RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Що потрібно знати про фільм «Мої думки тихі»

25 березня 2020

25 березня Інтернет-телебачення oll.tv покаже найяскравішу українську прем’єру року — комедію молодого режисера Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». Ще до карантину vogue.ua зустрівся з Антоніо, щоб розпитати, як знімали фільм на Закарпатті, які історії стали основою найсмішніших сцен і яку роль у створенні стрічки зіграла мама режисера.

Кадр з фільму

«Мої думки тихі» — не просто дуже талановитий фільм, це прецедент в українському кіно. Його касові збори становлять 10 мільйонів гривень, у кінотеатрах картину подивилося понад 100 тисяч осіб — до речі, на прохання глядачів фільм виходив у прокат двічі. «Мої думки тихі» отримав спеціальну премію журі на фестивалі в Карлових Варах, приз глядацьких симпатій на Одеському кінофестивалі, а у квітні боротиметься за головну українську кінопремію — «Золота Дзиґа» — відразу в дев’яти номінаціях.

Режисер фільму — 28-річний дебютант Антоніо, людина з блискучим почуттям гумору й уважним поглядом, дуже чутливий до вібрацій навколишнього світу. Дія картини відбувається на Закарпатті, звідки родом і сам Лукіч: головний герой, звукорежисер Вадим (його грає Андрій Лідаговський), приїжджає додому, щоб записати на Закарпатті голоси рідкісних тварин — на замовлення канадської компанії з виробництва відеоігор. Закарпаття Антоніо показує з гумором і любов’ю, до того ж неймовірно точно — ті з нас, хто був там, усміхнуться, згадавши ажіотаж через цвітіння сакур в Ужгороді; впізнають у кадрі місцевих таксистів, які палять у салоні старих машин, манеру закарпатців одягатися й говорити.

Антоніо Лукіч

В інтерв’ю режисер розповідає, що, готуючись до знімання, він разом з командою вирушив в inspiration tour Закарпаттям — і це була одна з найкращих ідей. «Я тоді зіткнувся із черговою сценарною кризою, а ми саме виграли пітчинг на Одеському кінофестивалі, мали невеликий бюджет. Я запропонував нашому location-менеджеру Вікторові Шевченку повезти нас у такий тур Закарпаттям. Ми всі любимо Закарпаття, там є чим захопитися, ось ми й вирушили — з Віктором, моїм другом Дімою Кравченком й Андрієм Лідаговським. Четверо здорових хлопців сіли у дводверну тойоту й поїхали. Ми називали нашу машину „катівнею“ — це справді неймовірно, як ми туди всі вмістилися разом з високими Андрієм і Дмитром. Але такий тур — дуже зручний режисерський прийом, щоб краще пізнати героїв, місцевість і збагатити сценарну фактуру. Під час експедиції ми, до речі, побували на страусовій фермі, де познайомилися з тваринами, які потім з’явилися в сценарії».

Знімання фільму

Із життєвих спостережень народилася і зав’язка фільму. Якось пару років тому Антоніо зустрів на вулиці свого одногрупника — фрилансера, який підробляв тим, що документував для європейських компаній різні звуки. Один німецький підрядник попросив його записати в Україні звуки, які видають тварини, і платив за кожну звукову доріжку 25 доларів. Хлопець взяв батька й поїхав у Черкаську область полювати за матеріалом. Антоніо зрозумів, що ця дивакувата життєва історія — хороша зав’язка для майбутнього фільму.

Знімання фільму

Явна перевага фільму — сильний і смішний сценарій, створений за принципом скетчів. На нього пішло два роки. Антоніо каже, що переписував його разів триста. «Спочатку це був просто набір скетчів. Я люблю йти не від загального до цілого, а від малого до великого. Це чеховський принцип: коли є якась деталь і вона підштовхує тебе до роздумів про щось більше. Так у мене утворилося близько сорока сцен, не дуже пов’язаних одна з одною. Як фанат Кіри Муратової, Джима Джармуша, братів Коенів і всіх можливих маргіналів від кіно, я думав, що фільм таким і має бути. Я вірив в ідею фільму без інтриги, вірив, що справжнє велике кіно — це кіно ні про що, але яке дуже легке на перегляд і тримає увагу глядача. Не дивно, що в моєму первинному сценарії відчувалася роз’єднаність і роздробленість — у нас було 40 геніальних епізодів, але із цього не виходив фільм. Ми викинули половину, і все склалося».

