Андрій Алфьоров про найкращі фільми Берлінського кінофестивалю
Спеціально для Vogue.ua кінокритик Андрій Алфьоров підсумовує Берлінський кінофестиваль, який завершився 16 лютого.
Шарлотта Ремплінг отримує почесного "Золотого ведмедя" Берлінського кінофестивалюРоздавши своє золото і срібло, закінчився 69-й Берлінський кінофестиваль. Але запам'ятається він не тільки і не стільки своїми нагородами, скільки абсолютно іншими, часто мало помітними, речами: на зразок того, що це був найкоротший фестивальний конкурс (16 фільмів проти 21, як зазвичай) за останні роки; скандальним відкликанням з цензурних міркувань фільму китайського класика Чжана Імоу "Одна секунда" (про жахи культурної революції); страйком транспортників, візитом скандального італійського журналіста Роберто Савіано (автора літературної першооснови фільму і серіалу "Гоммора"), побутописця неаполітанської мафії, який останні 12 років живе під поліцейською охороною; прощальною піснею Дітера Кьосліка – довготривалого директора Берлінале, чий контракт закінчився і, всупереч очікуванням, продовжений не був; українською участю в головному конкурсі, де наші інтереси представляв фільм Агнешки Голланд "Містер Джонс".
Санденсівський хіт британки Джоани Гогг, у якому донька Тільди Свінтон (Онор Свінтон Бірн) разом з матір'ю розігрують напівбіографічну історію самого автора.
На екрані приблизно середина 1980-х. Донька заможних батьків вчиться режисури, явно натхненна поколінням великих "розгніваних". І оточення її не мало нагадує гнівливих екранних хамів Річарда Гарріса і Річарда Бартона. Але з появою мовчазного, трохи схожого на Гоакіна Фенікса, хлопця з замашками аристократа (актор Том Берк грає тут такого перевертня і дуже переконливо гарчить), все це веселе студентське життя змінюється (до пори до часу) на тихе сімейне щастя.
Джоанна Гогг, незважаючи на своє британське походження, явно надихалася американцем Кассаветесом (від нього в кадрі ніжно-жорстокі відносини чоловіки-жінки і надвеликі плани осіб), а в продюсери заманила самого Мартіна Скорсезе. Свінтон у хустині трохи схожа на Тетчер і перетворює на справжній перформанс вечірнє приготування до сну своєї героїні. А донька – просто чудо, яка талановита. Сам же "Сувенір" лише здається простою історією про знемогу творчої інтелігенції. За показною банальністю, лірикою і такою відкритою наївністю ховається дуже складна сюжетна конструкція, в якій відразу все: приреченість, скороминучість почуттів, розчарування і дорослішання. Героїня хоче знімати кіно про добрих простих людей, але знімає в кінці кінців про себе. Так заповів Кассаветес.
Фільм, який доводить, що яблуко від яблуні – зовсім не далеко падає.
Потужна драма на актуальну і скандальну зараз у Франції тему: літній священик з Ліона, Бернар Прейна, багато років спокушав дітей в католицькому літньому таборі. Мовчання першим порушив якийсь Олександр Герен (у цій ролі озонівський альтер-его Мельвіль Пупо, зірка "Часу прощання") – поважний банківський службовець, ревний католик і батько п'ятьох дітей. На крик Герена, обуреного тим, що отець Прейна як і раніше служить і, мабуть, продовжує калічити дітей, відгукнулося ще кілька його старших жертв. Озон виводить у центр сюжету ще двох – здорованя Фрасуа Дебора (Дені Менуше), який запускає спеціальну інтернет-платформу, де жертви служителя цервки могли б зізнаватися, і астенічного епілептика Еммануеля (Сван Арло), у якого після тих літніх таборів все життя підкосилося. Отець Прейна зараз нудиться за гратами. Рішення щодо його долі французький суд винесе вже 7 березня.
