Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

«Щодня я бачу багато горя і біди»: інтерв’ю з Дар’єю Герасимчук, радницею — уповноваженою Президента з прав дитини

01 червня 2022
Станом на 30 травня 2022 року (8:00)
за даними Єдиного реєстру досудових розслідувань,
а також інших джерел, які потребують підтвердження,
з початку вторгнення росії в Україні
загинуло 243 дитини та постраждало 444 дитини. 
Фактичну кількість загиблих і поранених дітей встановити не є можливим
через те, що в українських містах окупаційні війська ведуть активні бойові дії.

Вона дуже стримана та професійна в інтерв’ю, цінує чужий час, відповідає на запитання виважено та без зайвих емоцій. Проте її сторінка у facebook — це стіна плачу, де поєднані розпачливі історії поранених, загиблих дітей та дітей, що втратили батьків, а також прості цінні поради, посилання на корисні ресурси й допоміжні лінки. Рятувальне коло для дорослих, які опікуються дітьми – власними чи чужими. Дар’я Герасимчук працює на посаді радника — уповноваженого Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації рівно рік. Про свою роботу вона розповіла vogue.ua. 

Фото: facebook-сторінка Дар’ї Герасимчук

"Це найвідповідальніший рік у моєму житті, – каже Дар’я Герасимчук. – Питання захисту прав дітей не терплять поверховості". Дар’їне "життя з дітьми" почалося, ще коли їй було 16. Спершу вона була музичною керівницею в дитячому садочку, потім – учителькою в школі. 8 років працювала з дітьми в громадській організації «Відчуй». Тож дітьми й захистом їхніх прав опікується впродовж 20 років – "просто тепер це інший рівень, інші виклики, інший ступінь відповідальності, але й інші можливості".

Дар’я Герасимчук
Про повсякденні обов’язки в мирні часи

В Україні немає окремого міністерства, яке б опікувалося тільки дітьми та родинами. "Дитячі" питання наскрізно прошивають усі міністерства, відомства, органи влади всіх рівнів — від національного до місцевого. І їх не мало. Моє завдання — почувши та скоординувавши всіх, запропонувати Президентові України те, що він, як голова держави, може зробити для вирішення того чи іншого питання в галузі прав дітей.

Минулого року, коли Президент України Володимир Зеленський покликав мене на цю посаду, я й уявити собі не могла тієї кількості нових містків, які мені доведеться збудувати. Бо саме так простими словами я можу описати своє повсякдення, як «радниці — уповноваженої Президента по дітях» (більшість мене так називає позаочі). Я "будую мости", поєдную між собою тих, хто зазвичай є складниками цілого, як два береги ріки: організовую взаємодію між міністерствами й відомствами, органами влади різних рівнів, організаціями, установами, громадським сектором, що залучені до дитячої сфери, аби спільними зусиллями знайти найкраще вирішення, надати пропозиції стратегічного характеру щодо інтересів дітей, захистити їхні права, визначити пріоритети в цій сфері та оптимізувати відповідні державні процеси.

Якщо по суті – я менеджерка цілого напряму. І ні. Великого офісу не маю. Нас усього троє, але, сподіваюся, зараджуємо справі.

Про роботу у воєнний час

З початком воєнного часу ані моя місія, ані життєве кредо не змінилися: вони були і є однаковими — "Інвестиція в дітей — розвиток майбутнього". Під час мого призначення Президент сказав: "Кожній дитині — родину". В умовах війни та постійної загрози смерті ці слова набули надзвичайного значення й сенсу. Ми маємо врятувати кожну дитину та забезпечити її добробут. Без дітей немає майбутнього. Діти — це наша національна цінність, яку маємо вберегти. Отже, завдання стали складнішими, а часу на їхнє розв’яння треба витрачати якомога менше.

Досі надихаюся тими словами, а також надихаю й мотивую до спільної діяльності членів Координаційного штабу з питань захисту прав дітей під час воєнних дій. Штаб утворено урядовим рішенням 17 березня цього року. Але ще за тиждень до 24 лютого зібралося коло експертів, фахівців і посадовців, які вже тоді спільно думали над порятунком дітей. Вони і є тими людьми, які рятують дітей.

