В PinchukArtCentre до середини липня триває масштабна виставка "Олександр Ройтбурд. Теорема влади". Вона запрошує глядачів у всесвіт художника, куратора й візіонера — особистості такого масштабу й харизми, які завжди визначають свій час. У фокусі проєкту під орудою відомого арткритика, куратора й історика Костянтина Дорошенка — взаємодія художника, мистецтва та влади. Олександр Ройтбурд був упевнений: митець має владу впливати на світ, і все його яскраве і насичене життя, передчасно обірване через хворобу у 2021 році, — тому доказ.
Експозиція "Олександр Ройтбурд. Теорема влади", що поділена на три смислові частини — влада культури, політична влада, влада тілесного і підсвідомого, — ще й дуже захоплива розповідь: не тільки про митця, але й про Україну останніх двох десятиліть. Цим виставка завдячує кураторові Костянтину Дорошенку, який понад 25 років висвітлює артжиття країни і як ніхто вміє легко розповідати про складне.
У розмові з vogue.ua Костянтин згадує про свою дружбу з Олександром Ройтбурдом, їхню зустріч у 2001 році на 49-й Венеційській бієнале, де відома відеоробота Ройтбурда "Психоделічне вторгнення панцирника "Потьомкін" в тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна" була частиною головної експозиції, розповідаючи, чого саме Ройтбурд, який завжди мав активну громадянську позицію, може навчити нас сьогодні.
"На відкритті своєї першої персональної виставки в Києві Саша був щасливий: у білому костюмі, з білою краваткою"
– Костю, у 2001 році ви були куратором першої музейної виставки Олександра Ройтбурда в Києві — "Розіп'ятий Будда" в Музеї культурної спадщини, філії Музею історії міста Києва. Водночас і для вас, журналіста, оглядача мистецтва, це був перший кураторський проєкт. Як народилася ця виставка?
Це справді так. Тоді поняття "куратор" в Україні було міфологізованим: по суті, єдиною авторитетною кураторкою була американка українського походження Марта Кузьма, директорка Центру сучасного мистецтва Сороса — справжня зірка і як людина, і як профі, на яку ми дивилися зачаровано. А першою людиною в Києві, яка офіційно отримала кураторську освіту, стала Наталія Філоненко; був, безперечно, ще Олександр Соловйов — і все. Я ж тоді писав про мистецтво, і назватися куратором мені навіть на думку не спадало — здавалося, що це особлива професія.
Ідея виставки народилась у нас із Сашею у Венеції 2001 року, куди культовий міжнародний куратор Гаральд Зеєман запросив Ройтбурда показати роботу в межах основної експозиції бієнале. На той момент Саша два роки жив у Нью-Йорку — наприкінці 1990-х він виїхав з України. До того багато років працював над інституціоналізацією сучасного мистецтва, взаємодіяв із фондом під егідою Кравчука, ініціював появу Центру Сороса в Одесі, але відчув, що держава і суспільство не готові до такої взаємодії, а актуальне мистецтво було маргіналізованим. У Ройтбурда сталося певне розчарування, тож він поїхав в Америку — фактично в еміграцію.
Фото надано PinchukArtCentre © 2024. Фотограф: Сергій Іллін
Я пам’ятаю цей період: в Україні відбувалося багато зіркових подій в культурі та мистецтві, наприклад, та ж Марта Кузьма привозила в Київ італійського художника, засновника напрямку артеповере Яніса Кунеліса, але ці події не були помітні для загалу. Мені, наприклад, доводилося в редакціях пояснювати, чому взагалі це мистецтво і чому варто про це писати.
Згодом у Олександра почало складатися в Америці: його роботу придбав MoMa, він отримував замовлення від TheNewYorkTimes, робив ілюстрації. І тут — 2001 рік, перша презентація України на Венеційській бієнале, а я раптом дізнаюся, що Олександр теж запрошений, ба більше, в головний проєкт Гаральда Зе'мана, який фактично є батьком професії куратор. Ми зустрілися на бієнале, і це було страшенно натхненно для всіх нас, адже ми вперше побачили Венецію і масштаб, з яким можна представляти сучасне мистецтво у світі. Пам'ятаю, як думав: "Що ж зробити, щоб у Києві була така виставка, адже Саша точно на це заслуговує".
