Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

У кожного свій фронт: історія дівчини, яка перевезла до Швейцарії бабусю і дідуся з Альцгеймером

02 травня 2022

“На війні ти або боєць, або якомога швидше забирайся в безпечне місце і не заважай бійцям”,  цього правила мене давним-давно навчили переселенці з Донбасу. Журналістка з Києва Катя Воропаєва евакуювала до Швейцарії своїх бабусю та дідуся з Альцгеймером і тепер допомогає українцям у Кройцлінгені.

Я завжди думала, що я – боєць. Я хотіла боронити Україну як волонтерка чи навіть вступити до лав Територіальної оборони. Але знала, що нічого з цього не зможу зробити, поки мої близькі в небезпеці. Моїй бабусі Вірі та дідусеві Якову по 87 років. У них обох Альцгеймер. Тому ще в січні ми з родичами зробили їм закордонні паспорти й запланували в разі вторгнення організувати евакуацію стареньких до Європи. 

Віра – бабуся Каті Воропаєвої

 Ввечері 23 лютого я купувала сережки з найкращою подругою, а потім мені повідомили, що на світанку Київ бомбитимуть. Мені сказали лягти спати в коридорі, та я підготувалася до запланованого наступного дня знімання інтерв’ю і спала в ліжку.  О 4.00 ранку я прокинулася від гавкоту собак. О 5.00 почалися вибухи. О 6.00 ми з командою скасували знімання. І разом з моїм найближчим другом, іспанським фотографом Альберто Лоресом поїхали шукати бензин. 

Фото Альберта Лореса з Києва

Попри чутні вибухи й увімкнений телевізор, мої бабуся й дідусь не усвідомлювали, що почалася війна. Я просто сказала, що ми їдемо у справах, буквально на одну годинку. І так умовила їх сісти в авто. Зазвичай мій дідусь досить важко переносить навіть 15-хвилинні виїзди в таксі. А 25 лютого наша подорож тривала 18 годин. Я моніторила новини й зрозуміла, що треба якнайшвидше дістатися на захід України. Мої друзі знайшли для нас кімнату в селі біля Львова. 

Фото Альберта Лореса з Києва

Дідусь до останнього вважав, що ми їдемо в Одесу. Бабуся розповідала історії своєї молодості й нарікала на те, що ми зовсім не тією дорогою поїхали до Одеси. Але всі трималися досить добре до моменту, поки ми не застрягли на шість годин у заторі за 60 кілометрів від Львова. Було вже за північ. Ми не могли розвернутися. Рухалися по 500 метрів на годину. Моєю головною місією лишалося запобігти паніці, тому я весь час усіх розважала, жартувала й брехала, що ми вже точно приїдемо за 15 хвилинок. А тоді побачила через прозорий дах нашого авто – маленький літачок, до якого була прикріплена ракета. На кілька хвилин мною опанував тваринний страх. Але згодом цей страх трансформувався в злість і нестримну енергію воювати за своїх, хоч де я буду.  

 Ми провели шість днів на заході України. Намагалися перетнути кордон з Польщею на авто, але вчасно встигли розвернутися й виїхати із затору. Я бачила сотні покинутих машин. Десятки матерів, які вже простояли кілька діб у машинах з малечею. Людей із серйозними захворюваннями, які не розуміли, скільки ще житимуть в авто, поки на вулиці мінусова температура. 

У потязі Мукачево – Будапешт ми були чи не єдиними пасажирами без квитків. За кілька хвилин до відходу потяга Альберто повідомив мені, що далі не їде з нами, а рушає до Києва. Фотографувати й допомагати волонтерам. Я відчувала себе героїнею дешевої мелодрами. І, стримуючи сльози, готувалася до своєї ключової сцени – промови до угорського провідника про те, чому він не може висадити нас із потяга.  Спрацювало. Ми перетнули кордон. 

Наш тимчасовий прихисток у Львові. Фото – Альберт Лорес

Чому Швейцарія? У нас з Альберто є подруга Евелін, психологиня та нейробіологиня, що також працює з людьми з Альцгеймером. Вона кілька років тому приїжджала до Києва і я водила її своїми улюбленими галереями й закладами на Рейтарській і Подолі. Евелін тоді запросила мене до себе в Цюрих. А третього березня цього року зустріла мене й моїх бабусю і дідуся на вокзалі. Ми дуже сміялися з того, як саме я прийняла її запрошення. 

