Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Пустота рутини: художниця Анна Звягінцева про свою виставку в галереї The Naked Room

11 грудня 2019

У галереї The Naked Room відкрилася виставка Анни Звягінцевої «Пустота дверей і вікон дозволяє кімнаті бути жилою». Про повернення до живопису, створення керамічних ваз і рутину спеціально для vogue.ua з нею поговорила Катерина Яковленко.

Анна Звягінцева

Художня практика Анни Звягінцевої для мене – приклад тонкої і чуттєвої роботи зі складними темами, чи то політичні реалії, чи особиста історія. Моє минуле інтерв'ю з художницею відбулося рівно два роки тому в стінах PinchukArtCentre, тоді авторка представила свою персональну виставку «Недоречні доторки», де міркувала про досвід перебування людей одне з одним. У тих роботах художниця проявляла непомітні для ока ефемерні і неусвідомлені речі. Наприклад, через трансформацію набутого досвіду материнства і соціальної активності, вона створила скульптуру, графіку, інсталяцію та анімацію. Через кілька місяців стала учасницею і фіналісткою премії молодих українських митців PinchukArtPrize. Продовженням практики художниці стало триканальне відео «Декларація про намір і сумнів», показане в Києві і в Венеції на виставці номінантів Future Generation Art Prize 2019.

Восени цього року новий проєкт Анни Звягінцевої переміг у конкурсі на створення пам'ятного знака про справу Бейліса. А 4 грудня в просторі галереї The Naked Room відкрилася персональна виставка художниці «Пустота дверей і вікон дозволяє кімнаті бути жилою», в якій вона продовжує розвивати свій метод і теми. Тут вона вперше показує живопис, до якого мріяла повернутися з часу закінчення художньої академії. Крім живописних полотен, Звягінцева створила великі керамічні вази. Для мене ця виставка – логічне продовження речей з «Недоречних доторків», але тільки з однією відмінністю. У минулій виставці тілесний досвід був не тільки приємним, але і болючим. Виставка «Пустота дверей і вікон дозволяє кімнаті бути жилою» проявляє інші емоційні зв'язки: вона розповідає про пустоту як про приємну близькість, про буденність і щоденну рутину, підкреслює значимість повсякденних речей.

Наша розмова з художницею відбулася вранці в просторі галереї в день відкриття виставки. Грудневе сонце заливало простір, а тінь від вікон і дверей падала на картини. І світло, і тінь стали сюжетами нових робіт Ані.

З часу нашого попереднього інтерв'ю минуло два роки, за які в твоєму житті сталося багато важливих подій. Як ти визначаєш цей період для себе, що змінилося?

Я зрозуміла, що моя практика – автобіографічна. Раніше я цього не помічала. Але тепер усвідомила, що роботи створювала не просто Аня-художниця, а Аня-людина. З часу виставки «Недоречні доторки» більше проявився інтерес до чуттєвого і тілесного.

Чому ти повернулася до живопису?

Мені хотілося зайнятися саме живописом. Коли ти працюєш над будь-яким проєктом з великою інституцією, рівень відповідальності розподіляється інакше, ритм інший – в певний момент все стисло і сконцентровано, а потім ти як менеджер стежиш за реалізацією. Цього разу мені захотілося заземлитися і сповільнитися.

Живопис для мене завжди був жаданою практикою, але недоступною через різні обставини. Мої батьки і дідусь – художники, я навчалася в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві на живописному відділенні. Навколо мене всі вважали, що живопис – це щось складне і потрібно дуже багато працювати. В академії викладачі лякали, що поєднувати таку роботу з материнством вкрай складно, виживають лише найсильніші, адже мистецтво – це так важко, що простіше жінці не ставати художницею, а просто бути хорошою матір'ю. Можливо, тому я підсвідомо відчувала невпевненість і страх перед полотном. Крім того, я розуміла: щоб зайнятися живописом, все ж потрібен час. Безумовно, є і «швидкий» живопис, але мені хотілося іншого ритму в роботі – рутинного перебування в майстерні. А в материнстві час ділиться на короткі відрізки, іноді на роботу за день можна виділити лише кілька годин, решту часу ти витрачаєш на свої інші ролі. Тому для мене було викликом зайнятися живописом, знайти для цього час, забути про закладені в моїй свідомості правила і надбудови, про те, якою має бути художниця, мати і живопис, і просто почати працювати. І мені вдалося.

Як ти поборола свій страх?

Інтерес до процесу роботи переважив страх результату цієї роботи.

Коли ти починала працювати над виставкою, початковою ідеєю було створення білих живописних полотен як білих аркушів паперу. Через якийсь час ця ідея трансформувалася. Як змінювалися сюжети і теми?

Живопис – це насамперед світло. Я хотіла попрацювати над цим. Я думала якось поєднати те, що вже реалізовувала раніше в інших роботах, в яких тематизувала білий аркуш. Наприклад, так було в роботі «Розчерки». Глядач потрапляв в абсолютно білий простір (підлога, стіни, стеля – все було білим), ніби всередині білого аркуша. Робота «Фрагмент» – це фрагмент малюнка, і глядач так само потрапляв всередину листа. У відео «Декларація про намір і сумнів» перформерка рухається по площині, і це також можна розглядати як перебування в малюнку. У новій роботі мені хотілося це все поєднати, але в підсумку я зробила це не так очевидно. У якийсь момент я зрозуміла, що якщо продукуватиму енну кількість полотен з однаковим змістом, вийде серія, а мені якраз хотілося уникнути серійності і проєктності.