– Тобто для вас та Венеційська бієнале стала поштовхом?
Так. Пам’ятаю, як у день відкриття бієнале Саша одягнув білий костюм з білою краваткою і для солідності окуляри, а оскільки зір у нього був нормальний, а окуляри — з діоптріями, постійно треба було його ловити, щоб він не впав у венеційський канал.
Пізніше, коли ми почали говорити про виставку, з'ясувалося, що в нього взагалі не було жодної персональної музейної експозиції. Я запропонував: "Давай спробуємо", — а він сказав: "Нічого не вийде, але давай".
Вже в Україні ми з мистецтвознавицею Наталією Смірновою поїхали в майстерню Ройтбурда в Одесі й відібрали там для майбутньої виставки достатньо сміливі роботи, зокрема з на той час контроверсійної серії "Гей-готика". Тема ця взагалі тоді не звучала, поняття "гей" ще майже не використовували — це абсолютно в інший спосіб називалося, у країні це була стигматизована історія. З фотографіями робіт прийшли до пані Тамари Хоменко, директорки Музею історії міста Києва. Вона на це подивилася, а ми принципово нічого не ховали від неї, і сказала: "Я вам довіряю, робіть". Також ми звернулися до амбасади Сполучених Штатів Америки, аби вони стали партнерами, а там помічниця аташе з питань культури, фантастична пані Ольга Крекотень, теж подивилася на всі ці геніталії: "А давайте, робіть".
Фото надано PinchukArtCentre © 2024. Фотограф: Сергій Іллін
І я тоді подумав: коли ти справді віриш в якусь справу, можеш іти прямим шляхом — і у тебе все вийде. На відкритті виставки Саша був щасливий, і знову в білому костюмі, з білою краваткою. Подія була неймовірна, прийшло чимало людей не лише з мистецького середовища, але й із політики, моди, шоубізнесу — на хвилі цікавості до Венеційської бієнале, після придбання роботи "Психоделічне вторгнення панцирника "Потьомкін" в тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна" в колекцію нью-йоркськогоМоМа.
– Я читала старі нотатки, де згадували, що про виставку Ройтбурда тоді в Києві говорив чи не кожен таксист. Як ви це зробили, особливо в епоху без соцмереж?
Це так. (Сміється.) Я працював у піар-агенції, у нас були хороші стосунки з різними масмедіа, тож ми добре підготували Україну до цієї виставки. І коли Саша приїхав у Київ, то протягом тижня дав інтерв'ю, напевно, всім телеканалам, які тільки були в країні. Тоді ми подавали Сашу як зіркового українського митця, якого більше знають за кордоном, ніж у нас, — і, зізнаюся, спіймали самі себе на певній провінційності, бо коли звучить думка, що український митець набагато відоміший за межами батьківщини, це провінційний підхід. Сама ця фраза потім стала кліше — на жаль, я один з тих, хто доклався до його появи, але тоді я вирішував питання: мені треба було, щоб люди йшли і дивилися. Саша правда став відомою на всю Україну персоною, його за голосом впізнавали таксисти, коли возили Києвом.
– І це стало для нього ще однією причиною повернутися в Україну?
Не тільки. Одразу після виставки Марат Гельман (відомий російський політтехнолог і артменеджер. — Прим. ред.) запропонував йому стати директором галереї в Києві. Це було те, чого Саша завжди прагнув: територія, яка має своє фінансування і де можна представляти сучасне мистецтво. До речі, в тій галереї була одна з найцікавіших виставок Влади Ралко, "Китайський еротичний щоденник", естетський проєкт "Блакитна глина" за участі Жанни Кадирової та Ксенії Гнилицької; виставка Андрія Сагайдаковського тощо. Що принципово, Ройтбурд ніколи не виставляв там свої роботи, і коли працював вже директором Одеського художнього музею, там теж не виставлявся. Цим Саша справді унікальний: він любив інших митців, він їх знайомив зі своїми колекціонерами, що дуже рідко буває, він прагнув їм допомогти.