Тато разом зі своїми 2-річними доньками-двійнятами чекає на евакуацію з Лисичанська. Його дружина й мама дівчаток загинула під час ворожих обстрілів. Фото: facebook-сторінка Дар’ї Герасимчук

Наразі ми координуємо роботу Штабу "по дітях" разом з міністеркою соціальної політики Мариною Лазебною. До Штабу входять усі відомства та міністерства, які опікуються дітьми, або дотичні до тих дій, що мають вчинятися стосовно дітей. Евакуація, забезпечення вчасних грошових виплат, перетин кордону, транспортування, з’ясування потреб, їхнє задоволення, організація та матеріально-технічне забезпечення навчання, вирішення проблем евакуйованих за кордон осіб тощо. Ось зовсім не повний перелік питань, якими опікується Штаб.  

Це геть не все. Я інформую суспільство про проблеми в житті дітей під час війни, про втрати серед дітей, підтримую зв’язок з донорськими та волонтерськими організаціями, що готові й бажають допомогти, скоординовую їх з тими, хто допомоги потребує, вирішую конкретні питання, опікуюся конкретними ситуаціями, відповідаю на індивідуальні запити, працюю з адресною допомогою, роблю ще багато чого. Ось зараз перераховую, а сама дивуюся, як мене на все це вистачає...

Фото: facebook-сторінка Дар’ї Герасимчук
Про початок війни

Мій чоловік у ЗСУ понад 15 років, тож поїхав з дому десь за два тижні до війни. А донька попросилася до бабусі. Отже, коли все почалося, я була вдома сама. Як і мільйони українців, спала. О 4.23 зателефонував чоловік і сказав: "Прокидайся. Вдягайся. Почалася війна".

Тривожну валізу я підготувала заздалегідь, щойно про це почали офіційно повідомляти. Але в перший день розгубилася дуже: живу неподалік від Гостомеля. Над моїм будинком почали літати гвинтокрили, літаки, ракети. Було дуже страшно. 

Ніч провела в сховищі сусіднього будинку – було спокійніше, коли поруч люди. А на ранок, зрозумівши, що не зможу працювати в таких умовах (зв’язок дуже поганий, а інтернету не лише в сховищі, а й удома майже немає), вирішила їхати до батьків і доньки в Київську область.

Найскладніше було сісти за кермо та мчати серед понівечених авто й навіть танків. По дорозі побачила родину з дітьми, що просто йшли узбіччям. Запропонувала підвезти, а вже в машині з’ясувалося, що їхати їм нікуди. Забрала із собою. У результаті два місяці мій кабінет був на кухні заповненого людьми батьківського будинку. А тепер я маю "VIP-кабінет" – працюю в садку.

Про злочини щодо дітей

Щоранку о восьмій від Генеральної прокуратури України я отримую інформацію про кількість загиблих і поранених дітей. Ненавиджу цей час. Поки відкриваю повідомлення, молюся, аби цифри не змінилися. За кожною – дитяче життя, обірване, викрадене. Щотижня отримую зведені дані від Управління ювенальної поліції України, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства соціальної політики, і все це завжди викликає емоції. Щоразу я думаю, що "готова до всього", але…

Історії дітей, з якими довелося стикнутися, можна згрупувати за випадками: 

  • Поранення та загибель;
  • Незаконне вивезення на територію держави-терориста;
  • Втрата батьків;
  • Сексуальне насилля;
  • Голод, перебування в підвалах тощо.

Психологічно це дуже важко. Щодня я бачу багато горя й біди. Найстрашнішої біди з тої, що може бути на цій землі, — страждання та горе дітей від війни. За весь час я плакала лише одного разу — коли обстріляли Маріупольський пологовий. Це не вкладалося в голові. Там, де народжувалося життя, гуляла смерть. Страшні кадри після обстрілу полетіли на шпальти всіх медіа світу. Тоді мені стало зрозуміло, що вони, рашисти, здатні на все.

З колегою по Штабу ми їздили в Ірпінь, Бучу, Гостомель, Бородянку, Макарів, Іванківську ОТГ, щойно їхня окупація закінчилася. Проїжджаючи вулицями Бородянки, побачили маленьку дівчинку (як пізніше з’ясувалося, чотирьох років), яка каталася на самокаті біля тата. Зупинилися. Я подарувала їй іграшку, бо так хотілося хоч трохи дарувати дітям радість. Чоловік розповів, що окупанти навмисне їздили вулицями й розстрілювали саме ті будинки, де було написано «Люди. Діти», наче розважалися так. Поки говорили, прибігла назад маленька, яка тим часом збігала до будинку, і подарувала мені "гарненький камінчик". Це виявився шматочок ворожого снаряду, що потрапив до їхнього двору від понівеченого сусідського будинку. Ось такі недитячі іграшки в наших дітлахів.

