VOGUE UA CONFERENCE 2021EARLY BIRD PRICE! До 1 червня
RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Як святкують Маланку сьогодні: репортаж із Красноїльська

19 січня 2021

Настя Івченко, співзасновниця комунікаційного агентства PUBLIC KITCHEN, цього року вирішила здійснити велику мрію — взяти участь у святкуванні Маланки. Заради цього вона з друзями вирушила до Чернівецької області на кордоні з Румунією, а нам розповіла про подробиці цього дійства.

Напередодні 28-річчя переді мною постало питання: як відсвяткувати? Так склалося, що з ранніх років я абсолютно фанатично ставлюся до дня народження, завжди його дуже чекаю й щороку влаштовую вечірку. Мені здається, що святкувати життя — це дуже важливо. Цього року на мій день народження припав розпал карантину. І я зважилася на те, що давно відкладала — скористатися з того, що я народилася на Василя, і відсвяткувати на Маланку.

Вперше про Маланку в Красноїльську я дізналася кілька років тому від подруги. Тоді моя цікавість до етнографії ще не була такою сильною, і всі ці історії-замальовки не затрималися в моїй голові. Але з роками все змінилося, вивчення культурних традицій і спадщини стало моїм великим захопленням: я почала збирати власну колекцію українських старожитностей, шукати людей, які змогли б мені дати цінні знання, придумувати свої абсолютно аматорські експедиції й брати із собою друзів, а для своїх улюблених етнографічних знахідок я зробила акаунт @ukrainianfolks. Частина моїх друзів дуже хотіла побачити Красноїльську Маланку, тому підтримала мене в черговій авантюрі. Ми сіли в машину й за десять годин приїхали до Красноїльська на зустріч Нового року за старим стилем.

Настя Івченко в масці під час святкування Маланки

У самому Красноїльську є проблема із житлом: тут тільки один будинок здають в оренду, проте в наші дати він не був вільний. У центрі села є готель «Людмила», але цього варіанта я для себе не розглядала. Нам пощастило орендувати дім у сусідньому селі Стара Красношора. По приїзді нас зустрів власник будинку Славік. У селі він головний лісник. Славік поляк, а його дружина — румунка. До Славіка ми мали мільйон запитань, і він охоче на них відповідав. Від нього ми дізналися, чим нині живе село, розпитали все про Маланку. Мене цікавило, чи вплинув якось карантин на рішення щодо проведення Маланки цього року. Та Славік нагадав, як Маланку забороняли за радянських часів, а люди все одно виходили святкувати. Тож хай там що, а Маланці бути, занадто це потужна традиція.

Маланка в Красноїльську дуже особлива, і важливо відразу зазначити, що святкують її за румунськими традиціями. Село Красноїльськ розміщується за 8 км від кордону з Румунією, і майже все місцеве населення тут румуни. Повсюдно чути румунську мову, з туристами найчастіше спілкуються російською, бо українську знають гірше. Маланка — найголовніша подія року, на свято чекають увесь рік і готуються до нього ґрунтовно й заздалегідь: шиють костюми, проводять репетицію дійства, готують самогон.

Маланка влаштована в такий спосіб: у Красноїльську є сім хуторів (кутів), кожен хутір збирає свій гурт, продумує програму, готує костюми. Кожен гурт обирає головного відповідального, або коменданта, що об’єднує людей, домовляється з власниками хат, збирає й зберігає гроші. Гурт складається переважно із чоловіків. Раніше жінки зовсім не брали участі у святкуванні, а нині молоді незаміжні дівчата можуть долучатися до дійства в ролі циганок. Власне святкування починається у дворі дому коменданта близько 6—7 вечора 13 січня: гурт колядує тут, а потім вирушає по селу й колядує (маланкує) у дворі кожної хати. За словами місцевих, кожне обійстя віддячує колядникам по-різному: хтось може дати 500—700 грн, а хтось і 100 євро. Колядують усю ніч, поки не відвідають кожної хати. Наступного дня, 14-го січня, всі семеро гуртів улаштовують урочисту ходу центральною вулицею Красноїльська. Усе це супроводжується ярмарком і народними гуляннями — на вулицю виходить усе село. Персонажі на Маланку різні, але є й традиційні: Цар і Цариця, Баба й Дід, Жиди тощо. Утім найефектніші — це Ведмідь і Циган. Грати їх вважається особливо почесно. За тиждень-другий після Маланки гурт збирається разом і на всі зібрані гроші бенкетує.