Звідси й ідея нашої виставки "Теорема влади". Ройтбурда насправді цікавила влада, він вважав, що владу треба використовувати для просування культури і мистецтва, він був готовий спілкуватися з представниками дуже різних політичних сил, якщо бачив, що вони можуть допомогти зробити мистецтво видимим. Такої людини в сучасному мистецтві України вже нема — яка настільки впевнено і спокійно могла підійти до кого завгодно, до прем'єр-міністра, до письменника, і сказати: "Вітаю, я Олександр Ройтбурд". Але він не був снобом: йому міг бути цікавий старий дідусь, п'яниця, сусід в Одесі, продавчині на Привозі — так само як міністри.
У Олександра все було чудово з самооцінкою (сміється). Один із його перших проєктів називався "Класики і сучасники" (1991), де він себе поставив у ряд класиків світового мистецтва — просто поєднав власні автопортрети з їхніми зображеннями. І одразу дав зрозуміти, що не треба чекати, поки постарієш і помреш, щоб тебе вважали класиком, що у мистецтві не мусить бути ієрархії.
Фото надано PinchukArtCentre © 2024. Фотограф: Сергій Іллін
"Саша вважав, що мистецтво рухає цивілізацію"
– Цікаво вийшло: перша виставка Ройтбурда, яку ви курували, сталася 2001 року, а наступна — 2024-го, вже після його смерті. Якими були ваші стосунки впродовж цих 20 років?
Усі ці роки ми з Сашею активно спілкувалися. Одеський куратор Михайло Рошкавецький про нього влучно сказав, що у Саші був потужний соціальний темперамент. Це справді так. Він був дуже відвертий, і до речі, не любив критики – тож у всіх людей, які з ним були дружні, ставались перерви у спілкування з Ройтбурдом. Я пам'ятаю, після помаранчевої революції він написав цикл робіт, де зобразив Ющенка і Тимошенко, які танцюють танго на тлі різних пейзажів. Мені не сподобалась тоді така ілюстративність. А я, коли критикую, теж роблю це відверто. Я написав, що, на жаль, Олександр Ройтбурд почав робити замість живопису форматні карикатури. За дві хвилини роздався дзвінок, і Ройтбурд мені каже: "Сам ти карикатура", — і кидає слухавку. Після цього ми певний час не спілкувалися, а згодом помирилися.
– Олександра не стало у серпні 2021 року, а вже на березень 2022-го ви в межах Дослідницької платформи PinchukArtCentre готували цю виставку. Тобто ви фактично зібрали її за пів року?
Коли Олександр помер, ми в межах Дослідницької платформи зрозуміли, що наступна велика історична виставка має бути присвячена саме йому. Разом з мистецтвознавицею Лесею Кульчинською восени 2021-го поїхали до Одеси: говорити з музейниками, з нащадками. Це були фантастично теплі зустрічі: ми побачилися з керівництвом і Музею сучасного мистецтва Одеси, і Одеського художнього музею, і з донькою Олександра Ройтбурда Бетті, яка тоді приїхала з Америки, і з його другою дружиною Анною Маколкіною. І виставка склалася, нам довірилися.
Ми зібрали роботи Олександра здебільшого з приватних колекцій, художник і архітектор Олександр Бурлака розробив нам перфектну сценографію експозиції — отже, все було готове до відкриття у березні 2022-го. Ми вже писали тексти для аудіогідів, і тут почалося повномасштабне вторгнення. Робота над виставкою була заморожена, і для мене це була особиста трагедія, тому що наша виставка — це ще і мій персональний діалог із Сашею.
– Не виникало тоді думки, що, можливо, ця виставка не відбудеться ніколи — у березні 2022 року ми взагалі не думали про завтра?