Фото: facebook-сторінка Дар’ї Герасимчук

Згодом цей уламок я подарувала Анджеліні Джолі під час її візиту до України. Хочу, щоб світова спільнота бачила те, що руйнує, відбирає життя наших найдорожчих людей. До речі, дівчинку звати Вікторія – "Перемога". Це – хороший знак.

Під час візиту Джолі ми відвідували дітей, яких було поранено на вокзалі Краматорська. Страшно бачити дорослі очі дітей з посіченим уламками тілом. Хіба таке має траплятися з дітьми?

Кілька днів тому я напросилася в гості до двох хлопчиків з Київської області, які втратили своїх батьків. Їх розстріляли російські окупанти просто в машині. Ця машина й досі стоїть у центрі села. Тепер у старшого братика, крім щоденника, який він веде щодня, бо вважає, що має все зафіксувати, оскільки "людини без спогадів не існує", є колекція. Не монеток, як було в мирний час, а уламків від смертоносних снарядів рашистів. А молодший, який не до кінця ще усвідомив, що відбулося, намагається весь час бути поруч зі старшим, аби не втратити його з поля зору.

Фото: facebook-сторінка Дар’ї Герасимчук

І таких історій десятки тисяч.

Про епізоди, що вселяють оптимізм та віру в краще

10-річний Ілля, наприклад, не лише повернувся після незаконного переміщення на територію тимчасово окупованої Донецької області, а й дістав від українських медиків надзвичайний подарунок – другий день народження. Бо йому зберегли ногу!  Від самого початку повномасштабного російського вторгнення хлопчик разом з мамою залишався в рідному місті, Маріуполі. Вони ховалися у власному будинку, жили в підвалі. Одного разу тікали до сусідів, щоб сховатися від обстрілів. Але вберегтися не вдалося. Того дня жінка отримала поранення голови, а хлопчикові розірвало ногу. Поранена Наталя на собі дотягнула сина до квартири знайомих. Поранені та знесилені, вони лежали на дивані й обіймали одне одного, доки мама Наталя не померла в обіймах свого сина.

Фото: facebook-сторінка Дар’ї Герасимчук

Далі знайомі забрали тіло жінки, а наступного дня російські військові вирішили примусово вивезти хлопчика в окупований Новоазовськ, а відтак уже до Донецька. В Іллі була роздроблена нога. На окупованій території місцеві лікарі думали відрізати кінцівку, та все ж українським медикам у київському "Охматдиті" вдалося зберегти хлопчикові ногу. Задля порятунку Іллі з Донецька, його бабуся в Україні швидко оформила опікунство та перетнула кордони чотирьох країн, щоб забрати Ілюшу до себе. Безумовно, спершу хлопця треба було вилікувати, і він потрапив до української лікарні. Там лікарі доклали всіх зусиль і врятували хлопеві ногу. День, коли сказали, що нога Ілля повноцінно функціонує і Ілля зможе ходити, – тепер і є символічним другим днем народження хлопця.

Іллю в "Охматдиті" відвідав Президент. Фото: facebook-сторінка Дар’ї  Герасимчук
Про щоденний подвиг українців

Пам’ятаю, як на одному із засідань Координаційного штабу з питань захисту прав дитини у воєнний час виступала колега з регіону, який щойно вийшов з окупації. Вона звітувала про стан справ щодо дітей у їхньому регіоні, але якоїсь миті просто розплакалась. "Я не знаю, чи живі колеги. З ними немає зв’язку", – гірко плакала вона, вичавлюючи із себе слова. Я вважаю людей, що змогли мобілізувати власні сили, героями. І байдуже, на якій позиції вони працюють. Зараз потрібен кожен. Ще не час оплакувати загиблих і потерпілих. Це ми робитимемо після перемоги!

Люди всі різні. Хтось зміг опанувати себе й стати ще результативнішим, а когось зламало все, що відбувалося довкола. Мені сподобалася фраза, яку мені написав хтось із друзів: "Спочатку роби на 100% те, що можеш, а потім – ще й те, що треба". Думаю що найрезультативнішими були ті, хто постійно був зайнятий роботою. Так не лишається часу на роздуми й "на поплакати".

