25 квітня в харківському ЄрміловЦентрі відкрилася перша у світі спільна виставка ключових фотографів сучасності — Вольфґанґа Тільманса та Бориса Михайлова. Vogue.ua поспілкувався з кураторками проєкту Марією Іссерліс та Тетяною Кочубінською.
Харківська виставка "Парне катання" — творчий діалог двох видатних фотографів: німця Вольфґанґа Тільманса та українця Бориса Михайлова. За словами кураторок — це перша у світі виставка, яка поєднує роботи двох найвпливовіших сучасних фотографів зі Сходу та Заходу в безпосередньому художньому діалозі.
Найвідоміший у світі український фотохудожник, Михайлов документував наслідки розпаду СРСР і життя вразливих верств населення. 56-річний Тільманс, який називає його вчителем, знімкував життя бездомних, панків і завсідників нічних клубів у 1990-ті та на початку нульових у Лондоні та інших містах. На виставці представлені серії Михайлова "Вчорашній бутерброд", "Історія хвороби" та "Щоденник" і знамениті роботи Тільманса Tukan, Nite Queen, Frank, in the shower тощо.
Ініціатором виставки є RIBBON International — платформа, що підтримує історичне й сучасне українське мистецтво та культуру й реалізувала низку проєктів, присвячених Україні. Зокрема, вона є одним з організаторів Українського павільйону на цьогорічній Міжнародній архітетурній виставці у Венеції.
Кураторки проєкту — Марія Іссерліс і Тетяна Кочубінська. Тетяна — незалежна кураторка з Києва, відома, зокрема, кількома міжнародними проєктами, серед яких — виставка Kaleidoscope of (Hi)stories. Ukrainian Art 1912–2023, що минулого року відбулася в музеї Альбертінум у Дрездені. Марія Іссерліс — киянка, яка нині мешкає в Берліні та Дрездені, кураторка й керівниця відділу міжнародних зв’язків у Державних художніх зібраннях Дрездена.
Виставка "Парне катання" — один із найважливіших виставкових проєктів в Україні за роки повномасштабної війни. Як виникла ця ідея, хто був її ініціатором і скільки тривала підготовка?
Марія Іссерліс та Тетяна Кочубінська: Проєкт народився як відповідь на внутрішню потребу осмислення часу, в якому ми живемо, засобами мистецтва. Ініціатива надійшла від платформи RIBBON International, яка запросила нас виступити кураторками. І в межах пропозиції Тетяна висловила ідею реалізувати виставку у ЄрміловЦентрі, саме в Харкові — місті, що зберігає у своїй тканині енергію авангарду й критичного бачення. Марія ж звернулася до Бориса Михайлова та Вольфганга Тільманса із запрошенням увійти у творчий діалог, дослідити мистецьку спорідненість двох художників та осмислити можливості збереження людяності сьогодні через мистецьку практику.
Чи змогли приїхати на відкриття головні герої — Тільманс та Михайлов?
На жаль, ні. Їхня фізична присутність була неможливою через очевидні обставини. Але ідея "присутності" в сучасному світі — це не лише про тіло. Їхня участь — концептуальна, творча й емпатична. Це відчувається у самій експозиції, у напрочуд дбайливому ставленні до деталей, відборі творів, найретельнішій роботі із простором ЄрміловЦентру.
Що пов’язує практики цих двох митців?
Це дійсно зустріч двох споріднених художніх практик. Митці розмовляють різними мовами, але про спільне: про вразливість тіла, інтимність як політичний акт, межі публічного і приватного, про споглядання як форму опору. Їх об’єднує глибока відданість медіуму фотографії як полю досліджень, експериментів, діалогу, а не лише репрезентації.
Ця виставка не могла б відбутися в іншому місті України, окрім Харкова. Але все одно маю вас запитати, чому Харків (окрім того, що це важливе місце для практики Михайлова)? Що дає це місто, ця локація виставці "Парне катання"?
З одного боку, виставка Вольфганга Тільманса і Бориса Михайлова могла б відбутися у багатьох провідних музеях світу. Втім, для нас було надзвичайно важливо реалізувати її саме в Харкові. Насамперед через контекст міста — як історичний, так і сучасний. Харків — осередок українського модернізму та Харківської школи фотографії. Водночас це місто вже третій рік поспіль зазнає масових обстрілів з боку Росії. Проведення виставки саме тут і саме зараз — акт опору. Художня світова прем'єра відбувається саме тут. Це дає надію на подолання ізольованості, спричиненої війною, і відкриває простір для роздумів, мрій і нових можливостей. Цього року у Вольфганга — три персональні виставки: у Дрездені, в Ремшайді — його рідному місті, а в червні відкриється ще одна в Парижі. І між ними — Харків, який попри війну залишається важливим культурним маркером на міжнародній мистецькій мапі.
У чому особлива сила фотографії сьогодні, у такий складний, мінливий та трагічний час?
Можливо, в такий час варто говорити не лише про фотографію, а про мистецтво в ширшому сенсі — як про спробу зберегти чутливість у світі, що втрачає здатність до співпереживання, до співчуття. Сьогодні в Україні спостерігається ріст саме репортажної фотографії. Ми прагнули показати фотографію як художній медіум, не лише як фіксацію болю, а як простір осмислення й рефлексії; підтримати тяглість розвитку фотографічної культури. Ця виставка — про те, як мистецтво може пропонувати формувати, чи принаймні не втрачати, надію думати про майбутнє.
Фото експозиції: Влад Нікорчук, Олександр Осіпов