Ми лишилися в Києві: розповідь студентки
Ліза Грібова, студентка II курсу Національного університету " Києво-Могилянська Академія" , колишня стажерка редакції VOGUE UA, розповідає про своє життя у воєнному Києві, про страхи та мрії.
Ліза ГрібоваМій світ перевернувся 24 лютого 2022 року.
Я багато чула й читала про Другу світову, але, як і всі українці, навіть уявити не могла, що ми побачимо війну наживо. Я спробую розказати свою історію, яка майже така ж, як і в багатьох киян, які не виїхали з міста.
Фото: Тала ВоропаєваТрохи незручно описувати свій досвід, тому що особисто я не сиділа в підвалі тижнями, не потерпала від спраги, холоду чи голоду, не бачила мертвих людей. Проте катастрофа війни в той чи інший спосіб торкнулася кожного українця...
24 лютого я прокинулася під звуки новин у сусідній кімнаті. Я не чула вибухів, але відразу зрозуміла: щось не так. На щастя, батьки не панікували – і це допомогло мені залишатися спокійною. Мама намагалася вмовити нас із братом виїхати з рідними або друзями, але ми вирішили залишитися. Постійні думки, що зараз може вибухнути щось поруч, не давали спати. Спершу було важко та страшно; ми бігали до підвалу разом із сусідами і з нашим мопсом Брютом. Потім стало ще моторошніше, тому що в будинку майже нікого не лишилося. Ми припинили бігати в сховище: якщо ракета влучила б у будинок, був ризик, що його завалить. Тож ми облаштували сховище в коридорі під’їзду, де є дві несні стіни. Я почала звикати до звуку сирен, і це стало найстрашнішим.
Фото: Тала ВоропаєваБули моменти, коли хотілося плакати, але я намагалася абстрагуватися від поганих новин. Я заспокоювала себе, що я з родиною, я вдома, а страхіття скоро закінчаться. На жаль, новини про атаки не припинялися, а читати стрічки соціальних мереж ставало дедалі важче.
За ці 55 днів я вивчила багато нових слів – "гради", "ППО", "розтяжки", "повітряна тривога"… Я навчилася розпізнавати різну зброю за звуком. Знаю найбезпечніші місця в будинку, і куди тікати в разі потреби. Мама дуже спокійно навчила нас, куди стрибати і як закриватися, якщо обстріл заскоче нас на вулиці.
Фото: Тала ВоропаєваА ще я почула "дорослу" лексику від батьків, а згодом – і всіх українців, бо російському військовому кораблю треба було скорегувати курс. Мама каже, що матюки допомагають угамувати тривогу й випустити погану енергію.
Увесь цей час було досить лячно. Особливо коли почали скрізь розказувати про страхіття, які влаштовували окупанти в наших селах і містах. Як не дивно, набагато страшніше опинитися в безпосередньому контакті з ворогом, ніж потрапити під бомбардування. Думаю, не треба пояснювати, чому…
Що особисто мені допомагає не панікувати? Я думаю, що це родина поруч, спокійні батьки, які намагаються жити так, наче все нормально. Усі мої друзі поїхали з Києва, тому мені дуже бракує спілкування з ними, я сумую за подругами. Спочатку вони всі вмовляли мене теж виїхати, і це не допомагало зберігати спокій. Тепер усі звикли, що ми залишилися, навіть жартівливо називають мене "берегинею" Києва, тому стало якось спокійніше.
Собака Лізи, мопс БрютОстанні тижні ми ходимо до кав’ярень, які почали працювати, щоб підтримати економіку країни і настрій людей. Коли п’єш каву і їси яблучний пиріг, слухаєш розмови людей поруч, усміхаєшся офіціантам і баристі, стає трохи легше.
За ці воєнні дні ми намагалися допомагати тим, кому було важче. Спершу годували стареньких сусідів, яким важко було дістатися до крамниць, потім з батьками возили продукти до кафе і хабів, які готували гарячу їжу для ТрО, ЗСУ і мешканців, що залишилися в Києві. Біля будинку живе багато котів, їх ми теж годуємо щодня. Хоча раніше цим опікувалася дивна жінка в капелюсі, яка завжди викликала усмішку в перехожих. Ніколи не думала, що ми замінимо її на цій ниві.
Фото: Тала ВоропаєваЯк би я хотіла, щоб Великдень ми святкували на звільненій від ворога Україні, щоб повернулися всі друзі, щоб усе було як завжди, – ми б виїхали о 4 ранку, зустрілися б з друзями біля церкви, посвятили б наші кошики і пішли б зустрічати світанок на схили Дніпра.
І ще я мрію зустрічати друзів, які повертатимуться додому із заходу України та Європи. Багато разів уявляла собі, як ми сядемо десь і розмовлятимемо, сміятимемося і плакатимемо. Дуже сумую за всіма своїми друзями, яких не бачила з початку війни.
Фото: Тала ВоропаєваА ще я мрію про подорож до Європи. Завжди пишалася, що я українка, але зараз відчуття сягнуло максимуму. Мені хочеться вдягнути вишиванку, прогулятися Єлисейськими полями або біля Собору Святого Петра, усміхатися європейцям, бачити перелякані очі росіян.
Ця війна зламала багато життів, проте змінила цілий світ. Спочатку нам здавалося, що ми залишилися самі перед російською навалою, але досить швидко за нашою спиною згуртувався майже весь світ. Ми відчули підтримку від друзів і малознайомих людей. Нам пропонували житло в усьому світі – від Парижа до Нового Орлеана. Я не знаю, чи хтось колись ще відчував таку підтримку, як Україна зараз.
Ми дочекалися, як казав Степан Бандера, – "І прийде час, коли один скаже: „Слава Україні!", а мільйони відповідатимуть: „Героям слава!"". Важко усвідомити, яку ціну ми заплатили і ще сплачуємо за це, але ми витримаємо, переможемо, відродимо і відбудуємо нашу країну.
Фото: Тала Воропаєва
