RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Без обмежень: паралімпійський чемпіон Максим Крипак

01 листопада 2021

Максим Крипак, 26 років, плавання. Заслужений майстер спорту, десятиразовий чемпіон і п’ятиразовий призер Паралімпіад у Ріо-де-Жанейро й Токіо. Герой України.

Максим Крипак. На Максимові: бавовняна футболка, 11 BY BORIS BIDJAN SABERI (spazio.ua)

В атлетичного, татуйованого, високого (185 см) Максима складно запідозрити проблеми зі здоров’ям («вроджений аномальний розвиток правої нижньої кінцівки»). А він і радий: його з дитинства виховували так, щоб інвалідність не визначала ані його життя, ані його успіхів. «У різні періоди життя вона може завдавати дискомфорту різного ступеня, але за двадцять шість років ти поступово до цього адаптуєшся й адаптуєш усе навколо себе».

Максим дебютував на Паралімпійських іграх у Ріо у 2016 і здобув там 8 нагород. Токіо-2020 — його другі Ігри, звідки він привіз 7 медалей, п’ять з яких — золоті. Проте запитання, яке це, — почуватися супергероєм, — явно заскочує його зненацька. «Те, що ми домоглися якихось результатів, — це не тільки наша робота, — абсолютно щиро каже Максим. — Це робота всієї команди, до того ж не тільки спортсменів». Національний комітет спорту інвалідів України та його президент Валерій Сушкевич, тренери, масажисти, спортивні лікарі; Крипак каже, що сенсаційний успіх української Паралімпійської збірної — спільна справа.

Спершу здається, що це звичайна ввічливість, але швидко стає ясно: слова — від серця. «Якби Валерій Михайлович не знайшов масажистів, які працюють з нами, нас би так не підготували. Нам допомагали 24/7 у період змагань і зборів: у разі якихось проблем чи коли треба було розслабитися або, навпаки, налаштуватися, вони приходили на допомогу. Так само й лікарі: вони постійно тримають з нами зв’язок, і якщо ти захворів або погано почуваєшся, завжди готові допомогти». Максим каже, що це майже сімейні стосунки.

І справді, спостерігати за паралімпійцями збоку — сама насолода. Вони поводяться як давні друзі. Максим підтверджує: вони справді дуже близькі й залюбки спілкуються, а суперниками себе вважають лише на доріжці: «До тієї миті, поки ми йдемо на свій заплив, — ми друзі. Всі дружать, всі підтримують один одного, і це нормально. Ніколи в житті не відмовимо допомогти один одному», — каже він.

Першою медаллю Максима в Токіо було срібло. З погляду звичайної людини це тріумф. Другий результат у світі — хіба це погано? «Це і радість, і смуток, — пояснює Максим. — В юності я часто був другим, тому це місце я не люблю сильніше, ніж усі інші. До того ж ніхто не їде на Паралімпіаду з думкою: „Я за бронзою“. Всі їдуть показати свій найкращий результат». Так і сталося, що після срібної медалі прокинулася здорова спортивна злість: «Невже я даремно тренувався, невже стільки зусиль змарнував? — думав він. — Я мушу показати, чого вартий». Зібрався, заспокоївся — і став найтитулованішим з 350 параатлетів світу.

Радість перемог Максим ділить з рідними та близькими людьми. Підтримати або відвернути увагу від метушні й психологічного навантаження, що особливо відчутне напередодні й під час змагань, допомагають друзі. Хвилювання на змаганнях, вважає Максим, притаманне кожному. Уміння впоратися з ним приходить з досвідом. Але головний спосіб подолати тривогу — це тренування. «Якщо не хочеш хвилюватися, тренуйся так, щоб ні в тебе, ні в інших не було ніяких сумнівів, що ти перший». Другий спосіб контролювати стрес — не розтрачувати емоцій. «За три-чотири дні до і в період змагань я максимально замикаю всі емоції в собі. Буває, що люди намагаються вивести мене на якісь емоції, байдуже, негативні чи позитивні. Але я намагаюся м’яко від цього відійти: у мене є мета, я знаю, що для мене добре, і дію відповідно».

Максимові було шість, коли батьки привели його в плавання — за порадою лікарів. Йому відразу сподобалося, до того ж більше бувати у воді йому радили з двомісячного віку. Ніякого співчуття до себе він не приймає, та й батьки «тримали в потрібному балансі». Крипак упевнений, що це єдино правильний шлях. «У суспільстві важливо виховувати правильну реакцію на людей з інвалідністю: до них треба ставитися так само, як до всіх інших, щоб усі почувалися в соціумі на рівних», — каже він.

Батьки виховували Максима досить суворо: ніколи особливо не жаліли й не співчували, а ще завжди були проти того, щоб син декларував інвалідність або якось нею користувався. «Я завжди намагався всього домогтися сам, але в потрібні періоди батько мене підстраховував. І стежив за моїм здоров’ям, коли я був маленьким». Приклад батьків, їхнє сприйняття світу сформували і його характер.

Нині Максим має два тренування на день, кожне — від 1,5 до 3 годин. Це об’єктивно складний, виснажливий графік. «Змушуєш себе терпіти, працювати», — каже він. Коли стільки часу проводиш у басейні, то напевно хочеться, щоб умови були максимально комфортними, думаю я. Але з’ясовується, що в Максима немає «зіркового райдеру» і особливих вимог до умов. Ну хіба що він більше любить довгий, 50-метровий басейн, і теплу воду, у якій м’язам легше працювати. Хлорка, люди на доріжці, все інше — для нього дрібниці.

Максим — людина дії, рольова модель і приклад для багатьох. Але, як і всі інші паралімпійці, не дуже активний у соцмережах: «Я ніколи в житті не вів інстаграму, але після Токіо мені багато хто почав говорити, що мої поради або досвід можуть мотивувати інших». Добрий, відповідальний Максим відразу ж відгукнувся і тепер намагається періодично викладати фото. Але все ще вирішує для себе дилему: виставляти життя напоказ — нібито негідно; допомагати й приносити користь людям — навпаки. «Поки для мене це велика проблема», — розводить руками він.

Майбутніх спортивних перемог чемпіон намагається не обговорювати: «Треба тренуватися. Ніхто не знає, що буде далі». Він хоче сім’ю і двох дітей — каже, все життя мріяв про рідного брата або сестру. Прагне мати роботу, не пов’язану зі спортом, хоче піти стопами батька й бачить себе в підприємництві: «Я з дитинства, як і будь-яка дитина, мріяв бути як батько. Ну подивимося, як вийде».

Текст: Олена Пономаренко
Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Venya Brykalin
Зачіски: Iris Onufriienko, Alexandra Vetrova
Макіяж: Svetlana Rymakova
Продюсер: Marina Sandugey-Shyshkina
Гафер: Aleksey Kuzmenko
Сет-дизайн: Comilfo Decor, Tanya Kantemirova
Асистент фотографа: Sasha Tsurkan
Асистенти стиліста: Aleksandra Semenchenko, Sasha Dudchenko, Myroslava Kovalenko
Асистенти перукарів і візажиста: Lyalya Mudrak, Alyona Kundryk

спорт · «Без обмежень» ·

Ще в розділі Спорт

Популярне