Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Як навчитися стріляти: особистий досвід

18 лютого 2022

Ксенія Лапіна захопилася стрільбою, опанувала п’ять типів зброї і розповіла про це Vogue

Уперше я взяла до рук зброю в березні 2014 року. Я не хотіла покращити фізичну форму і не шукала нового хобі. Просто коли всі раділи після перемоги Майдану, зазнала панічної атаки. Відчувала, що до справжньої перемоги нам ще доведеться пережити важкі часи. Я звикла контролювати власне життя і вирішила, що з панічною атакою треба боротися, — і записалася в тир. Я маю бути впевнена, що в разі потреби зможу захистити своїх дітей. Занять зі стрільби не афішувала. Я керівниця, з моїм іміджем не гоже боятися.

Я записалася на курси «Народний резервіст», де навчали навичок поведінки у військово-польових умовах. Заняття тривали під Києвом. Один з інструкторів зі стрільби — Андрій Сердюков (професіонал, який здебільшого опікується снайперською підготовкою в бойових частинах у зоні АТО, навчальних центрах Нацгвардії, МО і добровольчих батальйонів) запропонував мені індивідуальні, більш поглиблені тренування. Заняття тривали раз на тиждень по 3—4 години. Зазвичай він призначав тренування на полігонах, куди немає доступу для сторонніх. Мені поталанило, що Сердюков знаходив для мене час: він жив не в Києві і був дуже зайнятий. Коли його не було, я стріляла в тирі, і зі мною працював місцевий інструктор — у цьому разі заняття тривало близько години.

Жодної спеціальної форми не купувала. На індивідуальні заняття я вдягала зручні речі — такі, щоб не відвертали уваги. А в тирі навіть не перевдяглася після роботи, часто тренувалася просто на шпильках. Коли прийшла туди вперше, дістала розумну пораду: треба навчатися в тому, у чому завше ходиш. Адже в разі самозахисту часу перевзутися-перевдягнутися не буде. Так і робила: я слухняна учениця.

Між стріляниною в тирі й на полігоні велика різниця. У тирі працювати простіше: там зручне освітлення, комфортна температура: не холодно й не спекотно. Хіба що навушники треба надягати, щоб не оглухнути. А ось на полігоні влітку під палючим сонцем було складно. Однак найжахливіше — мурахи. Вони повзали по мені й заважали зосередитися на мішені. Та однаково краще стріляти на полігоні, тому що там реальні умови. Кажуть, що ігрові навички в страйкбол — наприклад, звичка ховатися за дерев’яний щит — заважають у реальному бою. Те саме стосується й людей, що грають у комп’ютерні ігри: підсвідомо вони думають, що «збереглися».

Головне завдання на тренуваннях — точність. Майже як у фітнесі, коли починають з двадцяти скручувань, потім переходять до п’ятдесяти, потім до двохсот — і прагнуть до нескінченності. Щоб влучити в ціль, треба затримати дихання і зробити постріл між ударами власного серця. Важливо точно стріляти навіть у ситуації, коли пульс частішає. Щоб відновити серцебиття після фізичного навантаження або викиду адреналіну, потрібна певна психологічна налаштованість. Снайперська стрільба — це насамперед витримка. Ось з нею працювати було важко: я емоційна. Крім того, довелося піти в спортивний зал, щоб стати витривалішою. Погано, коли після пробіжки збивається дихання і потрібен час, щоб його відновити. Руки тремтять, серце вистрибує, і замість фокусуватися на цілі — думаєш про те, як віддихатися.

Заняття щоразу тривали по-різному. Іноді я бігла стометрівку, падала, цілилася і стріляла по мішенях. Іноді опрацьовувала тільки стрільбу стоячи, а іноді — стоячи, сидячи й лежачи. Але в будь-якому разі без теорії не обходилося: тренер пояснював тонкощі поводження зі зброєю в тій чи іншій ситуації. Досі згадую, як стріляла по підвішених на волосінь пластикових пляшках. Вони весь час гойдалися на вітрі, і поцілити було дуже непросто. У таких випадках розраховувати на інтуїцію не доводиться, тут потрібні підказки тренера.

