Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Як облаштуватися в Польщі з маленькою дитиною та створити фонд допомоги українським дітям: особиста історія

01 червня 2022

Киянка Регіна Кошова очолює відділ комунікацій в агенції BADOEV ID. Після початку повномасштабного вторгнення вона завантажила в машину п'ятирічну дитину, свою маму та маму чоловіка, а ще розгублену кішку, – та вирушила до Польщі. У Варшаві разом із колегами Регіна започаткувала фонд, який зокрема опікується дітьми, що стали сиротами через війну. Ми записали історію Регіни.

«Я нікуди не поїду. Це моя країна»

З 23-го на 24-е лютого я взагалі не спала і читала новини. Розбудила чоловіка зі словами «почалася війна». Перші години ми просто дивилися новини навіть не будили доньку. Лише подеколи я питала: «Женя, що робити?» Ми буквально знерухоміли. О шостій ранку знайомі почали писати, що виїжджають. Ми живемо біля Одеської траси, тож я подивилася у вікно – дійсно, всі їдуть. Але мені здавалося, що ми точно нікуди не поїдемо: це моя країна, мій Київ, я була впевнена, що буду тут і буду допомагати. Я раніше працювала продюсером новин і планувала допомагати колегам на інформаційному фронті. «Куди ви всі їдете, навіщо ви це робите?» – думала я.

О восьмій чоловік поїхав на роботу. Я взяла доньку, зібрала речі і сказала, що нам треба їхати до  бабусі. «Саша, почалася війна». Чи розуміє дитина в п'ять років, що таке війна? Наша розуміє. Вона знає, що тато вже був на війні (чоловік Регіни служив в АТО у 2014–2015 роках), що він захисник. Я показувала їй фото. Вона розуміє – наскільки це можливо у п'ять років. До того ж, упродовж останніх двох тижнів ми вже жили в очікуванні та говорили їй про це.

Регіна з донькою

Ми поїхали до моєї мами. Пам’ятаю, над будинком почали літати гвинтокрили, літаки, вже почали бомбити Гостомель. І коли спрацювала перша сирена, ми взяли речі та поїхали до станції метро «Іподром» – моя мама, мама мого чоловіка, я і наша донька. Ми пробули там годин зо п'ять. Було відчуття, що це ненадовго і все зараз вирішиться. Але все ж таки ми до першої години ночі там просиділи. Потім повернулися додому, але о третій знов спрацювали сирена, ми знов зібралися та пішли в метро. Але цього разу я вже  взяла рибальські стільці для пікніків, каремати, подушки, щоб було зручніше.  Моїй мамі 59, мамі чоловіка 63, їм важко стояти. А якщо важко їм, важко й мені. Удруге ми провели в метро майже весь день, бо дістатися метро швидко з двома мамами, кріслами та дитиною було нереально…

Аж тут написала подруга: «Ми їдемо до Закарпаття». «Ні, я не поїду», – відмовилася я… Написала чоловікові, а він відповів: «Їдь!» І я поїхала... Ми буди в дорозі 26 годин – і нарешті дісталися Буковеля. Пробули там два дні, але вирішили їхати далі. Дорогою я побачила нереальні затори і подумала, що якщо прилетить ракета, то ми просто звідси не виїдемо. Мене це дуже пригнічувало, я розуміла, що ми можемо потрапити ще в більшу халепу, а я відповідаю за всіх них, за свою родину.

Про Польщу

У нас не було плану, в мене немає ніяких родичів, ми їхали в нікуди. Як прибули до Угорщини, через годину мені зателефонувала моя колега Аня Ковальова, з якою працюємо в агенції Алана Бадоєва: «Давай робити благодійний фонд». Я кажу: «Давай». Вона запропонувала приїхати до Варшави. Так 2  березня я прибула у Варшаву.

Там ми за місяць зареєстрували фонд Future for Ukraine, який позиціонуємо як «українці для України». Наразі у Фонду три основні напрямки роботи – це медична допомога постраждалим внаслідок бойових дій, допомога дітям війни та гуманітарна допомога. Фонд заснували 10 українок, що тимчасово перебувають у Варшаві, також до нас приєдналася юристка та правниця Олена Сотник, яка з 2014 року в парламенті була секретаркою Комітету ВРУ з питань європейської інтеграції. Олена – наша віцепрезидентка і днями представляла фонд в рамках українських заходів на Економічному форумі в Давосі.

