Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Друга втеча: художниця Марія Куліковська про рідний Крим, евакуацію з Києва та силу мистецтва

20 серпня 2022

"Друга втеча"  наш спецпроєкт, присвячений людям, які вдруге вимушені тікати від війни. Про свій досвід наші герої - серед них художниця родом з Криму Марія Куліковська, дизайнер з Грузії Лаша Мдінарадзе та директорка з комунікацій компаніі СКМ, донеччанка Наталія Ємченко  говорять відверто й чесно, з великою любов'ю до свого дому, який їм довелося тимчасово залишити. Інтерв'ю героїв слухайте у відео нижче.

Розпочинає проєкт інтервю з Марією Куліковською  художницею родом з Керчі, яка в 2014 році була змушена залишити рідний півострів через тимчасову окупацію з боку росіії та переїхати до Києва, а в 2022 році, разом з п'ятимісячною донькою, втікала уже від обстрілів Києва. Зараз Маша тимчасово перебуває в Австрії.

«Усі роки від часу переселення з Криму мені снилася Керч, — розповідає телефоном з артрезиденції в австрійському Лінці художниця Марія Куліковська. — Навіть Лондон був Керчю: іду ніби Лондоном, а вулиці керченські, і море там завжди є. І мій дім, в якому я виросла». До Австрії разом з батьками й шестимісячною дочкою Євою Маша потрапила в середині березня — на запрошення керівництва місцевого музею Франциско Каролінум.

Маша Куліковська народилася й виросла в Криму. Звістка про окупацію півострова застала її дорогою в Україну. У 2014 році 26-річна художниця поверталася зі Швеції, де в межах артпроєкту уклала одностатевий шлюб із Жаклін Шабо — на знак солідарності з європейськими цінностями, до яких, як вона вважає, тоді активно прагнуло українське суспільство. З уторгненням російських військ на півострів вона більше не могла потрапити додому. Натомість отримала документ про статус внутрішньо переміщеної особи. Непоказний клаптик паперу з номером 254 збивав з пантелику працівників міграційної служби й ускладнював життя: Куліковська не могла винайняти квартиру й утратила доступ до банківського рахунку. «Все моє життя і мій дім уміщувалися в маленькому наплічнику за спиною: комп’ютер, паспорт, білизна, шкарпетки й зубна щітка». Маша каже, що надовго втратила орієнтир: «Була цілковито розгублена й геть не розуміла, що я, хто я, куди і як. І жити немає де, і не знаєш, куди податися».

Номер 254 став назвою акції Куліковської на майданчику «Маніфести» в санкт-петербургу в липні 2014 року. Тоді вона влаштувала несанкціонований перформанс на сходах головного штабу ермітажу: упавши набік з неприродно витягненою вперед рукою, повторила позу застреленого українського солдата (вона побачила його на одному з документальних фото з Донбасу). Мовчки лежала під синьо-жовтим стягом — доти, доки стурбовані працівники музею не викликали міліцію. Відео затримання Куліковської можна знайти на YouTube. Зрештою Машу відпустили, але російські художники з артспільноти «Війна» назвали акцію нацистською й навіть українські колеги засудили її, оперуючи аргументами в дусі «мистецтво поза політикою» і «все не так однозначно». Їх ми чуємо й сьогодні.

Перформанс в Ермітажі

 У 2016 році Маша Куліковська влаштувала акцію «Пліт „Крим“», дрейфуючи на саморобному плавальному засобі вздовж київських берегів Дніпра. «Це була історія не тільки про кримчан, а й про кожного: будь-який переселенець залежить від доброї волі інших людей — і я залежала». Незнайомці приносили Маші теплий одяг та їжу. Жінки, дізнавшись з телесюжету, що в художниці під час акції відкрилася виразка, привезли кошик яблук і йогурти. «Багато хто з цих людей був з Криму, і навіть якщо вони не були переселенцями в прямому сенсі, вони розуміли [про що ця робота]. Але мій пліт не став місцем паломництва, туди не застрибнула величезна кількість людей, щоб плисти далі й розповідати, що переселенцем може стати кожен. Мій посил був такий: ти можеш прокинутися й опинитися в іншій, чужій країні. Знадобилося вісім років і величезні втрати, щоб люди нарешті це усвідомили».

Перформанс «Пліт „Крим“»

 У травні цього року на запрошення куратора Клауса Бізенбаха Маша повторила перформанс «254» у Новій національній галереї Берліну — впродовж тижня тричі на день вона нерухомо лежала під українським стягом на сходах музею. Наша перша телефонна розмова застала Машу за підготуванням до акції: вона шукала водонепроникний одяг і каремат. Наступного дня планувала організувати пошиття синьо-жовтого стяга. Ця акція спричинила неоднозначну реакцію публіки. Один з відвідувачів атакував Куліковську й намагався наступити їй на голову, а незнайома українська дівчина, побачивши розпластане під прапором жіноче тіло, почала плакати, як вона зізналася тоді художниці, вдруге з початку війни.

