Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Новорічна казка Vogue UA: "Резиденти"

15 січня 2022

Письменниця Ольга Купріян – авторка шести книг для дітей і підлітків, координаторка проєкту із підтримки дитячого читання «BaraBooka. Простір української дитячої книги». Спеціально для Vogue UA Ольга написала розповідь про чарівництво, яке можливе лише раз на рік.

Ілюстрація: Ольга Оттенхайм-Селищева

— Дев’ятсот гривень за купе! Здирництво яке! Дешевше злітати в Польщу Візейром! — Юля вже з пів години сварилася з додатком із пошуку залізничних квитків, але той ніяк не хотів видавати нижчих цін. Закусила губу й відклала смартфон.

Уже третій день дівчину бісило все: спустошена заначка, пліснява у новій квартирі (на щастя, зйомній), номер колишнього у швидкому наборі, необхідність самій платити за дорогу в резиденцію, куди її прийняли за залишковим принципом, — бо попередній резидент у списку в останню мить захворів. «Воно ніби й не дивно: часи такі, самі розумієте», — повідомив по телефону турботливий голос, який нагадав Юлі шкільну завучку — та теж усіма завжди переймалася.

Проте Юля не надто раділа. Цього року вона «пролетіла» скрізь: її не взяли в Карпати, не взяли в Харків і Луцьк, не взяли також у Львів, і ще не взяли нікуди за кордон — що логічно, бо карантин. У Нагуєвичі вона написала, вже ні на що й не сподіваючись. Хтось із знайомих прохопився, що музей Івана Франка в Нагуєвичах інколи запрошує авторів пожити на батьківщині Івана Яковича, — але ніяких деталей Юля ні на офіційному сайті, ні на сторінці музею у фейсбуці не знайшла. Тож Юля просто відправила повідомлення, й — о диво! — їй відповіли. Виявляється, резиденція і справді працювала — десь так, як кімната на вимогу в «Гаррі Поттері». Якщо комусь треба — дають ключі, приїжджай і заселяйся. Одна з кімнаток у невеличкому будиночку на території заповідника — твоя на два тижні. А якщо ніхто її більше не потребує, то й надовше.

Юля потребувала усі два тижні. Найперше тому, що їй нестерпно було залишатися самій у квартирі. З Романом вони прожили як-не-як шість років, але щойно в серпні розійшлися. Прискорило рішення те, що влітку суттєво дешевше зняти квартиру. Вона переїхала одразу, поступово перевозячи речі на таксі, ніби й сама до кінця не вірила, що між ними — все.

Дівчина повідомила, що розриває стосунки, після того, як встановила додаток для знайомств. «Дороги назад немає» — вирішила вона і в той-таки день зняла собі «тимчасову», як думала, квартиру. У тій квартирі дівчина провела всю осінь та кабель для інтернету — досі сподіваючись, що це «тимчасово».

— Боже, який противний цей листопад! — видихнула вона, глипнула на годинник — тільки десята ранку! — і ввімкнула горішнє світло. На стелі відразу проявилися темні плями — ох так, ремонт аж ніяк не косметичний, як запевняв ріелтор. Але тоді, чотири місяці тому, їй геть не хотілося перебирати: головне, щоб була окрема кімната і близько до метро. Хоча навіщо? Адже вона все одно переважно працює з дому. Тепер же з’ясувалося, що в цій квартирі весь час темно, тож доводиться вмикати світло зранку й до самої ночі. Грошей на нове помешкання в Юлі не було — всі заощадження довелося вигребти на перший і останній місяць, а також оплату ріелтора, щоб він вдавився.

Юля скористалася паузою в роботі, щоб нарешті засісти за давню ідею. Уже років п’ять вона носилася з думкою написати книжку для дітей, але весь час не доходили руки. Вона писала швидко, мовби грала віденський вальс на клавіатурі, але для повноцінної книжки треба було не відриватися ні на що — ні на роботу, ні на побут. І бажано не думати про те, щоб повернутися до колишнього. Для цього Юлі потрібна була резиденція — як зміна картинки. А ще так вона відчувала, що рухається в напрямку мрії — стати «справжньою» письменницею. Бажано — дитячою. Юлі здавалося, що це — чисте й невинне, а не те, що вона зазвичай пише — курсові й дипломні на замовлення.