Нам особисто Фонд допоміг психологічно. У ці перші тижні відбувалося найгірше, і слова моєї колеги Ані Ковальової (Аня є співзасновницею та СЕО агенції BADOEV ID – прим.ред) «давайте робити» витягнули нас всіх зі ступору. Ми сіли, розклали що потрібно, і одразу долучилися до роботи задля України. Іншого ми не розглядали! Хоча пропозиції щодо роботи приходили. Усі дівчата були дуже успішними в Україні, і ми легко могли знайти себе в іншій країні. Але я для себе не розглядала нічого іншого, ніж допомагати Україні.

"Ми не бачилися з чоловіком з 24 лютого..."

Ми не бачилися з чоловіком з 24 лютого – він пішов на роботу о 9-й ранку, там і залишився... А наступного дня ми поїхали. Щодня дорогою до Польщі я питала: «Ну що, тобі прийшла повістка?» Бо він військовий в резерві, в першій черзі. Щоразу він відповідав: «Ні, не прийшла». Він сказав, що двічі ходив у ТРО, але його не взяли, бо закінчилася зброя. Я зраділа і видихнула. І коли ми тільки перетнули кордон, він каже: «Добре, тепер я спокійний за вас. А я вже в ЗСУ». Отже, його не взяли в ТРО, і він сам пішов до військкомату. Для нього не було іншого виходу – він патріот і військовик з досвідом, тож я знала, що так буде.

Його вперше призвали в 2014 році. У 2013-му ми одружилися, з’їздили у весільну подорож до Італії, повернулися в Київ, а через день йому прийшла повістка. Він нічого мені не сказав, сходив у військкомат, записався, а мене вже поставив перед фактом: мене мобілізували, їду за декілька днів. Женя був в АТО 1 рік і 3 місяці без ротації, більшість часу був під Ма́р'їнкою, це передова... 1 рік та 3 місяці – це дуже довго...  За цей час він приїжджав у Київ лише два чи три рази, причому в перший раз його відправили у відпустку за станом здоров’я. Він алергік і почав задихатися – у нього почалася алергія на амброзію в Донецькій області, там її багато. Пройшов лікування і знову поїхав на фронт.

Ми не бачилися вже три місяці, це непросто. Наразі навіть на відео не бачимося, бо йому не можна. Я постійно думаю про нього...

«Я не пробачу, якщо щось станеться з моєю дитиною»

Я дуже хочу повернутися додому. Точно знаю, що повернуся, коли все закінчиться, адже не бачу себе за кордоном і хочу жити саме в України, будувати свою країну. Але зараз я не готова. Насамперед я мати – хоча раніше я була вперта і не хотіла думати про себе саме таким чином, була впевнена, що залишусь у Києві, хоч би що трапилося.. Але коли ми їхали з України, мама сказала: обов’язково напиши на папірці ім’я та прізвище Саші, телефон когось із близьких родичів і дату її народження. «Мама, та навіщо», – сказала я. Але коли побачила на кордоні, що люди це роблять просто на футболках своїх дітей, все ж таки написала на аркушику… І злякалася по-справжньому вперше в житті.

Я усвідомила, що, якщо щось станеться з моєю дитиною, я просто цього собі не пробачу. Якщо я була б сама, я могла б відповідати тільки за себе і залишилася б у Києві. Але я відповідаю за маленьке життя. Зараз мої подруги та колеги по Фонду час від часу їздять до України, кличуть мене із собою. Але я не можу: якщо зі мною щось станеться в Україні… Я не хочу такого майбутнього для своєї дитини. Я не хочу, щоб мою дитину виховувала бабуся, якій зараз 60 років. Я хочу, щоб моя дитина росла з мамою, яка зможе їй допомогти. 