Антоніо Лукіч на зніманні

За пів години інтерв’ю Антоніо згадує з десяток режисерів і фільмів, які на нього вплинули. Список у випускника Київського університету імені Карпенка-Карого широкий — від «Андрія Рубльова» Тарковського до блокбастеру «Людина-павук». Виказати любов до коміксів публічно — можна й не соромно, впевнений режисер. «„Людина-павук“ — священна для мене історія. Це перший фільм, на який я потрапив у кінотеатр — це був кінотеатр „Ужгород“. Мій перший кінодосвід — обличчя Тобі Магвайра на екрані великим планом. Я не можу його зрадити», — жартує Антоніо.

До речі, саме сценарій допоміг режисерові-дебютанту залучити у свій фільм Ірму Вітовську — найпопулярнішу сьогодні українську актрису. «Я писав сценарій прямо під неї. Звернути увагу на Ірму порадила мама. Знаєте, зазвичай люди знайомляться з акторами в театрах, кіно, а я познайомився з Ірмою, побачивши її інтерв’ю на „Новому каналі. Я дивився, як вона каже, мовчить. Далі у мене всередині вже просто звучав її голос. Насправді ідея була дуже ризикованою, тому що, якби Ірма відмовила, довелося б робити фільм не про маму, а про дідуся, як я й планував спочатку. Але все зійшлося».

Кадр з фільму. На фото Ірма Вітовська й Андрій Лідаговський

Ірмі Вітовській за роль хочеться дати «Оскара» або щонайменше «Золоту дзиґу». Її героїні віриш беззастережно. Чималу роль у цьому відіграв і образ, над яким працювала художниця з костюмів Ася Сутягіна. Героїня Ірми — середньостатистична українська жінка злегка за сорок: вродлива, спокуслива, жива, любить ефектні речі, але водночас ощадлива господиня. «В Ірми є конкретні маркери того, хто вона. У неї потерта сумка, її піжама — старий спортивний костюм сина. Вона доношує речі за своєю дитиною, тобто справді заощаджує. Водночас, коли на обід приходять родичі, ми бачимо, що в неї розкішне застілля. Вона з тих людей, хто в бідних стінах може дозволити собі багатий стіл. Ми з командою під час знімання для цієї еклектики навіть придумали кодові слова, наприклад, застілля позначали як „середземноморська кухня на радянських тарілках“. Час, у якому живемо, — втілений постмодернізм».

Команда фільму

Антоніо каже, що задовго до знімання фільму, зрозумівши, що це буде історія про стосунки матері й сина, він сів і записав все погане, що коли-небудь говорив своїй мамі. Вийшло сімнадцять аркушів. Імовірно, тому діалоги головного героя з мамою такі реалістичні. «Режисер знімає про себе. Раніше головним був принцип „я у світі“, тепер — принцип „світ у мені“. Нас вчили знімати про те, що ми добре знаємо, і, на щастя, моя сім’я подарувала мені досить багато історій, які я ще довго можу переосмислювати — років двадцять, а може й тридцять. Так, у цьому фільмі чимало моїх колись спересердя висловлених слів мамі. Але, звісно, вони додумані, дофантазовані. Для мене один з найбільш автобіографічних режисерів — це Девід Лінч, але ми ж не станемо стверджувати, що в його житті був маніяк з респіратором, який утилізував жінок... Такого факту не було, але психологічно це дуже особиста історія для нього. Так само, як і „Голова-ластик“ — один з найстрашніших фільмів в історії про острах перед батьківством. У Лінча тоді народилася дочка, але це ж не в буквальному сенсі фільм про неї. Так і моє кіно — автобіографічне, але в жодному разі не душевний ексгібіціонізм. Я ненавиджу, коли режисер вивалює глядачеві всі свої секрети».

Текст: Дар’я Слободяник

Кинопремьера ·

Ще в розділі Кіно

Популярне