Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Як війна прийшла до Гостомеля: невигадана історія

07 квітня 2022

Про початок повномасштабного російського вторгнення Наталія Сьомкіна дізналася в Гостомелі — невеликому місті на північний захід від Києва, який одним з перших узяв на себе удар.

24 лютого я прокинулася від телефонного дзвінка доньки, яка сказала: «Мамо, почалася війна, нас бомблять». Уже о 9 ранку мене викликали на роботу в Ірпінський філіал інституту серця, в якому перебували післяопераційні пацієнти. Громадський транспорт у Гостомелі вже не ходив — частину шляху я пройшла пішки, потім діставалася на попутках.

Пацієнти й співробітники були налякані звуками літаків і пострілів. Ми взяли медикаменти, ковдри й подушки, закупили воду, продукти та оперативно спустилися до підвалу. З новин ми дізналися, що в аеропорту Гостомеля висадився ворожий десант і тривають бої.

Я залишилася на ніч з пацієнтами, оскільки багато хто зі співробітників не зміг приїхати на вечірню зміну.

— Анатоліївна, що це?

— Спіть. Це від нас.

Після бойових дій у Лисичанську у 2014 році я навчилася розрізняти звуки снарядів.

За півтори доби, в п’ятницю ввечері, я пішла пішки додому, де залишилися мої коти — до Гостомеля я йшла дев’ять кілометрів. У місті було все закрито, майже не було людей і машин. На підході до Гостомеля я почула, як летить снаряд, пролунав вибух і повалив густий чорний дим. Мене врятували якісь кілька хвилин. Вийшовши з-за рогу, я побачила житловий будинок і легкові автомобілі у вогні. Міст на Київ був зруйнований. Далі стояла згоріла військова техніка й поруч тіло вбитого солдата. Я йшла одна колись найжвавішою вулицею, було дуже страшно, промайнула думка повернутися, але я не могла кинути своїх улюбленців.

На підході до власного будинку мене зустріли здивовані сусіди, які вийшли з підвалів у період затишшя. Мені повідомили кодове слово «паляниця» для входу до підвалу. Я попросила, щоб мене з тваринами взяли із собою, якщо хтось виїжджатиме, але в результаті частина жителів ЖК на своїх авто поїхали потайки.

У суботу вимкнули світло й воду. Треба було берегти заряд на телефоні. Я намагалася тримати зв’язок з дітьми, які перебували в Києві, зідзвонювалася зі знайомими й співробітниками, паралельно шукала способу хоч якось виїхати. Щодня обстріли ставали щораз сильнішими й тривали довше. Остання надія була виїхати із сусідкою, що мала машину, але після влучення поруч снаряда це стало вже неможливим, як виявилося згодом — це врятувало наші життя... Ми дізналися, що троє сусідів, які намагалися виїхати тоді ж, у Бучі потрапили під обстріл. Їхню машину розстріляли, жінку вбили, а її чоловіка й дитину поранили.

За тиждень снаряди влучили в газову трубу й ми залишилися без будь-якого джерела тепла та змоги приготувати їжу. Здавалося, що час зупинився, він тягнувся просто нескінченно, не було видно просвітку. Страшно було залишитися без зв’язку, бо ось-ось мав розрядитися телефон. Чоловіки під обстрілами ходили за пів кілометра на склозавод, щоб зарядити повербанки й поділитися з усіма.

Ми жили в холодному, сирому підвалі за мінусової температури на вулиці. Спали із сусідкою на шматку поролону завширшки 50 см. Було темно, ми заощаджували свічки й запалювали по одній на день. Зібрали залишки їжі, у кого вона була. Всі одне з одним ділилися. Рятувало сало й лаваші. Приватний будинок навпроти розбомбили, але вціліла маленька літня кухня, в якій був камін і сусіди запрошували нас до себе погрітися. Ми ходили по одному. Коли закінчилися вологі серветки, чоловіки зробили саморобний умивальник, щоб мити хоча б руки. Замість туалету було відро, яке стояло в дальньому кутку.

У моменти затишшя ми вибігали на вулицю, щоб на багатті приготувати їжу. Сусід Андрій підпалював горілку і кип’ятив воду в бляшаних банках, тільки так ми могли вранці випити кави, а ввечері чаю, щоб трохи зігрітися. Коти, які все життя цуралися переноски, сиділи мовчки в одній, розуміючи, що їх рятують. Не покидало почуття безвиході, а всі жінки щовечора бралися за руки й читали молитви — просили Богородицю нас захистити.

Якогось дня ввімкнули світло, а ми прочитали в новинах, що ЗСУ відігнали росіян від аеропорту. Ми зраділи, з’явилася надія, але за кілька годин почалися моторошні авіаудари, які тривали понад добу без перерви. Це найстрашніше, що може бути, у венах холола кров.

У ті моменти хотілося взяти телефон і написати дітям, що я їх дуже люблю, попросити прощення за те, що я пішла рятувати котів, а вони тепер так сильно за мене переживають і намагаються будь-якими способами мені допомогти. Зателефонувати братові й попросити, щоб він про них подбав. Але розуміла, що не можу прощатися, бо так там і залишуся. Я знала, що маю вижити, що на мене чекають мої діти.

7 березня сусідові Максу виповнилося 17 років. Побажання було в усіх одне — щоб він вижив і ми після війни зібралися та відсвяткували. Цього ж дня ми дізналися, що місто окуповане. Загарбники прийшли до нашого підвалу й наказали вийти з телефонами та речами. Вони вишикували нас, а потім по черзі відбирали телефони й прострілювали, у чоловіків перед цим ще й перевіряли їх. У кого знаходили фото техніки, відводили вбік.