 Евелін розповіла про нас усім своїм знайомим. Відгукнулися Рейнер та Гайді, пенсіонери-активісти з курортного містечка Кройцлінген. Це фантастичні люди, які в 80-х жили в Непалі, відкривали там школи. А 20 років тому заснували в Кройцлінгені соціальний центр Агату, де допомагають переселенцям зі всього світу. Першого ж дня Рейнер видав мені велосипед, і ми поїхали в Агату. 

У будинку-музеї Seemuseum, де більш ніж на місяць нас прихистили дві родини. Фото зробив Альберт Лорес, коли приїжджав провідати нас на 3 дні

Разом з Рейнером, Гайді та іншими активістами Кройцлінгена ми більш-менш організували життя української спільноти тут. Я створила чат з актуальною інформацією для українців Кройцлінгена, там уже майже 200 людей. Двічі на тиждень ми організовуємо українські зустрічі в Агату, куди приходять представники міста й активісти, а місцева юристка особисто консультує всіх. Українські діти пішли до школи, малеча – в садочок. Для дорослих є кілька курсів німецької мови. На Великдень, разом з місцевою церквою, ми влаштували спільне свято: церемонію з дуже щирими промовами від швейцарців та українців, виступами місцевого хору та неймовірного новоствореного хору українців. Я ніколи не забуду, як ми всі разом співали “Ой у лузі червона калина похилилася”. Українські жінки спекли пів десятка пасочок. Українські діти читали вірші й співали гаївки. Після свята ми хотіли зняти з церкви український прапор, але місцевий пастор попросив його лишити. 

У будинку-музеї Seemuseum, де більш ніж на місяць нас прихистили дві родини. Фото зробив Альберт Лорес, коли приїжджав провідати нас на 3 дні

Мій початковий план полягав у тому, щоб вивезти в Європу родичів, за тиждень допомогти їм облаштуватися й повернутися в Україну, бо я ж боєць. Але сталося так, що інші мої родичі з різних причин не можуть піклуватися про моїх бабусю і дідуся, тому я лишаюся. 

Я звикаю всім вчасно видавати пігулки

Я досі відчуваю сором за те, що я не боєць, а живу, як на мене, в казковому комфорті швейцарського туристичного містечка, де лишень повітря та краєвиди – наче седативні препарати. Тому я щодня намагаюся виборювати хоч щось. У перші дні війни я могла однією рукою купати бабусю, а іншою – істерично шукати, хто в Європі може купити для українців дрони й інсулін. Тепер я трохи заспокоїлася та сфокусувалася на кількох проєктах – це документальний фільм про переселенця з Донбасу, який зараз воює на Сході, співпраця із соціальними проєктами “Твій сімейний лікар” і “100 % життя”, волонтерство для української спільноти Кройцлінгена (я трохи менеджерка, трохи перекладачка й трохи психологиня). Також я веду перемовини з місцевою галереєю про організацію тут у липні виставки українського мистецтва та благодійного аукціону. 

Їдемо з Яковом, Вірою та Євгенією оформлювати статус С.

Ну й головна моя робота – це турбота про бабусю з дідусем. Я готую їжу, їжджу з ними до лікарів, і по десять разів на день розповідаю, який нині місяць, у якій країні ми перебуваємо, де їхня пенсія, де решта наших родичів, коли припиниться дощ, чому чай надто гарячий, а суп – не солодкий тощо. 

Наша вітальня

Два тижні тому я орендувала квартиру, де разом зі мною й моїми дідусем і бабусею також живе 80-річна мама мого київського знайомого Євгенія та 47-річна мама моєї подруги Олена. Олена – це просто дарунок долі. Коли я намагалася вигадати, як поєднати турботу про своїх стареньких, волонтерську діяльність, фриланс, роботу онлайн і не збожеволіти – мені написала подруга “а хочеш, моя мама приїде тобі допомагати?”. Я плакала від щастя. Квартира була повністю порожньою, але неймовірні швейцарці й українці допомогли мені всього за кілька днів зробити її зручною та затишною. 

Я ставлюся до свого житла як до штаб-квартири українців Кройцлінгена. Дуже сподіваюся, що ми всі зможемо повернутися в Київ до осені. Та поки я тут, мій фронт – теж тут.

Ще в розділі LIFE

Популярне