Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Колишня директорка краси британського VOGUE Анна-Марі Соловій – про українське коріння, самоідентифікацію та війну

22 вересня 2022

"Якби мій тато був ще живий, він був би глибоко засмучений тим, що відбувається", – каже Анна-Марі Соловій, одна з найтитулованіших beauty-журналісток світу, українка за батьківською лінією. Вона шість років очолювала beauty-підрозділ британського VOGUE, співпрацювала з багатьма виданнями світу, від Elle та Marie Claire до Financial Times та Gentlewoman. Сьогодні вона є засновницею піар-агенції Brandstand, що представляє б'юті-бренди, та власницею ретейлера BeautyMART. 

Про українське коріння, родину та історію життя

Мій батько, який помер у 2001 році, був українцем. Він народився 1919 року біля Карпат, в маленькому селі Побук (село у Стрийському районі Львівської області з населенням 239 осіб  – ред.), на хуторі. Мене назвали на честь його сестри Анни, яка виховувала його в дитинстві, оскільки мати хворіла.

Тато казав, що росіяни захопили всю Західну Україну, сказавши людям, що вони прийшли «звільнити їх від капіталізму» (смішно, як цей меседж повторюється сьогодні), але люди казали, що натомість «совіти» звільнили їх  від усього! Тобто вкрали все нажите майно та й саме життя. Тож він пішов не до російської, а до польської армії, яка на той час була союзником Німеччини.

На початку Другої світової війни він потрапив у російський полон і був відправлений до трудового табору в Пермі. То була довга подорож товарним поїздом, під час якої загинуло багато чоловіків. Потім його відправили в Сибір, в Іркутськ, на роботи з іншими в'язнями. Зрештою його звільнили, і він пішов до польської армії, яка формувалася в Узбекистані. Вони подорожували через Ташкент і Самарканд, зрештою через кілька місяців прибули до Узбекистану в квітні 1942 року. Йому видали британську армійську форму, відправили в артилерійську частину, і він возив вантажівки та припаси до таборів у Персії (Іран). Потім вони вирушили до Палестини (Ізраїль), потім до Єгипту, готуючись до італійського фронту.

Наступні два роки він провів в Італії, аж до закінчення війни. У1946 році його відправили на північ Англії та зрештою демобілізували в 1948. Він вирішив залишитися в Англії – частково тому, що, за його словами, сільська місцевість нагадувала йому дім. Крім того, я думаю, тому що він вже достатньо подорожував та хотів укорінитися, бо не міг повернутися додому. Гадаю, після війни тато жив зі страхом, що його знайдуть, повернуть і посадять у в’язницю за те, що він воював "не на тому боці". Він познайомився з моєю мамою, вони одружилися і народили чотирьох дітей.

Про дитинство та власну ідентичність

Чи почувалася я чужинкою або вигнанцем? Пам’ятаю, коли була маленька – у початковій та середній школі, у віці 5–16 років – часто почувалася чужою. Частково через своє прізвище Соловій — яке ніхто не міг вимовити чи написати, — а також через те, що я усвідомлювала: мій батько – не британського походження.

Мої бабуся та дідусь по материнській лінії були ірландцями, тож жоден із моїх батьків не був британцем. Вдома ми розмовляли англійською, їли англійську їжу та дотримувались англійських звичаїв. Ходили з батьком до українського соціального клубу та до літнього табору, але я відчувала, що ми не надто вписуємося. Адже моя мати була англійкою, не розмовляла українською, тож моє коріння було змішаним. Через прізвище мене завжди питають, звідки я, – тоді я розповідаю про свого батька. Цього б не сталося, якби моє прізвище було Сміт або Джонс.

Лише після переїзду до Лондона, коли мені виповнився 21 рік, я більше відчула своє "британство" – частково тому, що зустріла багато людей змішаного походження, – та більше не почувалася дивачкою. Я також краще зрозуміла, що означає бути британкою, тому щв столиці історія, звичаї та культура Британії були більш очевидними та визначеними. Це може здатися суперечливим, але одночасно я також відчувала гордість за свою українську спадщину. Люди запитували про моє ім’я та цікавилися історією мого тата. Я розуміла, що це робило мене унікальною. До речі, моє ім’я було бонусом у журналістиці, оскільки воно запам’ятовується (хоч люди і не знають, як його вимовляти чи писати). 

Про кар'єру

У мене була неймовірна кар’єра. Хоча моєю першою роботою була робота в уряді (це було насправді нудно, але я багато чому навчилася), мені пощастило, і я приєдналася до журналу Marie Claire, коли його запустили у Великій Британії в 1998 році. Потім я перейшла до ELLE на 6 років, а потім – багато років фрілансу, робота в газетах і журналах.

