Земля надихає: експедиція по артизанальних майстернях у Карпатах

11 листопада 2018

Як минула дизайн-експедиція «Земля надихає» по артизанальних майстернях у Карпатах – розповідає Тетяна Соловей.

На сусідній з селом Криворівня горі живе сім'я спадкових музикантів. До них на уклін з'їжджаються охочі почути наживо саунтрек до «Тіней забутих предків». Чоловіча частина сім'ї в розшитих кептарях виносить на вулицю трембіти і саморобні ліри. Звук ллється по схилах. Пейзажі на очах переплавляються в кадри українського поетичного кіно. Варто опинитися в Прикарпатті, в полоні капличок, густо нав'язаних на парканах паперових квітів і повсюдного рукотворного наїву, як за кожним поворотом здається наче гуцульське весілля.

Під час дизайн-експедиції «Земля надихає» у мене був шанс побачити, як вся ця поезія впливає на імпортні дизайнерські уми. Дизайнер і архітектор Вікторія Якуша влаштувала 4-х денну експедицію по артизанальних майстернях у Карпатах для іноземних фахівців у сфері інтер'єрного дизайну. У програмі були ткацтво, косівська кераміка, чорнодимна глина, різьблення по дереву, писанки. Склад гостей теж був переконливим: архітектор бутіків Prada і Miu Miu по всьому світу, дизайнер магазину онлайн-гіганта Mytheresa, Роберто Бачокі з Італії, дизайнери зразкових скандинавських інтер'єрів і меблів Анна Ліна Лено і Маделін Асплунд зі Швеції, журналіст і редактор журналу про дизайн-культуру ICON Лаура Снод з Британії.

«Зазвичай, за натхненням їдуть кудись в Мексику чи Індію. А я хочу, щоб приїжджали до нас», – каже Вікторія Якуша, яка своє захоплення українською автентикою і ремеслами вже перенесла в власну колекцію предметного дизайну Faina. Глину, валяну шерсть, вербову лозу, чорно-червоний орнамент вона переплавляє в лаконічні об'єкти сучасного інтер'єрного дизайну і виставляє на Stockholm Furniture Fair і Milan Design Week. Успіх лінії допоміг їй закликати в Україні перших іноземних гостей.

Мене у цій експедиції підкупила рішучість. Ідея показати ремесла своєї країни іноземним креаторам не нова, головна складність – переконати людей звідти і організувати все тут. З моєї пам'яті в Україні Вікторія зважилася на це перша. Судячи з кількості зусиль, експедицію «Земля надихає» можна вважати дивом.

Шведок чіпляє гендерне питання. Чорнодимною керамікою в селі Гавареччина займаються тільки чоловіки. Місцевий майстер Володимир працює з нею 26 років, сімейну справу отримав від діда Лук'яна, а той – від діда.

З фактурно закопченою глиною, яку роблять тільки в цьому регіоні, існує легенда про те, як з'явилося село Гавареччина. За технологією процесу глину потрібно задимлювати. У печі її обпалюють 12 годин при температурі 900 градусів, а потім засипають отвір печі землею на ніч – так вона набуває цього сизого відтінку. Колись керамістів попросила переїхати на висілки «Царівна Гава» (за іншими легендами – дружина князя Юрія Вишневського) через цей коптильний дим. Метафора репресованої майстерності знаходить відгук в сучасності. Тоді майстри страждали через умови життя, тепер – відсутність учнів ( «тому що всі тепер за комп'ютерами хочуть працювати»).

Сама по собі кераміка заворожує – і легендою, і димним відтінком, і фактурою. Ідеальним матеріалом для сучасних, скроєних за лекалами мінімалізму, об'єктів вона здається не тільки нам, а й приїжджим. Ідеї спільного проекту з місцевими майстрами і шведсько-української дизайнерської команди має вигляд проекту реальності, в якому хочеться опинитися якомога швидше.

У майстерні Володимира серед макітр, ваз, тарілок – є вироби схожі на голубів з хрестом і тризубом або чашки з дико розмальованими квітами. Останню зробила 20-річна дівчина Оленка. Приїхала в село три роки тому на реабілітацію. Її нареченого вбили на Майдані, вона тиждень відходила і безперестанку ліпила з глини. Сюди ще часто привозять дітей – це вони ліплять квіти і гусениць, які сохнуть на окремих полицях. Ремісничий туризм здається хорошою ідеєю для організації діджитал-детоксу: зв'язку в селі немає, а порожніх гончарних кіл – багато.