За вікном геть нахмурилося — і Юля ще дужче спохмурніла. Вибрала місце в інтерсіті до Львова у другому класі, повагалася хвильку й оплатила квиток лише «туди». Раптом у тих Нагуєвичах буде аж так погано, що доведеться тікати раніше? Подивилася погоду — ніякої радості. Ні тобі снігу, ні сонця, ні-чо-го. Дощ і мряка, в ліпшому випадку — морозець. Спакувала теплу піжаму, три светри, кілька худі, спортивний костюм і дві пари штанів. Тоді вклала все це щільно у валізі і втиснула ще одні штани, обміркувавши перспективи знайти пральну машинку в богом забутому селі. Шкарпетки загорнула в рулончики, рулончики розклала поміж речами. Ноутбук — у рюкзак.

Перед виїздом іще раз про всяк випадок написала жіночці з голосом завучки: чи все в силі, чи нічого не скасувалося? Повідомила, що їхатиме через Львів і попросила зустріти її в Нагуєвичах. Турботлива працівниця музею озвалася відразу: «О, в такому разі ви можете сконтактувати з нашим львівським резидентом — ось його номер. Він буде на машині». Юля замислено потерла ніс, уявляючи собі цю мандрівку. Вирішила не дзвонити — півтори години в одній машині з незнайомцем вона б не ризикнула їхати. Подумки похвалила свою далекоглядність: у разі чого візьме зворотний квиток хоч на завтра.

Маршрутка котилася швидко, але безрадісно — мандрівки в листопаді не приносили ніякого задоволення ні водію, ні пасажирам. Щойно зайнявши своє місце, Юля вдягла навушники й заплющила очі. Водій обіцяв розбудити її в Нагуєвичах, а навіть якщо й проспить — скільки того села! На півдорозі дівчина розплющила очі, щоб помилуватися темно-зеленими горами, які саме закуталися в туман, ніби в теплі ковдри. Прокинулася вона лиш тоді, як водій, запаркувавши маршрутку в сільському дворі, випадково з’ясував, що висадив не всіх пасажирів.

— Жіночко! Нагуєвичі — тут. Виходьте! Маршрутка далі не їде.

— Орку, їсти! — почулося з хати, й Орчик нетерпляче затупцяв у дверях, натякаючи, що Юлі час покинути тепле місце.

— Зараз, мамо! Тут одна пасажирка заснула, — прогримів Орчик і докірливо глянув на пасажирку.

Юля насунула шапку, вдягла рюкзак і виволокла валізу, спрямувавши навігатор у напрямку хати Франків. На щастя, тут було покриття, та й дорогу до музею знали всі — все ж таки не кожне село може похвалитися тим, що виростило класика української літератури.

Сяк-так дійшовши до заповідної хатини, Юля набрала пані, яку про себе називала завучкою. У цю саму мить до воріт підкотив червоний джип. «Ось на яких машинах люди їздять до музеїв», — встигла подумати резидентка, як у телефоні почувся знайомий турботливий голос:

— Юлечко, ви дуже вчасно! Павло теж щойно під’їхав. Уже виходжу! — останні слова почулися вже від воріт, і Юля нарешті побачила володарку голосу завучки — округлу невисоку пані років п’ятдесяти. — Заходьте, як то кажуть, ласкаво просимо, я вже чай поставила.

Аж тоді Юля озирнулася й побачила львівського письменника Павла — він якраз виходив із червоного джипу. Коротка спортивна куртка, довгі худі ноги, рюкзак. Дівчина відчула себе ідіоткою: у своїй шапці з балабоном і пухкій куртці, що робила з неї силует колони давньогрецького храму, ховаючи груди й талію.

Короткий потиск рук, ввічливі усмішки — «завучка» назвалася Іриною Олександрівною.

— Вам дуже пощастило з погодою, — торохтіла вона, проводжаючи гостей до свого кабінету. Тільки вроджена ввічливість утримала Юлю від коментарів: з вікна виднілося сіре небо, сипало мжичкою. — Мусінько Олексіївно, поставте, будь ласочка, чайник.

Вправним рухом Ірина Олександрівна виклала на тарілки нарізку, хліб і печиво. Мов ілюзіоністка, дістала звідкись коробку цукерок і відкрила її двома впевненими рухами.

— Опалення в хатині електричне, — вела «завучка», жестом запрошуючи накладати сир і шинку на акуратні клаптики хліба. — Проте якщо вам більше подобається «автентика», — Ірина Олександрівна виразно подивилася на Павла, — можете користуватися грубкою. Мусінька, тобто Марія Олексіївна, покаже вам, де взяти дрова.

Юля звела брови дугою, а львівський письменник Павло, прізвища якого Юля ніколи доти не чула, тихенько гмикнув.

Хатинка, в якій мали жити резиденти, на вигляд була цілком сучасна. Мусінька Олексіївна розповіла, що в ній дві кімнати з окремими входами, проте спільні кухня, вбиральня і бібліотека.

