RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Без обмежень: паралімпійська чемпіонка Марина Литовченко

30 жовтня 2021

Марина Литовченко, настільний теніс, майстер спорту міжнародного класу, чемпіонка та призерка Паралімпіад у Ріо-де-Жанейро та Токіо

Марина Литовченко

Марина не може зав'язати собі хвостик, але при цьому віртуозно володіє ракеткою. З зачіскою просто: вона або просить про допомогу, або грає з розпущеним волоссям. З ракеткою, здавалося б, складніше: Марина має вроджену аномалію верхніх і нижніх кінцівок. Прийнято думати, що з такими проблемами можна займатися у кращому разі фітнесом. Але Литовченко довела, що неможливого немає.

 «Мій найсильніший м'яз — мозок, — каже Марина Литовченко, — його я й прокачувала все життя». Дівчина планувала присвятити себе науці. Настільний теніс спробувала із чистої цікавості, студенткою ХНУ. «Я не вибирала спорт, — розповідає вона, — для мене він був можливістю урізноманітнити своє життя — зміна місць та нові знайомства». У якийсь момент Марина визнала, що одне суцільне навчання може бути нудним («хотілося, знаєте, жити на повну»). Так у її розкладі з'явилися тренування — спочатку тричі на тиждень, потім чотири. «У мене з'явився новий графік, і я почала розмірковувати, а чому б не зайнятися спортом усерйоз? Це загартовує, формує характер, допомагає підтримувати та покращувати здоров'я». І вона почала поєднувати науку та теніс.

Доволі скоро, 2016-го, Литовченко опинилася на своїй першій Паралімпіаді в Ріо. «Потрапити туди було складно. У Європі сильно грають, конкуренція висока, за свою ліцензію ще треба поборотися». Паралімпійці працюють у спорті високих здобутків. Але є й ті, хто каже: «параатлети просто займаються реабілітацією». Насправді, пояснює Марина, професійний спорт — це наднавантаження. «Ніколи не знаєш, чи потрапиш на свою наступну Паралімпіаду, — каже вона. — Кожна людина з інвалідністю має свій, чітко відміряний капітал здоров'я». Тоді, в Ріо, вона настільки перейнялася атмосферою, що зрозуміла: спорт може стати головною справою її життя. «Паралімпійський спорт змінює свідомість. Він доводить: не має значення, яке в тебе ураження, — себе можна реалізувати. Він дає неймовірні можливості: просто бери й роби. А ще ти маєш честь представляти Україну», — каже чемпіонка.

Закінчивши університет, дівчина захотіла залишитись у спорті, довелося замислитися про те, щоб змінити тренера. Зазвичай у таких ситуаціях, каже Марина, все, що ти можеш втратити, — спілкування з людиною, якій не догодив («люди ображаються, коли ти не виправдовуєш їхніх очікувань»). Але вона ризикувала кар'єрою: у спортивному середовищі підопічні не змінюють тренерів. Водночас спортсменка ясно розуміла, що від рішення залежить все її подальше життя, мир із самою собою та спортивні результати. «Я радикальна, — визнає Марина, — але моя інвалідність не вибачає помилок. Мені важливо розуміти, чого хочу. Я в себе одна, і якщо догоджатиму іншим, де опинюся?» У разі невдачі, Литовченко була готова піти зі збірної, залишити спорт і повернутися в науку.

Але ризик виявився виправданим, результати миттєво поліпшились, вона виграла чемпіонат світу, а згодом прийшли й інші перемоги. «Якщо ми намагатимемося більше, кожен у своїй сфері, — життя всіх людей автоматично підніметься на більш високий рівень. Бо якщо кожен віддаватиметься улюбленій справі, всі будуть щасливішими».

