Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Я 42 дні не чула її голосу: Катерина Пріміна про порятунок мами з Маріуполя

14 квітня 2022

Піарниця Катерина Пріміна цілих 42 дні була без зв’язку з улюбленою мамою, яку війна застала в Маріуполі. Кілька днів тому вона змогла врятувати найріднішу людину та розповіла нам свою історію.

24 лютого я була в Києві й також, як і всі жителі столиці, прокинулася о 5 ранку від звуків потужних вибухів. З тією лише різницею, що подібні звуки я вже чула раніше в Маріуполі, багато років тому. Пам’ятаю, як усередині все похололо від жаху. За 5 хвилин мені зателефонувала подруга з Харкова зі словами, що, здається, їх обстрілюють. Ще за кілька хвилин ожив наш маріупольський чат з подружками, які теж писали про потужний вибух недалеко від них. Так для всіх нас почалася війна. Моя мама, як і багато моїх друзів дитинства, перебувала весь цей час у Маріуполі, в мікрорайоні Східний (Лівобережний район). Саме його почали обстрілювати першим.

Попри безліч розмов про можливу війну, в місті сподівалися, що її все-таки не буде. Сподівалися на здоровий глузд і дипломатію. Всі ці 8 років жителі лівого берега Маріуполя чули звуки вибухів і пострілів з околиць, де весь цей час тривали якісь бої. Лінія зіткнення розміщувалася справді недалеко від міста — і в Широкине, і у Виноградне ми в дитинстві їздили на велосипедах. І за цей час маріупольці навчилися з цим жити і, хоч як дивно це звучить, звикли. 22 лютого жителі Маріуполя вийшли на акцію на підтримку України, заявивши, що не хочуть приєднуватися до ДНР або Росії. Співали гімн біля Драмтеатру, того самого, на який російські війська скинули бомбу. Я відчувала неймовірну гордість за містян. І зараз пишаюся ними, їхньою силою духу. Маріуполь — місто сильних людей. І нині вони засвідчують це щодня.

Я просила маму виїхати — за кілька тижнів до початку війни вона зазнала травми, їй було складно ходити. Я також просила її поїхати хоча б у центр міста до своєї подруги, в безпечніший район. Вона відмовилася. Потім я запитала, чи зможе вона спуститися хоча б до підвалу в разі сильних обстрілів. Вона сказала, що фізично не зможе спуститися з нашого восьмого поверху. А 26 лютого вимкнули електрику, через день навіть найстійкіші телефони сусідів розрядилися, і ми втратили будь-який зв’язок. Моя подруга, яка тоді перебувала в Маріуполі, приїхала, щоб забрати мою маму до себе в інший район, але не достукалася до неї. Я досі думаю, що тоді всі ми ще не розуміли повною мірою, що відбувається. І точно ніхто не очікував, що за кілька днів місто почнуть обстрілювати з неба.

Зв’язок з мамою я втратила вже 26 лютого о 20.00. Весь цей час я телефонувала їй що 1,5 години. Я боялася того, що там може відбуватися, і мені було важливо почути, що все гаразд. Ми обговорили чіткі інструкції — не підходити до вікон і триматися від них якомога далі, у разі звуків обстрілу перебувати у ванні або коридорі. Я наполягала на тому, щоб вона пробувала спуститися до підвалу. Як виявилося згодом, вона все-таки так і зробила, і в той момент, коли в сусідню квартиру прилетів снаряд і квартира загорілася, мама вже перебувала в бомбосховищі. Приблизно 7 березня мені надіслали фото нашого двору, на якому сусідні будинки вже були пошкоджені. Я бачила свої вікна на тому фото, вони здавалися цілими, це трохи заспокоювало, адже я знала, що мама вдома. За тиждень на іншому фото мій під’їзд уже був чорним від диму й кіптяви.

На самому початку я ще дуже вірила, що скоро знову з’явиться зв’язок, полагодять електростанцію, телефони будуть заряджені і я зможу додзвонитися. Я телефонувала щогодини. Спершу мамі, потім сусідам, потім друзям — всім, з ким 1 березня ми остаточно втратили зв’язок. Наприкінці лютого наш сусід виявив біля своїх дверей записку від моєї мами, в якій вона написала, що з нею все добре, що переживає за мене, і попросила поповнити їй рахунок, щоб відразу зателефонувати, коли зможе зарядити телефон.

Я була підписана, здається, на всі телеграм-канали й пабліки Маріуполя. Поки в різних частинах міста ще залишався мобільний зв’язок та інтернет, інформації про те, що відбувається в місті, було досить багато. Потім настав інформаційний вакуум. З’явилися волонтерські організації, які опікувалися евакуацією людей з Маріуполя. Я зв’язувалася з усіма, просила евакуювати маму або хоча б дізнатися, що відбувається на Лівому березі міста. Про Лівобережний район ми не знали зовсім нічого.

