1 березня в Мистецькому Арсеналі відкривається виставка, присвячена українському медіамистецтву 90-х років. В десяти залах куратори представлять більше сотні робіт, від знакових відеороликів Олександра Гнилицького до експериментів Олександра Ройтбурда. Про "розваги" художників, які переросли в повноцінний напрямок в історії українського мистецтва, Vogue.ua розповів сокуратор виставки Олександр Соловйов.
Дев'яності роки в українському мистецтві минули під знаком медіаарту. Відеотелевізійники знімали і до цього, але саме в ці роки він став частиною українського арт-середовища. Спершу для художників це було розвагою, експериментом, але через роки стало мейнстрімом. Вплинуло ще й те, що мистецтво в цей період зійшло зі "стін" і увійшло в простір: настав час інсталяцій. Відео ставало їх частиною.
Формально перший досвід відеоарту трапився у Львові. Ігор Подольчак та Ігор Дюрич, що працювали під грифом "Фонд Мазоха", 1991 року зробили проект "Art in space", запустивши на станцію "Мир" свої графіку та малюнки. Малюнки, як і космонавти, які їх представляли в невеликому репортажі, літали в невагомості, а художники, таким чином, міркували про втрату значущості мистецтва, яку спостерігали в дев'яності.
У Києві медіамистецтво зародилося саме в стінах Паризької комуни. Я добре пам'ятаю день, коли Олександр Гнилицький зняв відео "Спляча красуня у скляній труні" – по суті, це було початком відеоарту в Києві. Одного березневого дня 1992, він пішов на Сінний ринок, притягнув звідти купу оргскла, епоксидну смолу, прийшов у Паркомуну і почав там експериментувати. У Гнилицького в Паризькій комуні було декілька кімнат, і одну з них він переобладнав у відеостудію. Камеру привіз з Нью-Йорка Арсен Савадов: 1992 року у них з Георгієм Сенченком була велика виставка в Сохо. Вони привезли зі Штатів масивну, хорошу камеру, яку і позичили Гнилицькому. Гнилицький сам змайстрував скляну труну, а роль нареченої, що лежить у ній, зіграла його тодішня дружина Наталя Філоненко. Сьогодні це відео сприймають, як сміливий експеримент. Через рік Гнилицький разом з Філоненко і Максимом Мамсиковим зняли своє резонансне відео "Криві дзеркала" – сексуальні імпровізації на тему уявної "шведської сім'ї". Обидва цих відео можна буде побачити на виставці в Мистецькому Арсеналі.
Широкій аудиторії Олександр Ройтбурд відомий як живописець, але в 1990-ті роки він багато експериментував з іншими візуальними формами, в тому числі і з відео. 1998 року він зняв фільм "Психоделічне вторгнення броненосця "Потьомкін" в тафтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна". Кадри зі цього знаменитого фільму він доповнив сюрреалістичними сценами, знятими в одеському мистецькому середовищі. Вийшло сміливо. Прем'єра була на виставці в Художньому музеї. В одному із залів висіло величезне полотно класика соцреалізму Леоніда Мучника, представника офіційного мистецтва: на цю "офіційну" картину, що відобразила похорон потьомкінців, Ройтбурд проектував своє відео. Поєднання офіційного і експериментального, світла та кольору, статики і руху – в результаті стало цікавим симбіозом. На виставці був і відомий європейський куратор Гаральд Зеєман. Перформанс Ройтбурда його так вразив, що той запросив його в основний проект Венеціанського бієнале 2001 року. Зараз це відео в колекції нью-йоркського MOMA.
Відео, зроблені художниками в дев'яності і записані на VHS, сьогодні більш-менш оцифровані – в принципі, їх можна просто переглянути на комп'ютері. Але у нас немає мети показати глядачеві весь архів, цікавіше помістити все це у виставковий простір: як одна робота поєднується з іншою, як резонують один з одним зали і теми. Навіть професіоналу, щоб подивитися всі відео на нашій виставці, потрібно годин 5, не менше, – але мети втомити глядача у нас немає. Можна пропускати щось, щось просто дивитися, не одягаючи навушники, до чогось повертатися. Комусь, з огляду на розвиток нових технологій, відео 90-х можуть здатися наївними, але в них є особлива поетичність і своя естетика. Ці роботи з сильним відбитком часу, багато з них досить жорсткі – вони справді рефлексують життя того непростого десятиліття.