Про дитинство

Я в дитинстві билася та не слухалася. Але завжди боролася з несправедливістю. А ще ненавиділа перебувати на одному місці цілий день; навіть зараз відпочиваю поза домом. Коли я була маленькою, дуже захворіла і мені прописали постільний режим. Але я втекла до школи. Прилітаю, а в мене температура. "Та нічого страшного, все нормально, зараз повчуся — і мине", — запевняла я. Боялася щось пропустити, щоби потім не наздоганяти. Але разом з тим боялася, що якщо стану відмінницею і в житті не реалізуюсь, це буде драма. Сидіти вдома з червоним дипломом — це найприкріше, тож моїми улюбленими оцінками були четвірки.

Про тренування

Ми не тренуємось за кордоном, основні тренування проходять в Україні: два тижні у Чернігові, два у Харкові. У Чернігові графік такий: три дні по два тренування, три дні — по одному, один день — вихідний. Вдома чи у Харкові я довгий час тренувалася шість днів на тиждень, потім перейшла на п'ятиденний режим. Шостий день — приватні турніри із людьми без інвалідності. Це допомагає напрацьовувати досвід.

Іноді буває, стомлююся. Але все одно їду. Кажу собі: «Ну, втомилася, нічого страшного». Я не готова сидіти без діла: виникає відчуття даремно витраченого часу. Тим більше, що я тренуюсь у першій половині дня, лише чотири години витрачається. І ще півдня попереду, можна гори перевернути.

Про складнощі підготовки до Паралімпіади в Токіо

Найскладніше — не бачити свого конкурента. Ми не грали між собою 2 роки, у нас не було змагань, ми не розуміли, на якому рівні який спортсмен. Настільний теніс — такий вид спорту, який потребує постійного аналізу та висновків. Важливо розуміти рівень суперника, щоби відповідно підібрати тактику. У кожного спортсмена є сильні та слабкі сторони (подання, тактика тощо). Не розуміти, наскільки твій суперник виріс, чи мав він доступ до тренувань, було найскладнішим, адже було неясно, чи вистачить твого рівня для наступних змагань.

Аналізувати ігри дуже важливо: я намагаюся завжди записувати свої, а потім неодмінно переглядати та обговорювати з тренером. Помилки важливо опрацьовувати; менше помилок — більше шансів стати впевненішими, психологічно стійкішими, а отже — контролювати гру. Чим менше помилок, тим більше виграшних матчів.

Про методи у грі

У грі всі методи добрі, але головне — повага до суперника, тактовність, спортивна поведінка. Показувати свій характер і натиск можна лише мімікою чи очима — «натиснути поглядом». Тут усе залежить від того, наскільки суперник психологічно вразливий. Мої очі кажуть, що я маю настрій, що я прийшла тільки по перемогу і маю намір бути першою в рейтингу. Жодне інше місце мене не влаштувало б: я знаю, що найкраща, і готова це доводити.

Але, звісно, ​​не погляди вирішують результат гри. Я маю думати над подачами; з кожним суперником ми граємо по-різному. Спочатку дуже важливо повести – це дає впевненість. А наприкінці, за рівного рахунку, до прикладу, 9 – 9, мають бути заготовки: гра йде до 11, і саме наприкінці більше шансів залишити за собою перемогу.

Про доступність та перспективи для людей з інвалідністю

Міжнародні змагання й перемоги перевернули свідомість. Спочатку я сприймала спорт, радше, як можливість пізнати нових людей і нові місця. І як тимчасове захоплення — адже сьогодні є здоров'я, щоб витримувати навантаження, а далі — хтозна. Але з кожною новою поїздкою за кордон замислювалася: а чому в нашій країні люди з інвалідністю не можуть жити так само; чому не можуть дозволити собі влітку полетіти на відпочинок; чому не завжди можуть почуватися рівноправними членами суспільства?