— Розташовуйтеся зручніше, — мовила Мусінька Олексіївна. — Опалення вмикається ось тут. Щиток — у кімнаті пана Павла.

Вона видала обом резидентам по в’язці ключів.

— Офіційно це наш «готель». Проте часом тут ночує сторож. На великі свята, розумієте... — жінка чомусь значуще подивилася на Павла, але той розвів руками: мовляв, не розумію, про що йдеться. — Інколи я й сама можу скористатися кімнатою, коли приїжджають діти з онуками.

Виходячи, Мусінька Олексіївна дала ще кілька настанов:

— Перед тим як приймати душ, увімкніть бойлер. Дайте йому нагрітися. Ключі краще носіть із собою, бо двері можуть захряснутися, — попередила вона й побажала гарного вечора.

Юлина кімнатка була маленька, але дуже затишна. Ліжко накрите карпатським ліжником, на підлозі — м'якенький килимок. Під вікном — невеликий робочий стіл із лампою і стілець. Діставши ноутбук і блокнот, Юля визирнула у вікно й завмерла. З її кімнати виднілися гори, вкриті пухнастим туманом. Сонце вже майже опустилося за обрій, на прощання підсвітивши хмари бурштином. Стемніло різко, як буває в горах, і так само різко Юлю огорнула непозбувна бентега: вона вмить згадала, в якій ситуації опинилася. Територія заповідника, на якій стояла їхня письменницька хатка, — величезна. Робочий день закінчився — тепер вона сам-на-сам із чужим чоловіком на краю села в підніжжі Карпат. В уяві почав закручуватися сюжет трилера, і дівчина пошкодувала, що дивилася стільки серіалів про серійних маніяків та вбивць.

Нашвидку повечерявши, щоб не перетинатися зайвий раз із сусідом, Юля спробувала ввімкнути бойлер. Кнопка не піддавалася. Клац-клац — нічого не змінилося. Юля не наважилася голосно матюкнутися, як зробила б у подібній ситуації вдома, тож ввічливо вилаялася: «Трясця!» Вмить, ніби від заклинання, лампочка на бойлері загорілася, а в коридорі з'явився її новий сусід. Він знову гмикнув і нервово всміхнувся — від цього та бентега в Юлиній душі тільки наросла.

— Усе гаразд? У мене в кімнаті світло блимнуло, — сказав Павло.

— Усе ок! — швидко відказала Юля, уявивши, що їй доведеться стояти поруч із цим чоловіком і, може, щось навіть говорити. — Уже працює.

Пробурмотівши «добраніч», вона сховалася у ванній. На щастя, з душу Юля вискочила непоміченою. Двері до кімнати сусіда були привідчинені — звідти сочилося світло. Бентега не вщухала, тож Юля дослідила двері у свою кімнату і з’ясувала, що може зачинитися зсередини, — невідомо взагалі, що собі має на думці письменник, про якого навіть фейсбук знає досить мало.

Юля закуталася в ковдру, мов гусінь у кокон, щоб не втрачати дорогоцінного тепла. Проте сон не йшов. Вона прокручувала різні варіанти того, як могли розгорнутися події цієї ночі, і жоден, крім одного-єдиного, її не надихав. «Спи!» — наказала собі жінка, побачивши, що вже давно перевалило за північ. Але сон і далі не йшов. «Сходи в туалет!» — підказала Юлі підсвідомість, і вона слухняно виповзла з ліжка, відчуваючи, як сильно вихолола кімната.

— Трясця! — знову вилаялася Юля. Двері було зачинено, але ручки — ручки на дверях усередині НЕ БУЛО!

«Окей, можливо, вдасться заснути й так», — подумала дівчина і знову загорнулася в теплу ковдру. Провалявшись так ще годину і проклинаючи вечірню чашку чаю, Юля згадала про окремі двері в кімнату. Ручки на них були з обох боків — це вже щось. Двері виходили на заднє подвір'я. Юля ступила два кроки в темряву й почула загрозливе «Клац!» Метнулася перевірити, чи не про цей замок попереджала Мусінька Олексіївна, і вилаялася втретє за цю ніч. Цього разу ні в чому собі не відмовляючи. Ключі вона взяти з собою не здогадалася… Досі Юля ніколи не мала справи з настільки підступними замками на дверях.

Небо над заповідником було фантастичне — такого в Києві Юля не бачила в жодному з районів, де мешкала. Великий Ківш висів на своєму місці, нагадуючи Юлі, що хоч щось у цьому світі — стабільне. Тіло проймав морозець. Юля потупцяла в темряву.