О 18.00 Славік привозить нас до будинку коменданта кутка Путна. Ми стоїмо посеред сільської вулиці й роздивляємося, очікуючи на ряджених. Раптом згори нас починає засипати густий лапатий сніг, ніби хтось на небі відкрив величезний кран. Відразу з’явилися таємничість і відчуття, що диво вже ось-ось на порозі, прямо як у дитинстві. Колядники швидко збиралися й буквально за кілька хвилин порожня вулиця стала епіцентром життя невеликого хутора. Першими вийшли величезні солом’яні Ведмеді «копиці», потім Царі й Цариці, Баби й Діди, Цигани. Якоїсь миті стало так голосно від пісень і так строкато від костюмів, що в мене з’явилося відчуття подорожі в часі: ще десять хвилин тому тут, прямо на цьому місці нічого не було, а тепер відбувається щось неймовірне. Від цього видовища захоплює дух, сповнює неймовірна радість. Ця радість була абсолютно заразною, вона передавалася повітряно-крапельним способом. Гурт маланкує, Циган б’ється з Ведмедем, люди п’ють самогон, пускають салюти, діти сидять на плечах у батьків, щоб краще розгледіти кожного персонажа. Здається, ніби все життя, яка є на планеті Земля, зосереджене нині в одному маленькому українському селі, а решти світу нібито й зовсім немає.

Після кутка Путна ми сідаємо в машину й заледенілою дорогою прямуємо до кутка Тражани, що розміщується на узвишші. Тут усе вже набагато веселіше: річ у тім, що для місцевих колядників це була вже не перша хата й учасники добряче випили самогону, а своя пляшка є в кожного маланкаря. Ми виходимо з машини й зустрічаємо Маланку — назустріч нам ідуть Ведмеді, але вже не «копиці», а «крилаті». Це ведмеді з величезними солом’яними крилами, прикрашеними дощиком і гірляндами. Їхні крила виблискують і висвітлюють шлях майже в абсолютній темряві. До нас підходить колядник у костюмі Баби, легенько б’є нашого друга палицею та просить грошей. Ми даємо грошей, а маланкар пропонує самогону, який ми охоче випиваємо. У відповідь він наливає ще в окрему пляшку й дає із собою за символічні гроші як гостинець. За кілька хвилин на нас «нападає» набагато більший гурт, що складається з різних нетипових персонажів — Нареченої, Дитя та інших. Чесно кажучи, спершу стає дуже лячно, але відчуття, що ти нині частина якоїсь великої традиції, долає будь-який страх. Ми даємо грошей і теревенимо з маланкарями. Вони знімають свої маски — і ляк іде, перед нами стоять молоді, добродушні хлопці, майже всі приїхали із заробітків з Бельгії, Польщі чи Італії. Вони нас пригостили іншим самогоном, з барбарисом. Він виявився набагато смачнішим, ніж попередній. Це взагалі стандартна історія взаємодії приїжджих з Маланкою: до тебе може вибігти хтось із гурту й почати «нападати», ти даєш грошей — тобі у відповідь дають самогон і чарку, ви з колядником на пару випиваєте, говорите за життя й прощаєтеся.

Мене переповнювали емоції, коли ми повернулися в наш будинок. Наступного дня свято тривало на центральній вулиці, але за відчуттями це вже було не зовсім те. На Маланку краще дивитися зимової холодної вночі, гріючись локальними напоями. Відчуття, що ми з друзями стали свідками чогось унікального, мене не покидало й після повернення до Києва. У мене стався емоційний струс мозку, і цей день народження я точно запам’ятаю на все життя — як один з найщасливіших днів не тільки для мене, а й для одного села на самому краю України, де кожен, від малого до великого, вважає святкування життя справою честі.

Ще в розділі Lifestyle

Популярне