Найбільше людям з інвалідністю в Україні бракує доступності. Слово «інклюзія» зараз у моді: «інклюзивна освіта», «інклюзивний простір». Але саме слово передбачає, щоб у кожної людини був вибір і можливості. Чи скористається цим людина — це вже інше питання. В Україні поки що немає залів, до яких може зайти людина у колісному кріслі. У мене є добрий знайомий, хлопчик, який пересувається у кріслі. Він важить 90 кг, і щодня йому потрібно просити оточуючих допомогти піднятися на третій поверх. Не раз, не день, не місяць. Щодня, доки він у себе в Харкові, а не на зборах, він змушений просити людей про допомогу. Мені трохи простіше — я самостійна у побуті. Ну, хіба хвіст не можу зав'язати. Та й бог із ним — ходжу з розпущеними. У нас із тренером мініконтракт: я з ним тренуюсь, а він робить мені хвостики.

Людям з інвалідністю треба розвиватися у великих містах, бо там більше можливостей знайти роботу, бути конкурентоспроможним тощо. Багато залежить від самої людини. Якщо вона розвивається, чогось прагне, значить, у неї більше шансів конкурувати. Звісно, важливе й оточення: воно теж впливає на розвиток, на становлення і навіть мету.

Про мрії

У мене немає мрії: намагаюся ставити цілі. Ставиш собі непідйомну мету — досягаєш десь поблизу. Колись я мріяла взяти золото на Паралімпіаді. Мріяла навчатися в університеті. Сьогодні ці мрії здійснилися: я Паралімпійська чемпіонка, університет мною пишається, а у студентському музеї є кулька, якою я грала у фіналі.

Зараз я поставила собі ще дві цілі: хочу, щоб у Харкові відкрився інклюзивний спортивний простір, який буде доступний для всіх — і людей з інвалідністю, і для решти. На громадських засадах. Щоби були душові кабіни, заїзди, спортивне обладнання, зручне для людей на колісних кріслах. Щоб були спеціальні тренажери — як вело, тільки для рук.

Хочу, щоб був спортивний зал та тенісні столи. Навіщо зал? А тенісні столи не окупляться, це не найприбутковіший спорт. А залою можна буде перекрити витрати. Без підтримки держави організовувати це буде складно. Та й загалом, такі простори мають бути скрізь. Напевно, витратити на це доведеться не три, не чотири роки, адже потрібне фінансування, а це великі гроші.

Ще одна мета — утримати свій спортивний результат та успішно виступити в Парижі. З одного боку, залишилося лише три роки; з іншого, чим я старша, тим складніше виступати.

Усе можливо. Потрібно просто взяти і зробити. Виконуєш певні дії, дотримуєшся режиму, щодня, незалежно від погоди та від настрою. Потрібен механізм. Це як із велосипедом: пристрій, зубчасті коліщатка, ланцюг, зусилля. Людина крутить педалі, тримає рівновагу — і все виходить. Тому рецепт простий: постійно потрібно працювати, тренуватися, тренуватися, докладати зусиль, чути зворотний зв'язок від тренера. Плюс добре, коли оточують люди, які заряджають тебе. А ти заряджаєш їх. Ось ми посміхнулися одне одному — і вже нам обом весело на душі.

Про активізм

У вільний час я беру участь у інклюзивних заходах, якщо немає карантинних обмежень. Хочеться поєднувати людей з інвалідністю та без, руйнувати стереотипи, що людина з інвалідністю — це тягар. Хочеться показувати, що, незалежно від ураження, люди з інвалідністю готові працювати. Багато хто говорить: «Краще нехай заберуть у нас пенсію, але дадуть змогу заробляти». Важлива доступність, можливість вибирати. Адже є багато людей без інвалідності, які нічого не бажають робити.

Ми нічим не відрізняємось, ну тільки зовні трішки, можливо. Але це така формальність, от чесно. Я багато спілкуюся з різними людьми — і з інвалідністю, і без, — мені дуже приємно, тому що ніхто одне одного не соромиться. Це круто, я хочу, щоби так було скрізь. Щоб суспільство не поділялося. За жодними ознаками.

спорт · здоров’я · «Без обмежень» ·

Ще в розділі Спорт

Популярне