Якоїсь миті мені й моїм друзям, батьки яких також перебували там, почало здаватися, що просто весь район з людьми зник. Ніхто не міг нічого нам сказати. Я чула тільки, що туди нині немає можливості проїхати. За цей час я, мабуть, написала кожному волонтерові. Багато хто мені не відповідав. Але подібних повідомлень з проханнями про допомогу багато, і ці самі люди в цей момент допомагали евакуювати тисячі інших людей. Я моніторила всю інформацію про те, що відбувається в місті, через телеграм-канали, зв’язувалася з авторами випадкових фото і відео. Я написала кожному з них. Згодом з’явилися канали зі списками будинкових чатів, зі списками евакуйованих і тих, хто перебуває в притулках. Тільки щодо мого району в мене було три телеграм-чати — Східний (окремо для нашого мікрорайону), Східний Київська (моя вулиця) і чат нашого двору.

Як наші батьки згуртувалися в підвалах, так і ми всі, хто шукав їх, об’єдналися й допомагали одне одному. Вся інформація, яка з’являлася там, здебільшого була від людей, які вже виїхали з Маріуполя. Тому всі новини приходили із затримкою в кілька днів. Я публікувала інформацію про пошук мами в групі «Пошук рідних у Маріуполі», в телеграм-каналі «Пошук зниклих», на своїй сторінці у Фейсбуку, адже хтось, хто виїхав, міг бачити її і знати, де саме вона перебуває. 

Невідомість — це окреме коло пекла для тих, чиї батьки залишилися в Маріуполі. 21 березня я дізналася, що на момент 17 березня моя мама перебувала в нашій квартирі. 30 березня зателефонували сусіди, яким вдалося виїхати з міста, і сказали, що мою маму бачили в підвалі. Я зв’язувалася з кожною людиною, яка щось говорила або писала про нашу вулицю чи будинок. Евакуювати маму з Маріуполя було моєю метою, а пошук інформації про неї став щоденною копіткою роботою. У такий спосіб я знайшла людей, які змогли під’їхати до того самого підвалу, але моєї мами вони там не виявили. Сказали, що її вже евакуювали. Та це виявилося не так. За кілька днів за допомогою тих же чатів я знайшла того, хто зміг дізнатися точну адресу, де перебуває мама. Як з’ясувалося, «евакуювала» її подруга в сусідній будинок. Потім ми почали шукати способи, як її забрати звідти, і з міркувань безпеки я зараз не можу говорити про це в подробицях.

Про блокадні дні я намагаюся дізнаватися в мами дуже акуратно — боюся її знову травмувати. Вона розповіла, як на ній спалахнула куртка, коли вона спускалася до підвалу; як повністю згоріли квартири сусідів і від них вогонь перекинувся на наші двері; як весь цей час люди сиділи в холодному й сирому підвалі, а тих, хто вмирав, ховали в дитячому садочку поряд з нашим домом. Ще вона розповідала, що всі сусіди приносили зі своїх квартир усе, що залишилося з продуктів, і готували на вулиці в казанках. І їли раз на день. Дбали одне про одного. Хтось приніс їй куртку замість згорілої, хтось допоміг обробити опіки, як умів. Всім було важко й страшно.

Тепер вона в безпеці, оточена турботою і любов’ю. Але психологічно, як мені здається, їй ще складно усвідомити, що зараз не стріляють, що вона не в підвалі. Постійно плаче. У неї ще заживає опік на кисті й на щоці, і, напевно, знадобиться більше часу на відновлення, але я хоча б знаю, що зараз із нею нічого не станеться.

Всім, хто нині ще перебуває в пошуку своїх рідних, хочу сказати: у жодному разі не можна опускати руки — саме в той момент, коли ти зневірився, відбувається диво. Мені часто здавалося, що я більше нічого не можу зробити, я не можу знайти тих, хто допоможе мені евакуювати маму, але саме тоді мої друзі знаходили своїх батьків і я думала, що тепер і я теж знайду. У моєму уявленні не могло бути по-іншому. Не припиняйте пошуків. Телефонуйте та пишіть кожному. І треба дуже вірити в те, що наші рідні зараз роблять усе, щоб зберегти себе, адже вони знають, як вони важливі для нас, як дуже ми їх любимо і шукаємо. Віра — це те, що допомагає. І важливо вірити в наших хлопців, які прямо зараз б’ються за наше місто біля моря і за кожного жителя. І, можливо, нині наше місто зруйноване, але душа Маріуполя в кожному з нас — тих, хто залишився, і тих, хто тепер перебуває далеко.

Маріуполь ·

Ще в розділі LIFE

Популярне