Коли я готувалася до виставки «Недоречні доторки», побачила на столі кураторки цієї виставки Тані Кочубинської книжку французького дослідника Франсуа Жюльєна «Великий образ не має форми, або Через живопис – до не-об'єкту». У цій книжці автор розмірковує про ставлення до живопису в європейській і китайській традиціях. Європейський художник страждає перед полотном, з нього повинен зійти сьомий піт. Нас так і вчили в академії: щоб вдався гарний результат, потрібно відмучитися. А в китайській традиції перед тим, як взятися до роботи, художник спочатку багато думає; теж мучиться, але інакше. Він розмірковує, дивиться, гуляє.

Мені здається, тобі ближчий китайський варіант.

Мені близька і цікава сама ідея такого підходу. Китайського митця категорично не поневолює полотно, його скоріш привертає історія навколо. Наприклад, щоб написати гору, європейський художник стане навпроти неї і страждатиме, мучитиметься на спеці або холоді. А китайський погуляє по цій горі і лише потім перенесе свій досвід на полотно.

Одна робота, наприклад, – залита сонцем стіна Софії Київської. Коли я йшла повз і побачила її, мені відразу ж захотілося якось передати побачене. Насправді всі речі, які я зображую, реалістичні, але через те, що немає чіткої фігури або предмета на полотнах, вони здаються абстрактними. І мені цікаво, що я глядачеві не пропоную інтерпретацію і розуміння, а сподіваюся, що відбуватиметься впізнання і робота буде глядачеві знайомою.

У тебе в цілому дуже чуттєві роботи, тонкі і крихкі. На цій виставці крихкість підкреслена ще й керамікою. Як виникли вази?

Первинна робоча назва виставки – «Пустота». На моїх картинах нічого особливо й немає. Це такі пустотні швидкоплинні речі. Моє міркування про порожнечу і призвело до образу вази. Вазу формує саме порожнеча. А в продовженні мого інтересу до тілесного досвіду виникла форма цих ваз (форма вази створена зі зліпків ніг людей, які стоять одне навпроти одного). Мені було цікаво показати простір, що виникає між двома людьми. Крім того, для мене важлива взаємодія з глядачем – щоб він опинився всередині роботи. Я завжди продумую, як людина дивитиметься виставку або роботу. Я уявила, що на цій виставці глядачі стоятимуть один навпроти одного, і відобразила цей слід. Мені цікаво фіксувати те, що складно вловити. У непомітних, ефемерних, рутинних дій часто немає результату, вони можуть бути непривабливими, проте це якась повсякденна діяльність і вона має сенс.

Але ефемерність і невидимість полягають у тім, що всі ці повсякденні речі стають частиною рутини, і розпізнати їх, вловити, стає складно через рутину. Як ти помічаєш красу?

Мені здається, в рутині немає нічого поганого. Наприклад, дітям важлива повторюваність: коли в один і той же час лягаєш спати або в один і той же час з садка забирає мама. Рутина – це стабільність. Коли знаєш, що завтра зійде сонце, не так страшно засинати. Напевно, ця повторюваність, спостереження одного і того ж, подібність у світі якихось речей, мене заспокоює.

Ти казала про бажання заземлитися. Сьогодні люди перебувають у постійному потоці, ритм життя художника регулюють проєкти, виставки, роботи, ти ніби сам собі не належиш...

Художник може контролювати ці речі: відмовлятися від виставок або проєктів, але так, присутнє відчуття, ніби у тебе кілька рук: то там хочеться взяти участь, то туди заявку відправити, думати наперед. Я для себе знайшла такий спосіб – щодня працювати в майстерні, робити щось, що не обов'язково переросте в виставку чи проєкт. Після цієї виставки я продовжу займатися живописом. Для мене це не одноразова річ.

Мені пощастило, що куратори галереї Маша Ланько і Ліза Герман з абсолютною довірою поставилися до мене та дали час. Вони побачили картини не так давно, але при цьому виставку запланували ще в січні. Для мене ж був важливий процес роботи – в особистому просторі, в який ніхто не втручався. Сподіваюся, в моїх картинах помітна процесуальність – я робила живопис у кілька підходів, не за один раз і не одразу. Я не мучилася і не переписувала. Мені було важливо просто посидіти біля робіт, нікуди не поспішати, щоб ніхто не смикав.

Ти сказала, що працювала щодня. Яким був твій режим?

Ідеальний режим – коли Зоя в садку і у мене було п'ять годин для роботи. Але все одно мені так не завжди вдавалось. Якщо інші роботи можна було створювати не в майстерні, а засісти в якомусь кафе з блокнотом, то в цьому випадку це не було можливим. Необхідний був простір. У цій роботі ти відчуваєш тривалість у часі – її початок і кінець.

Цього разу я хотіла робити роботу своїми руками. Коли я почала готуватися до виставки, усвідомила, наскільки відвикла від ручної праці. У мене кілька днів боліли пальці після ліплення вази. Чистити полотно, готувати його, варити віск, терти його, робити субстанцію для полотна, всі ці запахи фарби, скипидару, воску – мені подобалася вся атмосфера і процес, який супроводжує створення живопису. Подобалося, що в майстерні я повинна бути певну кількість годин, ніхто не мав відволікати.

Коли ми готували книжку «Чому в українському мистецтві є великі художниці», героїнею якої ти стала, ми провели зйомку в твоїй майстерні. Тоді ти не відчувала її «своєю». Отже, завдяки живопису ти знайшла свій простір.

Так, тоді я навіть казала, що у мене нібито немає свого простору, бо я його не обжила. Мені захотілося свого місця. І по суті почалося все з того, що я прибрала в майстерні, зробила її «пустою» і реорганізувала місце для себе.

Фото: Марія Павлюк

искусство ·

Ще в розділі Арт

Популярне