Перформанс «254», Берлін (фото Raspar Thalmann)

«Я лежу, а тут життя: у всіх свої справи, хтось кудись прямує, хтось про щось говорить, — розповідає про свої враження Куліковська. — Для мене було дуже дивно, що всі переймаються своїми повсякденними клопотами, що пів години в каплиці неподалік лунає дзвін і це данина традиції, а не заклик іти до укриття. Повсякденне життя, одним словом». Перформанс Маші перетворив художницю на об’єкт і точку на карті, а підніжжя музею — на місце зустрічі місцевих інтелектуалів і публічних дискусій.

Перформанс «254», Берлін (фото Raspar Thalmann)

Атака російських війск 24 лютого заскочила Куліковську разом із чоловіком Олегом Винниченком, з яким вони працюють разом, удома в Києві. «Напередодні повномасштабного вторгнення Єві виповнилося п’ять місяців і я відчувала таку надзвичайну втіху й щастя від життя, від того, що в мене є родина, дитина, власне житло, — каже Куліковська. — Ми будували студію й галерею, допомагали художникам. Чесно кажучи, я сама собі заздрила й постійно відчувала якийсь тваринний страх, що все це зруйнується, що світ, напевно, не пробачить мені такого щастя».

 Перед початком повномасштабної війни пара продала машину: планувала замінити бус, який здебільшого використовувала для транспортування Машиних робіт, на комфортніше для дитини авто. Залишившись без особистого транспорту й не маючи змоги виїхати зі столиці, в перші дні війни облаштувалися в підземному паркінгу свого дому.

Відтак удалося вмовити сусідку допомогти, щоправда, заїхали вони недалеко — у Ржищеві закінчилося пальне. Далі був тривалий шлях на перекладних через Хмельницький і Мукачево до Ужгорода, з ночівлями на підлозі в незнайомих людей і зупинками у квартирах без води. 

Евакуювати Машу та її доньку з України зголосився Альфред Вайдінгер, директор австрійської групи музеїв, куди входить Франциско Каролінум у Лінці. До цього вони не були знайомі. Близький друг куратора, китайський художник Ай Вейвей, дізнавшись про план порятунку української художниці, передав їй маленький подарунок: чотири порцелянові насінини — по одній для Маші та її рідних, з якими вона виїхала. Вейвей попросив вручити сувенір тільки після того, як вонизалишать країну. Маша перетнула австрійський кордон 16 березня 2022 року.

Рівно вісім років тому, цього ж дня, відбувся псевдореферендум у Криму. Тоді вона стала переселенкою вперше.Я запитую Куліковську, чи відчувала вона, що буде війна. З моменту анексії Криму їй постійно снився один і той самий сон: безіменна київська висотка, в яку влучають ракети, й усе починає руйнуватися та падати. Маша докладно описує, як снаряди вриваються у великі вікна. Я згадую роман «Білий готель» Дональда Майкла Томаса, в якому австрійська пацієнтка Фрейда відчуває фантомні болі, передчуваючи власну смерть у Бабиному Яру. У Машиному голосі немає ні краплі втіхи через власну проникливість і силу передбачення. Натомість — суміш розгубленості й несамовитості. За роки нашого спілкування я чую її такою вперше.

Марія Куліковська (фото Olga Beznos)

Нині Маша готує персональну виставку "Моє тіло - місце битви" в Музеї Франциско Каролінум у Лінці – її відкриття призначено на 8 вересня. До експозиції ввійдуть розстріляні зі снайперської гвинтівки мильні скульптури-зліпки тіла Куліковської (частинаперформансу, зробленого  у відповідь на обстріл Машиних скульптур на Донбасі), відео з циклу «Обмивання», яке ми кілька років тому разом знімали для артномера Vogue UA, і тривожні «криваві» акварелі, що їх написала Куліковська на висновках медичних оглядів під час вагітності Євою. Для цієї виставки Маша готує й нову роботу — керамічний «Стіл переговорів?», сервований тарілками, які вона розписує вручну.

 Чи може мистецтво протистояти насиллю? «Коли почалася війна, мене охопив розпач, — каже Маша, — я вважала, що мистецтво абсолютно марне. Але що нас вирізняє з-поміж тварин? Інтелект і культура. Вміння робити те, що не робить природа і що ми можемо створити власноруч. Не функціонально — позаяк мистецтво не функціональне, але те, що треба. Це трохи як доторкнутися до Бога».

Перформанс «Обмивання"/Lustration» для Vogue UA

«Я кажу доаолі пацифістські речі, глобальні й доволі абстрактні,  — підсумовує Куліковська. — Але коли Єві виповниться рік, я хочу навчитися стріляти, піти на єдиноборства — щоб мати змогу захистити себе й уміти це зробити. За роки [російського вторгнення] треба було зробити так, щоб кожен українець умів воювати, — бо всі ці вісім років ми перебували в стані війни».

Ще в розділі LIFE

Популярне