"Милістю Божою" навряд чи якось вплине на вердикт суду. Та й не потрібно. Фільм Франсуа Озона адресований суспільству, людям, а не судовим виконавцям. Він, власне, про людей. Про їх мовчазне потурання, через що панує злочин. Адже діти, як могли, намагалися говорити батькам про те, що з ними було в тих літніх таборах. Але ті воліли не чути. Цікаво, як паралельно Озон працює з другим планом – дружинами, дітьми, батьками. В одній зі сцен дружина Олександра Герена вирішує зізнатися в тому, що в юності її згвалтував друг сім'ї. Зізнатися навіть не чоловікові, але герою Свана Арло. А закінчує Озон і зовсім на високій ноті, коли старший син Мельвіля Пупо запитує батька перед сном: "Тату, ти все ще віриш в Бога?". Відповідь, як не дивно, дає музика, яку написав для фільму Євген Гальперін (у співавторстві з братом Сашком Гальперіним). За легендою, Озон подивився "Нелюбов" Андрія Звягінцева і покликав Гальперіна писати музику. Центральна тема, після якої ще довго тремтять ноги, відсилає до хоральної прелюдії фа-мінор Баха, а з появою на екрані кожного наступного з трьох героїв, тональність дещо змінюється. У кожного з трьох, як у інструменту, своє неповторне звучання. А дитячий хор, що з'являється у фіналі (який мали записувати в Києві) – композитор спритно перетворює в потужне джерело світла.
Озон, якого все життя вважали представником "кінематографа тіла", зняв кіно, позбавлене будь-якої сексуальної розкутості. Хоча сама тема, здавалося б, передбачала якесь альмодоварівське "Погане виховання". Вперше в житті автор "Щурятника", "8-ми жінок" і "Подвійного коханця" як простий журналіст об'їздив всіх своїх героїв і годинами їх розпитував про те, що трапилося. Так, що фільм цілком міг би бути документальним. Олександр Герен пожертвував картині свою особисту переписку з церковною адміністрацією. Ці листи, без всяких правок, озвучені закадровим голосом артиста.
Проте, "Милістю Божою" не документальний, а художній твір, чия суть, повз голови, потрапляє в саме серце. Він ширший заявленої теми. Це фільм, в якому герої не діляться на мучителів і жертв. Тому що жертви тут всі: головні герої, тому що пережили насильство над собою; отець Бернар Прейна – тому що це насильство здійснював; а батьки, дружини, суспільство і представники Ватикану – тому що воліли мовчати навіть тоді, коли все знали.
Після великої драми "Під піском", це другий фільм Франсуа Озона, в якому немає звичних ігор з жанровими архетипами, шарад, головоломок, немає оммажа великим авторам минулої епохи. "Милістю Божою" – кіно, яке відмовляється розважати і майже відмовляється обнадіювати.
Фільм, який дихає якоюсь дурнуватою сексуальністю і показаний під завісу фестивалю, є переможцем цьогорічного Берлінале. Напівбіографічна дичина, нахабна, задирлива і обурлива, знущається, але намагається втиснутися десь між "Останнім танго в Парижі" і "Мрійниками". Від першого шедевра Бертолуччі тут сторонній незнайомець у французькій столиці, порожня квартира з ванною і кашемірове пальто кольору мангового пюре, яке Марлон Брандо носив у тому великому фільмі. Від "Мрійників" – двоє розпещених нащадків якоїсь французької знаті, що травестують не тільки героїв Бертолуччі, а й усіх персонажів Нової хвилі разом узятих, з їх вільними вдачами, сексуальною нерозбірливістю і буржуазним шиком. Саме вони дадуть притулок і одягнуть голого незнайомця (Том Мерсьє), який біжить в Париж з рідного Ізраїлю з єдиною мрією – стати справжнім французом. Пригоди ізраїльтянина в Парижі – ланцюг істеричних ескапад: Йоав буде тягатися по вулицях зі словником, ненадовго влаштується охоронцем в ізраїльське посольство, звідки його дуже скоро з тріском виженуть; бодігардом, порномоделлю (там його будуть змушувати під об'єктив вставляти палець в одне місце і кричати на івриті), а в кінці залякає своїм напором цілий оркестр боязких французів.