Саме так. Я не хотів би, щоб наш діалог із Сашею обірвався чимось невисловленим, і неймовірно щасливий, що ця виставка реалізувалася. Але варто додати, що хто б не придумав концепцію кураторського проєкту, — це завжди командна робота, завжди велика кількість людей, яка включається і співпрацює. Отже, це правда робота всієї Дослідницької платформи PinchukArtCentre.
– Як народилася саме така ідея виставки — теорема влади? Я читала есей Ройтбурда 1995 року про мистецтво і владу, і мене вразило, що він писав такі актуальні для нас сьогоднішніх речі: що митці і держави зацікавлені одне в одному, що мистецтво може покращити імідж нашої країни назовні. По суті, це ще один доказ його візіонерства та генія.
Це був несподіваний для тих часів погляд. Щойно розвалився Радянський Союз, в якому було абсолютно очевидно, що митець або обслуговує владу, або іде у протистояння їй, і тоді не може зробити кар'єру та наражається на великі проблеми. Поширеною була фраза, її варто зацитувати російською, тому що вона була символічною для всієї радянської інтелігенції, з вірша Осипа Мандельштама: "Властьотвратительна, как руки брадобрея". Так відчували радянські діячі культури: або ти йдеш на компроміси і виконуєш ідеологічне замовлення, або стаєш нонконформістом, опиняєшся в андеграунді, на маргінесі. І раптом з’являється митець, який якраз починав зі сміливих, точно не радянських, точно неформальних проєктів, який протягує руку державі і каже: ми одне одному потрібні.
Цю ідею Саші дуже довго не сприймали і говорили, що він кон’юнктурник, що шукає можливості кудись вписатися, бо люди ще мислили у радянській парадигмі. У Саші ж була абсолютно інша візія. Він зрозумів, що настали часи, коли нарешті мистецтво може взяти реванш. Він вважав, що мистецтво і є справжня влада: воно розвиває бачення людей, рухає цивілізацію, саме на території мистецтва з'являються ідеї, які спочатку не сприймаються, а потім стають загальновизнаними.
Саша в це вірив, він хотів нанести тоталітаризму остаточну поразку і був упевнений, що тепер держава мусить прислухатися до митців, промовляти їхніми голосами до світу. По суті, він говорив про ідею культурної дипломатії, яку потім запропонували і почали реалізовувати інтелектуальні політичні кола України — серед перших Дмитро Кулеба.
– Мене здивувала одна робота на виставці у розділі "Влада культури" — портрет Івана Драча. Ми знаємо, що Ройтбурд багато звертався до світової культури, рефлексував стосовно неї, але цей портрет свідчить, що, виходить, він цікавився і українським визвольним рухом?
До речі, це прем'єра — ми вперше демонструємо цю роботу. Вона із Сашиного архіву, він її намалював, коли йому було 20 років, у 1981-му.
Його з юності дуже цікавила українська культура, і це тим більш важливо, що він народився і виріс в Одесі, переважно російськомовній, у єврейській родині (а для нього важливим було його єврейство, хоч він не був релігійною людиною). Від самого початку нашого знайомства в 1990-х він розповідав мені про українських письменників і поетів, про Розстріляне відродження і визвольний рух. Страшенно радів, що Україна стала незалежною, бо не хотів жити в імперії, його тішило, що він має свою самостійну державу з власною культурою і традиціями.
Але водночас цікаво, що він ніколи цю роботу не виставляв, не хотів видаватися, знаєте, як Іван Франко казав, "патентованим патріотом". А про Івана Драча ще була історія така: якщо Саша щось любив, то людям, яких поважав, активно пропагував ці речі. Якось у 1990-ті, під час зустрічі з Мартою Кузьмою, українкою, народженою в США, тобто людиною абсолютно іншої соціалізації та освіти, він почав розповідати про Драча як поета, і Марта каже: "Мені це не дуже цікаво, це все одно якась радянська кон'юнктура". І в цей момент Ройтбурд починає їй на пам'ять читати вірш Драча "Лялька Джекі", присвячений дружині президента Кеннеді — образний, авангардний, блискучий. Марта була вражена і сказала: "Ого, це ж поп-арт в поезії!"