Для різних цілей потрібна різна зброя: для близького бою, наприклад, згодиться пістолет, для стрільби на далекі відстані — снайперська гвинтівка. Тому я вирішила опанувати якомога більше різновидів. Тренер пояснив, яке спорядження є на озброєнні в армії України, — воно відрізняється від того, яким користуються війська НАТО. Я маю вчитися стріляти зі «свого» — того, що є в нашій армії або особисто в мене.

Я придбала й зареєструвала три типи вогнепальної зброї. А ту, якої в мене немає (автомат Калашникова, снайперську гвинтівку), беру напрокат у тирі: прийшла, взяла, потренувалася, повернула, оплатила. Свій боєзапас зберігаю вдома, але щось завжди вожу із собою. Завжди маю при собі крихітний пістолет в мікросумочці. Це така маленька сумочка (майже пенал), що часто в місцях, де роблять огляд особистих речей, її навіть не просять відкрити.

Я ніколи не боялася зброї, але мала слабку фізичну підготовку, а автомат Калашникова й гвинтівка Драгунова заважкі. На щастя, під час снайперських тренувань тримати зброю в повітрі доводиться не так вже й часто. Я навчилася стріляти з положення стоячи, і виходить досить добре. Втім, усвідомлюю, що в разі самооборони стоячи стріляти в супротивника навряд чи доведеться: радше треба буде якось пригнутися, присісти, залягти.

Під час снайперської стрільби тренер вчить абстрагуватися від усіх зовнішніх звуків. Навколо можуть літати гранати й гриміти автоматні черги, а снайпер має сфокусуватися на своїй роботі. А ось у разі стрільби з АК все навпаки: треба чути й бачити все, що відбувається довкола, адже один у полі не воїн.

По-справжньому важко тільки з помповою рушницею: у неї такий відбій, що лежачи стріляти не виходить. І однаково помповик — моя улюблена зброя. Я стріляю з Hatsan калібру 12 мм. Вона працює набагато швидше, ніж класична гвинтівка або рушниця: завдяки механізму, який мовою зброярів називається «ковзна цівка», куля миттєво виходить з дула. З помповою рушницею я почуваюся найбільш захищеною. Майже кожне тренування закінчую стрільбою з цієї зброї — просто для душі.

Найменше люблю стріляти з пістолета. По-перше, далекість прицільної стрільби дуже маленька, по-друге, суто психологічно здається: що більша зброя і що сильніший відбій, то краще. Я розумію, що можна опинитися в різних ситуаціях — наприклад, у ліфті, де помпова рушниця або автомат Калашникова мені не допоможуть, — тому вчуся стріляти і з пістолета теж.

Під час стрільби працюють м’язи плечей, але разючого контрасту між станом біцепсів після шести місяців занять я так і не помітила. Зате часто залишаються синці й садна: під час відбою дуже б’є приклад. Тому іноді доводиться ходити в одязі із закритими плечима.

Сподіваюся, що отримані знання ніколи не знадобляться мені в житті. У турнірах я поки теж не брала участі, але маю надію, що коли-небудь зможу змагатися нарівні з чоловіками. Люблю перемагати. До речі, чоловіки на полігоні спершу реагували на мене з цікавістю, потім — з подивом, потім — з повагою. Але я вчуся абстрагуватися не тільки від звуків вибухів, а й від коментарів, якщо вони не у справі. Мої тренування нічим не відрізняються від чоловічих. Зброя — мішень — приціл — курок — дихання — постріл. Мені подобається запах пороху. Напевно, десь у глибині свідомості він викликає в мене асоціації з чоловіком. Після заняття я відчуваю спокій, як після йоги. На жаль, його вистачає ненадовго: прочитаю новини у фейсбуці — і він зникає.

Коли мене запитують, чи змогла б я вистрілити в живу істоту — наприклад, на полюванні, — я відповідаю, що змогла б. Колись мені сказали, що найстрашніший хижак — медведиця-годувальниця. Не знаю, правда це чи ні, та в мене діти, і в разі чого — боронитиму їх не роздумуючи.

фитнес ·

Ще в розділі Краса

Популярне