Олексій сказав їм: «Навіщо ви сюди прийшли?! Ви всі тут помрете!».

На ту мить у нас у всіх була одна думка, що це кінець і нас зараз усіх розстріляють. Вони відвели його та ще двох хлопців, не дійшовши до мене. Я одна залишилася з цілим телефоном і зв’язком із зовнішнім світом, який ховала всіма можливими способами.

Олексію зв’язали руки, розбили голову та прив’язали до БМП. Вони залишили його під обстрілами на відкритій місцевості. Потім потягли до підвалу й розповідали, що прийшли рятувати від нацистів, а ми не розуміємо. Увечері ми дізналися, що його дружина вагітна.

8 березня рашисти оголосили, що всі мають відкрити квартири для обшуку. У закритих квартирах вони вибивали двері, ламали стіни, підривали. Шукали зброю й усе американське. Це було справжнє мародерство, вони забирали все, що хотіли: гроші, прикраси, ноутбуки та інші цінні речі по всьому ЖК і водночас вітали жінок зі святом.

Солдати розташувалися у квартирах на 2 й 3 поверхах, палили багаття всередині. У дворі було дуже багато техніки, з якої вони періодично стріляли. Я вже не могла піднятися у квартиру й зловити зв’язок, щоб написати дітям, що жива.

Обстріли тривали, у людей закінчилася їжа й вода, будинки були зруйновані. Деякі не витримували й пішки прямували до Києва й Бучі. Перед нашим ЖК поставили блокпост і всіх обшукували, хто йшов повз. Прострілювали ноутбуки й телефони, які знаходили.

Вранці 10-го березня мені вдалося зв’язатися з дітьми, які сказали про евакуацію, куди йти і що із собою брати. Ми не знали, чи випустять нас із житлового комплексу. Напередодні ж чули розмову двох росіян, що обурювалися відкриттям «зеленого коридору», бо, мовляв, якщо ми підемо, то ніким буде прикриватися.

Майже всі були впевнені, що в підвалі порівняно безпечно, боялися й не хотіли йти. Рашисти заперечували, що буде евакуація й говорили всім сидіти на місці. Всі були дуже налякані. Я хотіла вибратися й вірила дітям.

«Якщо ви не хочете йти, я піду сама! Якщо діти сказали, то це 100% перевірена інформація. Вони одного разу мене вже вивели з-під обстрілів у Лисичанську!» Я була впевнена, що й зараз усе вийде. З нашого підвалу за мною вийшли всі, а ще дехто із сусіднього.

Ми зробили білий прапор з простирадла й рушили колоною, поки окупанти в метушні кудись поспішно їхали. Ішли сім кілометрів пішки й бачили весь жах, який був навколо: розбиті, згорілі будинки, військову техніку, автомобілі. Спустошені крамниці, кафе, зупинки. Все було зруйновано й випалено. Вціліла сама лише церква, на території якої за день до цього два мої сусіди допомогли священникові поховати очільника нашого селища Ю. І. Прилипка, якого вбили рашисти разом з волонтером.

До нас приєднувалося дедалі більше людей, які йшли в надії на порятунок. Деяких людей похилого віку везли у візках із супермаркету. Несли на руках дітей і тварин. На зустріч нам ішли люди, які сказали, що там небезпечно, стріляють з автоматів у всіх, хто намагається перейти через міст. Ми підійшли до мосту й чекали на автобуси, а замість них приїхала колона російської військової техніки. Міст, як виявилося, солдати замінували, перекрили дорогу й відмовилися пропускати, спрямувавши на нас зброю. Хтось із людей крикнув ховатися за будівлями. Нам сказали повертатися 7 км. Не всі були в змозі це зробити.

20:11

Був сильний вітер і мороз. Я зняла із себе шарф і закутала ним переноску з котиками. Навколо дуже плакали втомлені й налякані діти. Ми дійшли майже до свого будинку й побачили 7 автобусів, які вже заполонили ті, хто виявився сильнішим.

Вони поїхали й інших не було. Залишалося людей 600, вони разом з координаторами пішли за автобусами пішки. Сусіди хотіли повернутися до підвалу. Я була проти й переконала їх іти разом з усіма. Ми дійшли до Українського гуманітарного інституту в Бучі та змогли залишитися на ніч у гуртожитку.

О 5 ранку ми прокинулися від вибухів. Приїхали росіяни з купою техніки й просто стріляли. Ховатися нам було ніде. Ми сиділи й чекали, чим це скінчиться. Обстріли припинилися хвилин за 40. Ми готові були йти пішки до Києва. Діти зателефонували й повідомили, що знову планується евакуація. Волонтери напоїли нас чаєм і сказали чекати тут, що за нами приїдуть автобуси. Їх приїхало багато, ми всі помістилися. По дорозі було дуже багато техніки й російських військових, у кожному провулку, на кожній вулиці. Вони зупиняли автобуси й оточували їх. Навколо лунали вибухи, горіли будинки. Ми їхали години 3—4, не знали, чи доїдемо взагалі. Побачивши перший блокпост з українським прапором, усі просто розплакалися. Далі вже було не страшно, ми були під захистом наших військових, у всіх перевірили документи й відвезли на залізничний вокзал.

Увечері я змогла обійняти дітей. Всі ці дні я вірила, що зможу з ними зустрітися й побачити їх. І ця віра надавала мені сил жити. Тоді здавалося, що ми вийшли з пекла. Я вірю, що закінчиться цей жах, вірю в наші ЗСУ, тероборону. Я вірю нашому президентові, вірю в нашу Україну!

Буча ·

Ще в розділі LIFE

Популярне