Сьогодні кожен з нас переживає унікальний досвід вимушеної ізоляції. Ані подорожей, ані вернісажів, ані вечері в ресторані. У ботанічний сад — і то не можна. А хочеться вбратися на прогулянку з розмахом, як Сальвадор Далі, наприклад, — на плечах леопардове манто, на повідці мурахоїд. І жити хочеться по-справжньому, не менш як Едгар Дега, який у свої вісімдесят років, майже сліпий і глухий, відвідував паризькі аукціони. Але іноді найкраще, що можна для себе зробити, — це піти в тінь (читай залишитися вдома). Відомі випадки, коли відлюдництво було вимушеним і тривало все життя, а іноді ставало усвідомленим вибором. Саме час згадати художників, які пройшли цей складний шлях для того, щоб назавжди залишитися в історії.
У місті Мехіко, на вулиці Лондрес, стоїть будинок-музей мексиканської художниці Фріди Кало, відомої не тільки своїми автопортретами, а й дивовижною долею. Батько художниці збудував цей величезний будинок у 1904 році й пофарбував його цілком у блакитний колір — колір мрії. Через три роки тут народилася Фріда. Вона була жвавою й життєрадісною дівчинкою, хоча в шестирічному віці перехворіла на поліомієліт, що стало причиною її кульгавості.
У вісімнадцять вона переживає справжню трагедію — у трамвай, у якому їде Фріда, врізається автобус. Металевий поручень пронизує дівчину наскрізь. Ця страшна подія визначила її становлення як художниці, вектор творчості й увесь майбутній образ життя. Прийшовши до тями після аварії, Фріда попросила дати їй можливість малювати. Батько відразу забезпечив художницю всіма знаряддями й змайстрував пристрій, на якому можна було писати лежачи на спині. Під балдахіном ліжка повісили велике дзеркало — це давало змогу створювати автопортрети й бачити простір навколо себе.
Завдяки сприятливим домашнім умовам через рік Фріда твердо стає на ноги, вступає до інституту й виходить заміж. Разом зі своїм чоловіком, відомим мексиканським художником Дієго Ріверою, з невеликими перервами, вони залишаються жити в "Блакитному будинку". Тут, через обмеженість у пересуваннях, Фріда проводить майже весь свій час. Це був її світ, влаштований тільки за її правилами й уподобаннями. Тримала тут собак, мавп, папуг і голубів (і зображала їх на своїх автопортретах).
Наприкінці тридцятих років Фріда Кало представляє свої картини в Парижі, і одну з них навіть купує Лувр. Міжнародне визнання тільки підсилює патріотичні почуття — з усіх далеких подорожей вона прагне швидше додому, до свого "Блакитного будинку". Через рік після її смерті, у 1955 році будинок офіційно перетворили на музей. Серед експонатів не тільки особисті речі Фріди та її чоловіка: книги, світлини, листи, посуд. Тут же і майстерні подружжя, і десятки їхніх робіт. У спальні висять портрети основоположників комунізму: Мао Цзедуна в гарній дерев’яній рамі, і збільшене фото Леніна на Червоній площі. Тільки портрет Сталіна залишився незавершеним — не домальовано другий погон. Посмертна маска художниці розміщена на її ліжку й урна з прахом теж зберігається в будинку. Знімання знаменитого фільму про Фріду Кало також проходило тут.
Для цієї жінки не було півтонів ні в чому — ні в мистецтві, ні в коханні, ні в побуті. Тільки одна невгамовна жага життя. І все її життя слугує доказом, як наперекір болю, фізичній неповноцінності й емоційним стражданням можна бути щасливою та сильною.
"Як у птахів у певний період відбувається зміна пір’я (...), так і в людських істот спостерігаються періоди лих, нещасть або труднощів. У цьому проміжному періоді можна й залишитися, а можна вийти з нього оновленим, що, однак, не може відбуватися публічно, оскільки це зовсім не розвага, і отже ж вихід тільки в самоті. Ось так", — писав художник Ван Гог у черговий переломний момент свого життя.
Голландський художник-постімпресіоніст Вінсент Ван Гог був тихою, замкненою дитиною й живопису в дитинстві не навчався. Коли йому виповнилося шістнадцять, родичі влаштували його у свою фірму з торгівлі предметами мистецтва. Через роботу він переїздить до Лондона — тут починаються його перші потрясіння. Ван Гог закохується й робить пропозицію дочці господині дому, де знімає кімнату. Але дівчина була заручена з іншим і відмовила Вінсенту. Цей удар став початком низки розчарувань і як наслідок — нервових розладів Ван Гога. Незабаром знехтуваного нареченого переводять до Парижа. Вінсент відвідує художні виставки й сам починає писати. У двадцять вісім років він знову закохується — цього разу у свою кузину. І знову йому відмовляють.
У 1886 художник нарешті перебирається до Парижа. Брат Тео не тільки підтримував його грошима й забезпечував пензлями, полотнами й фарбами. Він знайомить Вінсента зі знаменитими художниками того часу: Дега, Піссаріо, Сера. Та й сам Ван Гог вже встиг повчитися в брюссельській, а потім в антверпенській Академії мистецтв. Його живопис змінюється, стає мальовничим і світлим. Але, як стане відомо з листування братів, саме тоді з’явилися перші симптоми душевної хвороби.