Драма про кризу неприємної жінки середнього віку, яка (коли не танцює) із завидною регулярністю: або істерично кричить, або взагалі виставляє за двері своїх двох дітей, а ще виносить мозок продавцеві велосипедів і всім іншим, що зустрічаються на її шляху. Ангела Шанелек, плід знаменитої "берлінської школи", експериментує (поєднуючи їх) з фактурами і кіномовою: тут намагаються уживатися осли і собаки, актори професійні і люди з недугами; ігрові та документальні матерії; довгі, як удав, сцени з нескінченним занудством про мистецтво. Шанелек схрещує шведа Ройя Андерсона з Йоргасом Лантімосом так, що її кіно в якийсь момент не розуміє ким себе вважати – фільмом чи арт-інсталяцією.
Українська (фільм зроблений в співпродукції з Британією та Польщею) участь в цьогорічному Берлінале. Екранізація історії реального розслідування, яке, собі на погибель, провів британський журналіст Гаррет Джонс – Орфей в окулярах, що проміняв пост зовнішньополітичного радника британського прем'єра Ллойда Джорджа на вільні хліби фрілансера, тричі в 1930-х спускався в пекло сталінського СРСР; автор сенсаційного і фатального матеріалу про Голодомор в тодішній Радянській Україні, що надихнув великого Джорджа Оруелла на знамениту антиутопію "Колгосп тварин".
Одна з останніх польських класиків, що починала сценаристом Анджея Вайди і дослужилася до американської прописки і великих платформних серіалів, на кшталт "Прослушки" і "Карткового будиночка", перших американських зірок (Шон Пенн, Леонардо ді Капріо) і оскарівських номінацій, Агнешка Голланд приблизно раз в два роки знімає, що називається, кіно для себе і, як годиться великому автору, про себе. "Містер Джонс" кіно, звичайно, не про Голодомор, як помилково декларували багато. У всякому разі нічого нового про Голодомор тут не повідомлено. Нічого з того, про що вже багато разів говорили. Хоча окремі сцени лякають не натуралізмом, а одними натяками на канібалізм. Тим більше дитячий.
"Джонс" – чесна виробнича драма, яку Голланд перетворює в якусь оду професії журналіста, і яку дуетом виконують англієць Джемс Нортон (йому довірили Гаррета Джонса) і американець Пітер Скарсгаард. Саме між їх героями будується центральний конфлікт: нортонівський Джонс, вийшовши з радянської в'язниці (куди його кинули за шпигунство), першим ділом сповідається персонажу Скарсгаарда – Уолтеру Дюранті, кульгавому гуляці і кокаїнщику, Пулітцерівському лауреату і керівнику московського бюро "Нью-Йорк Таймс" . Але замість підтримки отримує по носі. А після публікації скандально відомого матеріалу Дюранті в березні 1933-го і зовсім видає хамське його спростування з заголовком "Росіяни голодні, але не голодують", де художньо узагальнює офіційний погляд Кремля. Викриття сталінських злочинів – це стрілянина, в першу чергу, за своїми: до неприємної правди Гаррета Джонса про жахи колективізації в СРСР не готові самі англійці. Бернард Шоу, який приблизно в той же час побував в СРСР, голоду ніби й не помітив, ще й ляпнув після повернення, що ніколи так ситно не їв. "Містер Джонс" – про мовчання, як злочин не легший від інших; докір, ножі в спину сучасним ЗМІ (і художникам в тому числі), які обслуговують великі і малі режими.
"Містер Джонс" в якійсь мірі правонаступник "Всієї президентської раті" (1976) Алана Пакули: та ж романтика неспокійних телефонів, списані блокноти, небезпека, всемогутні видавці (тут зокрема Вільям Рендольф Герст, з якого Орсон Веллс десятиліття потому спише свого громадянина Кейна); те ж неозначене майже особисте життя. Зрештою Голланд зніме історію професії. Професії епохи фейкових новин, що зникає.