У майстерні косовської жовто-зелено-коричневої кераміки Іванни Козак-Делетти відбувається діалог в жанрі вічних.

- Ви такі ж зможете зробити, але однотонні? - звучить питання на іноземній мові.

- Ні, ми робимо за традицією кольорові.

У родині Іванни крафт передається по жіночій лінії вже в п'ятому поколінні, так само як і секрети, і безперечна повага до старовини. Зараз сподіваються на те, що косовську кераміку внесуть до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. В її оповіданні є багато деталей, символів (зелений колір позначає ліс, коричневий - землю) і поезії: подтекшій малюнок називають «сльозами печі».

З якою святістю варто зберігати традицію, обговорюємо з шведками. Їх дивує, що у нас навіть для писанки є цілий музей, і збереглося стільки ремесел. Але погляд позбавлений сентиментальності. «Ремесла потрібно перезавантажувати, для них важливий дизайнерський погляд. У цьому місія тих, хто створює нові об'єкти. Якщо реалізувати резонансний приклад співпраці артизанальних майстрів і сучасного дизайнера, ставлення носіїв крафта почне змінюватися. І це може стати початком розвитку сучасного українського стилю», – каже Анна Ліна.

У дворі Наталки, в сім'ї якої професійно займалися ткацтвом з вовни і мама, і бабуся, ми стоїмо серед клубів різнобарвного матеріалу. Село Яворів – центр ткацтва в Прикарпатті: тут створюють різнокольорові одіяла-ліжники і кошлаті шуби-гуні. По всьому селу розташовані майстерні. Окремо фарбують шерсть, окремо на млині витканий виріб купають у дерев'яному барабані, який йде до проточної води. Охоче ​​все показують гостям. Наталка каже, що зараз без такої відкритості нікуди – потрібно зустрічати журналістів, щоб про майстерність дізнавалося більше людей.

Засукавши рукава і намагаючись рівно виткати зразок з вовни, ми розмірковуємо про те, як текстиль стає одним з популярних матеріалів в сучасному арт-світі. В Україні жіноча майстерність – ідеальний транслятор феміністичного дискурсу. Варто подивитися на відкритий у PinchukArtCentre проект «Свій простір», де є вишита робота Анни Звягінцевої, або згадати минулорічну   «TEXTUS. Вишивка, текстиль, фемінізм» у Центрі візуальної культури. Зараз в Tate Modern триває сольна виставка учениці школи Баухаус Анни Альберс. Новаторство в роботі з текстилем у художниці відбувалось паралельно з осмисленням глобальних проблем деколонізації. «У масштабі великої галереї ткані роботи справляють сильне враження. Текстиль здається тривимірним. Мистецтво – це дуже цікава сфера застосування і розвитку крафту», – ділиться враженнями про виставку Лаура Снод.

«Монстри», – каже Роберто і показує на різьблені готичні з гуцульським малюнком стільці.

У майстерні при імпровізованому музеї пана Йосипа Приймака (він же викладач косовського училища декоративної та прикладної майстерності) показують колекцію дерев'яних виробів. Сам Йосип – боднар, майстер з виготовлення дерев'яних меблів (бодня – дерев'яна посуд на кшталт великих бочок, скріплених за допомогою металевих обручів).

«Чому монстри? Я маю на увазі незіпсованість», – з італійцем Роберто найцікавіше тренувати очі на розпізнавання наїву і кітчу в місцевому декорі. Крім дорогих інтер'єрів для модного ритейлу, він робить лінію меблів: оббиває кольоровим оксамитом яскраво-малинових або гірчичних відтінків антикварні різьблені столи. В експедиції він не йде ні від одного майстра з порожніми руками, завжди вибирає ідеальні у своїй простоті речі: «Ні, я не бачу тут кітчу. Кітч – це недоречність. Тут же все органічно, всюди своя образність. Ландшафти, загальний настрій нагадують Італію і Швейцарію. Але там тільки в музеях можна побачити побут, в якому тут живуть, і це дивно. Від місцевої майстерності не треба очікувати якості сегмента розкоші. Цінність в його щирості, емоціях».

Дякуємо за допомогу в організації поїздки компанії «Агромат».

Фото: Василина Врублевська

этно · Татьяна Соловей ·

Ще в розділі Арт

Популярне