25 липня в готелі Bursa журнал Vogue UA презентував арт-номер. Головним перформансом вечора став проект Маші Куликовської – однієї з героїнь цього номера, сміливої, радикальної і одночасно дуже жіночної і ніжної художниці. Маша назвала його "Невидима. Зручна. Тиха", але за іронією долі цей перформанс став видимим і незручним для більшості його аудиторії.
Про те, як відбувався перформанс, можна подивитися у відео, а Маша Куликовська, тим часом, розповіла Vogue.ua, як придумала цей проект, і що він для неї означає.
"Мистецтво, художниця, жінка – це красиво, але і небезпечно, перш за все для неї. Вона все ще має бути тихою і спокійною, зручною і красивою, непомітно прикрашати, як і мистецтво, і все ще залишатись декорацією. Я протестую!
Цей перформанс про самовиключення, про страх бути невидимою і непомітною, і, в той же час, про некомфортність і страждання від перебування перед всіма, буття нескінченним об'єктом оцінювання і обговорення. Начебто не можна бути зухвалою і норовливою, але разом з тим вже не модно бути милою і доброю. Виходить, ти завжди неідеальна і повинна бути тихою і покірливою, щоб досягти своєї мети – комфортного існування красивого об'єкта.
За останній рік з моїм тілом відбуваються постійні зміни і трансформації через складну хворобу. Винуваті у всьому стрес, депресія, перевтомленість і патріархат. Так-так, патріархат теж – як маніпуляції і психологічний тиск, домашнє насильство і страх розповісти про нього через боязкість втратити хоч якесь місце у суспільстві.
І я вирішила протестувати.
Взимку 2016 року я потрапила на виставку Франчески Вудман в музеї сучасного мистецтва у шведському місті Мальмо. Тоді я саме боролася з депресією, що охоплювала мене – я перебувала в ній уже два роки через неможливість повернення додому, в Крим, через складність обраного шляху і, звичайно, ж через проблеми в особистому житті, пов'язані багато в чому з моєю професією. На виставці я побачила дуже тонкі, ніжні і, в той же час, потужні фотографії тендітної дівчини, яка наклала на себе руки у 23 роки через неприйняття суспільством її мистецтва. І ось, через півстоліття, Франческу Вудман відкривають і представляють світу як щось нове, ультрарадикальне, сучасне і актуальне.
Я бродила по залах виставки і мені було боляче. Коли спостерігала за глядачами навколо, розуміла, що більшість прийшли просто подивитися на ще одне страждання, епатаж, оголене тіло. Мені хотілося сховатися – і я залізла під лавку, на якій сиділи люди, що міркують про свої життєві проблеми.
На мене ніхто не звернув уваги.
І ось тоді у мене народилася ідея нового перформансу: під час своєї майбутньої виставки зробити в просторі галереї подвійну підлогу, під поверхнею якої я б перебувала протягом всієї виставки, і не попереджати глядачів про це. Вони б приходили дивитися мої скульптури, але і не підозрювали б про те, що я перебуваю десь під їх ногами, що вони мимоволі наступають на мене і ходять по мені.
Жодна галерея, якій пропонувала цю ідею, не підтримала мене. Одного разу я наважилася розповісти про свою мрію редакції Vogue Ukraine – і ми ризикнули.
Правда, побудувати подвійну підлогу в галереї Bursa не вдалося через технічні моменти, і перегравши, ми побудували лавку для сидіння, в якій я перебувала протягом усього вечора під час презентації арт-номера Vogue UA.
Спочатку було дуже дивно – хотілося кинути все і приєднатися до людей, подивитися хто ж там виступає з музикантів, але разом з цим я була рада, що є присутньою на відкритті і одночасно наче не присутньою. Я боюся публічних заходів і часто хвилююся, коли поруч багато людей. У цьому перформансі я отримувала задоволення від того, що можу бути з усіма поруч, але залишатися в зоні свого комфорту.
Фізично було непросто: у мене постійно затікала потилиця, плечі, я хотіла зігнути ноги в колінах. У дірках для повітря мені не вдавалося розглянути нічого, скільки не намагалася. Кілька разів з'являлися страхи, паніка і запитання: "Що я тут роблю? Навіщо пропускаю все свято життя? Кому це потрібно?".
І раптом поряд я почула дуже дзвінкий чоловічий голос: "Маша, ми повернемо вам Крим! Обіцяю". Це сказав один з гостей виставки, який, мабуть, добре знав, чим я займаюся. У мене тут же покотилися сльози, мені стало шкода себе і багатьох людей навколо, які втратили будинки, можливості спілкуватися з рідними. Я почала згадувати всі втрати, депресію останніх 4 років, жахи війни і окупації. Я лежала і плакала. Моє бажання вилізти з коробочки самовиключення і заявити про свій голос наростало, задуха підвального приміщення, вогкість і випаровування води з моїх мильних скульптур – все це мене дратувало, і я почала прислухатися до слів людей. Коли хтось розумів, що я там, я раділа і раптом починала відчувати їх підтримку і турботу. Гості обговорювали між собою, що хвилюються про мене.
Коли я вилазила з коробки, то навколо скульптур було багато людей, і був Веня Брикалін, стиліст і редактор Vogue UA, який підтримав мене поглядом, наче відчував, що я соромилася. У мене паморочилося в голові, але погляд Вені дав мені сильний імпульс. Тільки потім я побачила, що навколо було багато красивих людей. Вони дивилися на мене ніжно і дружелюбно – здавалося, разом зі мною вони тільки що вилізли з коробки ...
Фото: Гліб Губа