Ройтбурд не сприймав Україну провінційною. Для Саші вона завжди була самодостатньою — і в поезії, і мистецтві. Для нього Куїнджі, наприклад, завжди був українським. Ройтбурд із юності був захоплений Сковородою: ще в студентські часи, коли закінчував графічний факультет, зробив серію ілюстрацій, присвячених творам Сковороди. Він мріяв, щоб вони були надруковані, проте зіткнувся з іще радянським специфічним антисемітизмом, мовляв, "чого це єврей буде Сковороду ілюструвати". Але в результаті його бажання здійснилося: до 300-річного ювілею Сковороди 2023 року Олесь Доній видав збірку "Сковорода і Ми" — есеї про те, як наші сучасники сприймають ідеї Сковороди. На прохання Олеся я домовився з нащадками Ройтбурда, і ми повністю надрукували всю цю графічну серію 1980-х років у книжці.
"Одна з найважливіших думок нашої виставки – про владу: не мусимо боятися її — навпаки, маємо брати в свої руки і міняти країну"
– На виставці є акценти, присвячені роботі Олександра в Одеському художньому музеї. Ви, зокрема, згадуєте і про Культурний Майдан, який стався в Одесі в 2019-му, показуєте хроніку звідти. Давайте поговоримо про це детальніше, бо ці події важливі для розуміння постаті Ройтбурда-громадянина, для усвідомлення, наскільки люди його любили й поважали.
Отже, 2018 року Ройтбурд виграв конкурс на посаду директора Одеського художнього музею, а за рік місцева влада його звільнила. Це викликало обурення в одеситів, і стався Культурний Майдан — на підтримку Ройтбурда на вулиці вийшло близько 20 тисяч людей.
Це безпрецедентний випадок, ви маєте рацію. Давайте згадаємо, в якому стані був Одеський музей, коли Саша його очолив. Дірки в стелі, на підлозі відра, куди стікала вода… В прикрому стані чимало картини. Олександр зробив там революційні речі. Зокрема, він зібрав меценатський Клуб Маразлі, учасники якого почали підтримувати інституцію фінансово, і раптом, протягом року, музей, який, даруйте, вважався заштатним, став не просто модним, а одним із найвідоміших на всю країну!
Звісно, мова не тільки про зовнішні зміни. Ройтбурд першим взявся експонувати в музеї і сучасне мистецтво, не тільки класику, — і в залах з’явилися роботи Володимира Буднікова, Марії Куліковської, Влади Ралко та інших митців. Це надихнуло одеське культурне середовище, особливо молодь, яка почала ставитися до власного міста, власного "я", з новою цікавістю та повагою.
Люди ніби раптом зрозуміли: ми не "Одєсочка", не "південна Пальміра" — дурнувата назва, тому що справжня Пальміра південніше Одеси — ні, ми можемо себе відчути сучасними в Одесі, так само як у Парижі чи в Берліні. Ройтбурд дав одеситам розуміння власної гідності тут і зараз, за що, до речі, стояв і на Майдані: ми не другорядні, мусимо нікому заглядати до рота, маємо повнокровне сучасне мистецьке життя. Тому, коли влада намагалася "зарити" Ройтбурда, люди вийшли на протест.
І це ж були не тільки одесити. Приїхав мер Львова Андрій Садовий, тодішній міністр інфраструктури Володимир Омелян, третій президент Грузії Міхеїл Саакашвілі, зібралися люди з різних політичних сил. На цьому Майдані тоді вирішувалося питання не тільки Одеси і не тільки Ройтбурда як директора; це була гучна заява про те, що українці дозріли до власної культурної суб’єктності, воліють просувати свою актуальну культуру, а не постімперське барахло за собою постійно тягнути.