Про допомогу постраждалим

Існують різні типи допомоги: урядова і неурядова (зокрема й міжнародна) грошова допомога тим, хто змушений був залишити свої домівки; волонтерська допомога з розміщення, харчування, забезпечення одягом та найпотрібнішим як в Україні, так і за її межами. Є ті, хто привозить і розвозить «гуманітарку», є ті, хто евакуює та приймає; є канали, куди можна звертатися, коли ви загубили або знайшли дитину (наприклад, Телеграм-бот, створений і запущений з моєї ініціативи, "Дитина не сама"), коли вам відомо про депортацію, насилля чи інші злочини російських військових, коли ви знаєте про тих, хто потребує допомоги в цих випадках.

Ми по-різному взаємодіємо із сім’ями постраждалих. Хтось звертається до нас безпосередньо через особисті повідомлення на мій офіційний акаунт у ФБ, про когось розповідають члени Координаційного штабу, про когось – волонтери, про когось, як про дітей з Київської області, до яких я їздила особисто, ми дізнаємося випадково. Але намагаємося відповісти всім.

Наразі в нас багато міжнародних партнерів, які допомагають уже або готові допомогти. Для прикладу, Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), який і надає адресну, зокрема й фінансову, допомогу родинам з дітьми, що вимушені були залишити власні домівки або ж, навпаки, залишилися, і створює спеціальні "Дитячі точки", і підтримує освітян, і підтримує нас, членів Координаційного штабу в нашій повсякденній діяльності. Зокрема, саме за підтримки ЮНІСЕФ ми мали змогу здійснити Моніторинговий візит до Польщі, Італії та Німеччини.

Я могла б розповідати про кожного з міжнародних партнерів довго й багато. Хтось допомагає нам спостерігати за неевакуйованими дітьми та закладами, а хтось – за тими, хто виїхав. Хтось задовольняє потреби нужденних, хтось допомагає збирати кошти для українських громадських активістів і волонтерів, а хтось уже готовий підтримати в плануванні та розбудові післявоєнного майбутнього.

Про важливе

Важливо, щоб діти ніколи не залишалися самі. Дорослі мають подбати про їхній психоемоційний стан та безпеку. Часто саме від того, який стан у дорослого, залежить стан дитини. А тому, якщо ви, шановні дорослі, почуваєтеся та поводитеся "не так, як завжди, незвично, по-іншому", і вам потрібна допомога психолога, зверніться по неї, бо, допомагаючи собі, ви допомагаєте своїм дітям. Але й сама дитина може потребувати допомоги психолога. Я теж мама: моїй доньці 13 років, і нам довелося пережити панічну атаку. Я готувалася до того, що це може статися, тому багато читала про це. 

Дорослі мають подбати про те, щоб дитина розуміла небезпеку, яка чатує на неї в разі контакту з вибухонебезпечними предметами. Є чіткі інструкції про те, як пояснити, показати, донести до дитини, що саме не можна чіпати і як поводитися, коли щось знайшли. Це важливо! Ця розмова може врятувати життя.

Ще прошу всіх батьків виготовити кілька бирочок з прізвищем, ім’ям і по батькові дитини, датою народження та інформацією про хронічні хвороби, групу крові та з контактними телефонами батьків та інших родичів. Покладіть ці бирки в кишені одягу дитини, в наплічник, а також одягніть на дитину як браслет чи підвіски на шию.

Наразі готується велика державна програма психологічної підтримки, якою опікується Перша Леді України Олена Зеленська – "Національна програма психологічної допомоги населенню" та інші програми підтримки українських дітей. Є багато можливостей отримати безплатну психологічну допомогу чи то онлайн, чи то телефоном, чи то особисто. В мене на офіційній сторінці у ФБ є список перевірених ресурсів і можливостей, і за потреби ви зможете їх там знайти.

Відповідальний свідомий дорослий – жива і здорова дитина!

Як допомогти 

Кожен може вирішувати сам, як, кому і чим допомагати. Не хочу, щоб хтось сказав, наче б то я "просуваю" якийсь гуманітарний проєкт чи фонд. Є фонди державні і недержавні; ті, що допомагають військовим і цивільним; є волонтери; є ті, хто потребує адресної допомоги (як ті двоє братів, про яких я розповідала вище). Не мені радити, куди донатити. Але будь хто, хто воліє допомогти, може написати мені в особисті, і я зможу щось запропонувати. Я ж "будую мости", пам’ятаєте?

#STANDWITHUKRAINE ·

Ще в розділі LIFE

Популярне