той, хто навчив мене дивитися на світ інакше.
Фото надані The Ukrainian Museum, Нью-Йорк ©The Peter Hujar Archive — Artists Rights Society (ARS), NY
Виставка Peter Hujar: Rialto триватиме в Українському музеї в Нью-Йорку з 2 травня до 1 вересня