— Даруйте, Іване Яковичу, — уголос перепросила після того, як мимоволі осквернила заповідну територію.

Потупцявши на подвір'ї кілька довгих хвилин, дівчина зрозуміла, що до ранку вона так не витримає. Десь тут мали б бути двері в кімнату сусіда — ішлося ж про окремі входи чи їй почулося? Утім, дверей вона не знайшла — тільки вікно.

Юля на мить завмерла, перед тим як торкнутися шибки: який вигляд вона має? Невиспана, ще й подзюрила щойно в садку Франків. Як взагалі пояснить сусідові те, чому стоїть серед ночі під його вікном і тривожить його сон? Проклинаючи своє невезіння, вона тихо постукала в шибку. Нічого не відбулося. Холод прокрадався під піжаму. Юля склала долоні човником і притулилася до вікна, щоб роздивитися обстановку всередині. Скло запітніло. Вона постукала ще раз і відсахнулася — з вікна в неї вдивлялося заспане обличчя львівського письменника. Обличчя завмерло, ніби людина, якій воно належало, досі спала.

Юля помахала Павлові — вікно прочинилося. З нього визирнула чоловіча голова. Не промовивши ні слова, голова дивилася на Юлю і чогось чекала. Таки-так, невідомо, хто тут іще маніяк: сусід, як виявилося, мирно собі спав і не ломився ночами до малознайомих людей.

— Слух-хайте, т-тут т-така справ-ва… — затинаючись від холоду, мовила дівчина. — Дов-вго пояснюв-вати. В-впустите м-мене?

— Куди? — нарешті прокинувся чоловік.

— В-в хату!

— Через вікно?

Юля закусила губу, щоб не розсміятися. Глипнула на небо — а Ковша вже й не видно. І тут ніякої стабільності. Хмари. Зимно. Може, на сніг?

Тим часом сусід відчинив вікно навстіж, запрошуючи Юлю ввійти. Тобто залізти. Галантно простягнув руку.

— Боже, ви довго там стояли? Рука геть холодна! — сказав Павло, остаточно прокидаючись.

Юля відчула потребу все пояснити:

— Взагалі-то я м-мала на увазі відчинити двері зсередини. Д-дякую, що впус-стили.

Тоді, досі стримуючи сміх, вона випросталася на весь зріст і попрямувала до дверей із наміром зробити собі великий баняк карпатського чаю.

Поки нагрівався чайник, а Юля сиділа в ліжнику під обігрівачем, скрипнули двері — Павло приніс дров.

— Трясця, — вкотре за вечір почулося в резиденції. — Десь тут є сірники?

— Зробити вам чаю? — винувато озвалася Юля. Все ж таки це вона його розбудила, нахабно увірвавшись у вікно.

— Краще кави, — усміхнувся сусід. — Якраз ідеальна пора, щоб писати. До речі, з першим снігом!

Чайник закипів — і Юля знову відчула потребу щось робити руками. Як була — в ліжнику і піжамі — дослідила шухляди в пошуках сірників або запальнички. Тоді метнулася до холодильника й дістала «набір для канапок», який залишили їм на вечерю дбайливі працівниці музею-заповідника.

— До речі, — сказав Павло, закладаючи дрова в чорну пащу грубки, — після того, як ви увірвалися до мене в кімнату через вікно, гадаю, ми можемо перейти на «ти»?

— Ну, ти бачив мене в піжамі, — відповіла Юля і простягла сусідові запальничку. — Що може бути інтимніше?

— Ти й досі в піжамі!

Павло розпалив вогонь і тепер активно дмухав на дрова. Юля замружилася. Невже він із нею фліртує? На руці не було каблучки — це вона помітила відразу. Проте, як свідчить досвід, каблучка ще нічого не означає. Юля он шість років жила з Романом, а каблучки за цей час так і не з’явилося. Утім, на те, щоб розпитати одне одного про все, що цікавить, іще буде час. Принаймні купувати квиток на завтра Юля передумала.

— Кажеш, перший сніг? Я на хвилинку — привітаюся, — цього разу вона стискала в руках ключі. — До ранку він може розтанути.

— Може, куртку накинь? — якось багатозначно всміхнувся львів’янин. — Я — до себе, викликатиму музу. Ти цеє... Стукай у разі чого.

Дівчина почервоніла по самі вуха, але, дякувати всесвіту, сусід цього не помітив. Надворі тихо падав сніг. Юля глибоко вдихнула і, всміхаючись сама собі, підставила обличчя небу.

Ще в розділі BOOKS

Популярне