Жінки про чоловіків: режисер Марина Степанська про чоловічу вразливість

У новій рубриці Vogue Man UA видатні жінки діляться своїми думками про чоловіків. У першому матеріалі київська режисерка й сценаристка Марина Степанська міркує про чоловічу вразливість.

Марина Степанська

Мій друг втомився непокоїтися й пішов до психотерапевта. Психотерапевта він вибрав відповідно до своїх уявлень про авторитет: серйозний чоловік, слухає, записує й мовчить. Нейтральне обличчя і ніяких емоцій. Копія мого друга на гіперстресовій роботі.

Пару місяців друг лежав на канапі, вивчав подробиці стелі й розмовляв сам із собою, але в присутності високооплачуваного безмовного свідка. Якоїсь миті він не витримав і сказав, що йому потрібен зворотний зв’язок, інакше в нього зараз з’їде дах. Психотерапевт заперечив, що його метод не передбачає діалогу й узагалі клієнт не поважає його час і постійно спізнюється.

Увечері в барі троє чоловіків звично запивали невдалий досвід у різних галузях. Мій друг, який кинув психотерапію через те, що до почуття тривоги тепер додалося ще й почуття провини навпіл з гнівом, сказав: "А мені всього лише потрібна була людина, яка б зі мною розмовляла".

Я писала сценарій за романом однієї письменниці про аристократів XIX століття й думала про чоловіків, які потрапляють весь час в одну й ту ж ситуацію, де демонстрація слабкості гірша від смерті. У процесі цієї роботи в нас виникла суперечка з письменницею: мені хотілося збудувати сюжет фільму на припущенні, що 50-річний чоловік через біль у серці відмовляє дружині в близькості. Письменниця заперечила, що "такий образ героя не сподобається глядачам, цей персонаж має радше вмерти на дружині, ніж зізнатися в слабкості". І я зрозуміла, що це романтичне уявлення про "справжнього чоловіка", цей атавізм досі живе в нашому соціальному організмі як третя повіка. Еволюцією доведено, що потреба в ній відпала, але вона як і раніше є.

У мене був знайомий рейдер, привабливий хлопець, всупереч образу. Сила й раптовість, говорив він, — переоцінені якості в бізнесі. Візьмемо, говорив рейдер, захоплення землі. На відміну від заводу, де ти просто двері заварив, папери зібрав і готово, поле живосилом взяти не вийде. Ну, обнесеш ти його парканом — власник випустить кілька комбайнів на паркан. Найуспішніші в цій справі ті, хто відразу переходить до переговорів. Вивчає всі ресурси й вразливі місця супротивника й розігрує партію за столом. У розмові.

Потім я знала одного прокурора. Він якось розповів, що в 1990-х, виїжджаючи на "стрілки", ніколи не брав зброї. Тому що якщо ти знаєш, що зброї немає, доводиться створювати простір розмови. Прокурор дожив до сьогоднішніх днів.

Ці люди навчили мене, що здатність розмовляти — це суперсила в усі часи.

Якщо розуміти її як "ясне бачення іншого й прийняття своєї вразливості". Про друге я сказала якось своєму другові, і він відповів, що в сучасному світі це не варіант.

Приймати свою вразливість — це суперечить усьому досвіду, який чоловік накопичив з дитинства.

Ми живемо у світі постбалабанівщини. Якимось чином настанова "сила — у правді" трансформувалося в "правда — у силі", і ось ми тут, у реальності, де є окупований Крим, ієрархічність свідомості, диктат "правди" й так далі.

Але я думаю, що правда переоцінена. Що нещадність — переоцінена. І що милосердя — недооцінене. Що нескінченний пошук "правди" — про себе і про своє місце — і подальше за ним встановлення ролей ведуть до ситуації "комбайни проти парканів", де ніхто не виграв і всі давно забули, який вигляд має приз, тому що за парканом поля не видно. Істина весь час десь поруч, але всі втомлені. І тривожні.

Мій друг ніяк не міг прийняти одну річ — що влада не завжди в руках тих, хто її гідний. Я думаю, його вразливість була саме в цьому — він не міг стати другим номером при нікчемних перших. І я поділяю його біль, тому що ніщо так не травмує в ієрархічному суспільстві, як позиція "під" тими, кого ти не поважаєш.

Найскладніше — відмовитися мислити ієрархічно. Адже зрозуміло, що на силу треба відповісти силою, а краще — завдати випереджувальний удар. Ось цю готовність завдати випереджувальний удар, за першої-ліпшої нагоди утвердитися в ієрархії я бачу в друзях і знайомих так часто, що перестаю вірити в можливість прогресу.

Але потім я зустрічаю чоловіків, які діють по-іншому, які ясно бачать іншого й визнають свою вразливість. І життя їхнє стає легшим.

Милосердя — таке старомодне слово, але навдивовижу ефективне, коли починаєш застосовувати його до себе. Тобто це таке припущення, що ти, взагалі-то, набагато більше потребуєш любові, ніж правди, а потім — що ти її можеш дати собі сам, а потім — навіть іншому. Як? Наприклад, почавши розмову.

Джерело фото: Anton Kovalenko, архів Vogue UA