Моїй донечці п'ять років. Рік тому їй діагностували юнацький ревматоїдний артрит. Це аутоімунне захворювання. Ми вже рік проходимо терапію – це специфічні уколи, які потрібно робити раз на тиждень у живіт. Дуже важливо їх колоти регулярно – якщо ми пропускаємо хоча б один укол, можемо вийти з ремісії. Я мала із собою певну кількість ліків, але з першого дня розуміла, що повинна купити ще. В Польщі я зіткнулася з тим, що всі ліки продаються тільки за рецептом. Моя лікарка з «Добробуту» надіслала мені електронний рецепт, але більшість аптек відмовляли давати ліки за українським рецептом. Але згодом мені все ж таки вдалося отримати польський електронний рецепт онлайн – на це пішло десь два тижні, і нам дуже пощастило, що вистачило тих ліків, що в нас залишалися.

Як допомогти дітям війни

Ми заснували фонд і одразу вирішили, що фокусуватимемося на трьох напрямках – це медична допомога постраждалим внаслідок бойових дій, допомога дітям війни та гуманітарна допомога.. Щодо допомоги жінкам, то ми поговорили з колегами і сказали: а давайте подивимося на себе, з якими проблемами ми зіткнулися?

Якщо б я приїхала сама і не мала з ким залишити дитину – а мені потрібно оформити PESEL, простояти величезні черги, – то що б я робила?.. А з ким залишити дитину? І ми зрозуміли, що в Польщі для українок, які тільки-но приїхали і мають знайти квартиру, оформити документи та зробити купу інших справ, просто немає місця, де залишити дитину. Так виникла ідея зробити дитячі хаби, де будь-яка українка може залишити свою дитину на пів дня чи день, а також отримати психологічну підтримку для дитини. Також ці хаби стануть місцем працевлаштування – ми хочемо, щоб у хабах працювали українки. Перший хаб запустимо у Варшаві вже цього літа – за підтримки варшавської мерії. Такий хаб допоможе розвантажити систему освіти та дитячих садків у Польщі, які прийняли вже багато українців.

Команда Future for Ukraine

Зараз ми також опікуємося Центром сиріт Львівської Архиєпархії УГКЦ. До речі, один із цих центрів відвідала Анджеліна Джолі. Зазвичай тут було лише 300 дітей, але з початком повномасштабного вторгнення сюди привезли ще 570 дітей. Серед них 160 втратили батьків під час війни... Центр звернувся до нас із простими потребами: їжа, побутові та гігієнічні засоби, і зараз ми є офіційним фандрайзером для цих дітей. Наша мета – дати цим дітям щасливе майбутнє. 

Познайомившись із цим центром сиріт та їхніми потребами, ми зрозуміли, що проблемам дітей війни наразі приділяється в Україні мало уваги. Уявіть собі психічний стан дітей, які бачили смерть своїх батьків?..  Деякі з них довгий час не мали у що перевдягтися й були в тому самому одязі, в якому зустрілися з трагедією. Це жахливо уявити, просто думати про це страшно – але ми маємо це робити, щоб допомогти!

Щоб привернути увагу до цього, до Дня захисту дітей ми проводимо акцію Future for Ukrainian Children. Акція відбудеться 1 червня в Лондоні, Парижі, Берліні та Нью-Йорку. Ви, мабуть, бачили ці фото, коли українські мами пишуть інформацію на спинах та одязі своїх дітей, щоб можна було зв’язатися з рідними у випадку загибелі батьків. Це поширена практика у містах, які постійно обстрілюють російські військові. Через страх померти та залишити дитину самотньою, матері намагаються вберегти їх від такого майбутнього... У кожному місті учасники нашої акції триматимуть 24 дитячі футболки з іменами та назвами міст, де ці діти стали сиротами. Кожна з 24 футболок – це історія зламаної дитячої долі... Імена на футболках – це, власне, діти, які зараз перебувають під патронатом Центру Опіки Сиріт Львівської Архиєпархії УГКЦ.  За ними стоять реальні історії, реальні трагедії 

Так, це дуже важкий момент – я кажу про це зараз і в мене тремтить голос, але про нього треба говорити.

Ще в розділі LIFE

Популярне