– Чому для нього так важлива була ця децентралізація? Адже він міг працювати будь-де, проте залишався в Одесі і сам пізніше говорив, що його здоров’я значно підкосили проблеми із владою.
Ройтбурд вважав, що країна тоді може бути сучасною і щасливою, коли культурне життя не зосереджене в двох-трьох місцях, а відбувається повсюдно у регіонах — як ми бачимо в Європі, у кожному маленькому містечку є центр чи музей сучасного мистецтва, галереї. Для Саші було важливо зробити так само в Україні. Тому він з 1990-х постійно їздив країною з виступами і проєктами: на конференцію в Хмельницький, на виставку до Львова, до Луцька, у маленькі міста, які нам не видавалися центрами культури взагалі. Саша ніколи не відмовляв, і у себе в Одесі теж збирав художників з різних міст.
До того ж у Саші була ідея реформи музейної системи України. Перше, що він запропонував у ролі директора — давайте зробимо єдиний електронний реєстр усього, що є в усіх музеях. Він хотів, аби кожен музей виклав свої експонати в інтернет, в загальний доступ, щоб дослідники вільно могли їх вивчати — і це викликало страшенний опір наших музейних робітників. На жаль, музейники часто думають, що музей для музею, а відвідувачі хай би і не приходили.
Саша міркував інакше. Наприклад в Одеському художньому багато експонатів, які не мають прямого стосунку до візуального мистецтва — комоди, меблі, антикварні речі, які він готовий був передати в історичний музей. В історичному музеї, натомість, є агітаційні плакати 1920-х років, які якраз можна вивчати з точки зору історії мистецтва, і це був би цікавий обмін. Я думаю, що Україна рано чи пізно дійде до ідеї єдиного музейного простору. Знову стикаємося з тим, що Саша був візіонером.
– На цьому моменті я би хотіла запитати вас про надмету виставки "Теорема влади". Враховуючи саме те, що Олександр був візіонером, якого ефекту вам хочеться досягнути? Чого нам варто повчитися у Ройтбурда?
Я не ставлю такі завдання, я все ж таки думаю, що мистецтво не працює так прямо. Але одна з найголовніших тем виставки, — те, що державного музею сучасного мистецтва ми досі не маємо, хоча розмови про нього ведуться з 1990-х років. Проте тільки за рахунок приватних інституцій ця галузь не може існувати. Допоки держава справді не зрозуміє, що сучасне мистецтво — наше національне надбання, нічого не зміниться.
На жаль, ми як держава запізно зрозуміли важливий момент: для того щоб увійти до Європейського союзу, мати інвестиції і військову підтримку, треба, щоб на Заході громадяни відчували до вас емпатію і бачили в нас подібних до себе, а не дикуни невідомо звідки. Саме мова сучасного мистецтва доносить громадянам демократичного світу, що ми гинемо сьогодні просто за те, що поділяємо спільні з ними цінності: рівність між людьми, права жінок, права ЛГБТ, право бути собою – все те, що знищує Росія. Не танці ансамблю Вірського, і навіть не роботи Марії Примаченко доведуть європейцям, що ми — теж європейці. Сучасне мистецтво може це зробити.
І ще дуже важливий посил виставки –— про відносини з владою. Ми з вами живемо не в Радянському Союзі, ми не мусимо боятися влади чи слугувати їй — навпаки, маємо брати її в свої руки і міняти країну. Не тільки тим, як ми голосуємо, а навіть тим, щоб іти працювати на державу, щоб вона працювала на нас, як це зрештою зробив і Ройтбурд. Адже він став депутатом обласної ради, тому що зрозумів: це потрібно для змін.
Не треба боятися влади, не треба ховатися від неї, варто нею скористатися і змінювати свою Україну, беручи відповідальність на себе — нам би дуже хотілося, аби, побачивши виставку, наші глядачі подумали саме про це.
Текст: Дарія Слободяник
Фото: Lesha Berezovskiy
Груминг: Dasha Zhadan