Одного разу мені зателефонував друг із Vogue і запитав, чи можу я зустрітися з редактором. Мені запропонували посаду beauty-директора, на якій я пропрацювала у Vogue 6 років. Після цього я запустила роздрібний бізнес BeautyMART і піар-агентство Brandstand, що представляє б'юті-бренди. Зараз я консультую бренди та пишу для журналу The Gentlewoman. Я обожнюю одяг, проте краса завжди була моєю першою любов’ю – магія для мене полягає в трансформації, яку здатні створити зачіска та макіяж, і те, як це може змінити самопочуття.

Про українську мову

Я не розмовляю українською (хіба що пару лайливих слів, яких я навчилася від тата – проте мені сказали ніколи їх не вживати"). Ми з братом і сестрами ходили до української школи, коли були зовсім маленькими, в 5 або 6 років, щоб вчитися мови, але це було лише раз на тиждень, у суботу вранці, і ми просто співали пісні та грали. Оскільки батько все ще намагався вдосконалити свою англійську, вдома ми розмовляли англійською, тому рідко стикалися з українською – якщо не спілкувалися з українськими друзями мого тата. Одна з моїх сестер і я ходили на уроки українських танців, які нам дуже подобалися (я відчайдушно хотіла червоні чоботи, вінок і стрічки!), але батько зрештою не дозволив нам ходити. Казав, що ще може знадобиться підписувати якісь петиції або що. Думаю, він був просто наляканий, не міг тоді повернутися в Україну, тому не хотів виділятися. А ми були надто малі, щоб зрозуміти – може, років 10 чи 11.

Соромно зізнатися, але я ніколи не була в Україні! У мене був один шанс, наприкінці 1980-х років, коли батько нарешті зв’язався зі своєю сім’єю, з якою він не спілкувався 40 років – вони втратили зв’язок під час війни, багато сімей з його села роз’їхалося. Ми планували поїхути разом – тато, мама і старший брат, але мене не відпустили з роботи. Я тоді думала, що зможу поїхати іншим разом, з татом, але цього не сталося, і я завжди про це шкодую.

У нас в родині не зберіглося жодних українських артефактів, хоч я пам’ятаю гарні дерев’яні писанки, які були у нас у дитинстві. Проте моя мама завжди казала, що мій особистий стиль – дуже український. Можливо, вона права, бо підсвідомо мені завжди подобався одяг, в якому відчувалися мотиви вишитих сорочок – яскрава соковита вишивка, силуети. Мої смаки – дуже в дусі Віти Кін!


 

Про війну

Напад росії на Україну був в усіх національних новинах. Я стежила за тим, що сталося після Майдану, але окупації та анексія Криму швидко зблідли на фоні решти новин. Особливо після двох років пандемії. Коли я побачила, що сталося 24 лютого, я заплакала. Відповідь усіх знайомих була однаковою. Як ми залишили це непоміченим і залишали Україну так довго без підтримки? Я теж почувалася винною, бо після смерті батька на початку "нульових" ми втратили зв’язок із сім’єю і не мали ні з ким прямого контакту.

Багато людей, яких я знаю, сьогодні роблять пожертви різним благодійним організаціям, щоб допомогти українцям. Деякі з моїх друзів підтримували українські родини та забирали їх жити до себе тут, у Великобританії. Я волонтерю у благодійній організації Eden Aid, пов’язаній з International Refugee Trust, Міжнародним фондом біженців. Разом з IRT воджу фури до польсько-українського кордону, щоб привезти продукти першої необхідності, а потім забрати звідти українські сім’ї (та їхніх домашніх тварин) та доставити до Британії, до сімей, які приймають їх.

Про те, чи рятує краса

Думаю, що пандемія довела нам уміс, яку силу має краса. Ми спостерігали бум засобів з догляду, коли люди зрозуміли, що догляд за шкірою, волоссям, тілом, харчування, фітнес тощо – сприяють покращенню здоров’я, а особливо психічного здоров’я та самооцінки.

Я на зв’язку зі своїми колегами в beauty-індустрії, заохочуючи їх допомагати засобами британським громадським організаціям, щоб потім їх можна було роздати біженцям, життя яких вміщується в одну маленьку валізу. Я знаю, що помада чи крем для обличчя — це, мабуть, останнє, що їм потрібно, але ми жінки – і ці речі допомагають нам почуватися краще та допомагають 'to put a brave face on it’ ("вдягти хоробре обличчя") – це англійський вислів, який означає вдавати, що щось не так погано, як насправді.


 

Ще в розділі LIFE

Популярне