Коли Тео вирішує одружитися, Вінсент почувається зайвим, покидає Париж і вирушає на південь, до Арлю. На самоті він пише роботу "Спальня Ван Гога в Арлі" — знамениту ілюстрацію свого відлюдницького життя. Там же починаються приступи божевілля. Він потрапляє в психіатричну лікарню, а жителі Арлю просять мера міста ізолювати художника від суспільства.
З Арлі Ван Гог добровільно вирушає в лікарню для душевнохворих у Сен-Ремі. Коли депресія відступає, він працює дуже плідно. За рік у Сен-Ремі написано сто п’ятдесят картин і приблизно сто малюнків. Здебільшого це були пейзажі, у яких відчувається його нервова напруга. Тоді ж приходить визнання — його роботи на виставці в Брюсселі дістали схвалення колег і критиків. Картину "Червоні виноградники в Арлі" публікують у журналі й купують з виставки за пристойну суму в 400 франків. Це полотно довго вважили єдиною проданою за життя автора роботою (насправді їх було близько 15).
Навесні 1890 року Ван Гог усамітнюється в містечку Овер-сюр-Уаз. Його єдиним другом стає лікар Гаше, що спостерігає за ним. За сімдесят останніх днів свого життя, які він провів у цьому місті, художник закінчив сімдесят п’ять картин.
У 1880 році "майстер місячного світла", живописець Архип Іванович Куїнджі влаштовує показ єдиної картини — виставляє у своїй майстерні "Місячну ніч на березі Дніпра". Експозицію було влаштовано так: твір містився в темній кімнаті, але освітлювався електричним ліхтарем. Глядачам, які шикувалися в чергу, здавалося, що світло йде саме від місяця. Цей разючий ефект було досягнуто не тільки завдяки знанню оптичних законів живопису, а й неймовірній майстерності колориста Куїнджі. Знамениту картину придбав князь Костянтин Костянтинович. А через два роки успішний художник Архип Куїнджі, у роботах якого читається справжня любов до природи й довкілля, майже на тридцять років стає відлюдником...
Куїнджі походив з небагатої сім’ї вихідців з Греції (Куїнджі, так називали його діда, означає "золотих справ майстер"). Дитинство Архипа пройшло в Маріуполі, і малювати він почав дуже рано. В одинадцять років пішов працювати: вів облік цегли в церкві й, поки жив при церкві, там же розписував стіни своєї кімнати. Його здібності були помітні й хтось порадив піти в учні до знаменитого мариніста, самого Івана Айвазовського. Як це часто траплялося в ті роки зі спраглими знань, пішки Куїнджі вирушає до Феодосії. Але Айвазовський не бере його в учні, мовляв, немає таланту. Правда, на два місяці залишає у своєму будинку, доручає товкти фарби для огорожі.
На відміну від багатьох геніальних художників, Архип Іванович Куїнджі стає успішним комерційно. Він — визнаний і улюблений художник своєї сучасності. Але на порозі свого сорокаріччя раптово відмовляється від усього цього й "закривається" в майстерні. Не бере участі в жодній виставці й не показує нікому нових робіт. Звісно, Куїнджі й далі подорожує і навіть бізнесує: купує кілька будинків у Криму (на продажі картин заробляв він пристойно), ремонтує й перепродує. Гроші вкладає у вигідні підприємства й зовсім не бідує. Хоча відомо, що з дружиною вони жили скромно, дітей не мали, підтримували вічно голодних студентів. Адже Архип Куїнджі був і професором Вищого художнього училища при Академії мистецтв. Цікаво, що через кілька десятиліть після пофарбування паркана у Феодосії, саме до Куїнджі приводить опановувати науку живопису свого онука, Михайла Латрі, Іван Костянтинович Айвазовський.
Через двадцять років самітництва, Куїнджі робить перерву, і 1901 року показує учням і друзям чотири роботи останніх років: "Вечір в Україні", "Христос у Гетсиманському саду", третій варіант роботи "Березовий гай" і "Дніпро вранці". У тому ж році Куїнджі все-таки влаштовує справжню виставку своїх робіт — останню у своєму житті. Після цього він знову йде в тінь ще на десять років, вже до самої своєї смерті. За тридцять років непублічної роботи у своїй майстерні він створив п’ятсот мальовничих і майже чотириста графічних творів.
Але наприкінці життя він поділився з Яковом Мінченковим, директором Товариства передвижників, причиною відходу від публіки, слави, комерційного успіху. Пояснив він це так: "Художнику треба виступати на виставках, поки в нього, як у співака, голос є. А щойно голос спадає, треба йти, не показуватися, щоб не висміяли. Ось я став Архипом Івановичем, всім відомим — ну, це добре. А потім я побачив, що більше так не зумію зробити й що голос став ніби спадати. Ну ось і скажуть: був Куїнджі — і не стало Куїнджі!".
Текст: Світлана Старостенко