28 лютого і 1 березня в Театрі Франка відбудеться одна з найочікуваніших прем’єр сезону: режисер Іван Уривський ставить "Макбет". Vogue.ua зазирнув за лаштунки
"Макбет виріс із відчуття сьогоднішнього дня. Ця п’єса дуже потрібна сьогодні — мені, театру, глядачам, адже вона розкриває багато і особистісних, і політичних моментів. До того ж ця історія насправді — про будь-яку країну, будь-які часи". 34-річний Іван Уривський, який за останні роки подарував нам такі театральні блокбастери, як "Конотопська відьма", "Калігула", "Хазяїн", "Марія Стюарт" і відомий насамперед своїми постановками української класики, вперше в житті береться за Шекспіра.
Проте не схоже, що, взявшись за одну з найпопулярніших і "найтемніших" трагедій Шекспіра, Уривський хвилюється. Коли після чотиригодинної репетиції ми п'ємо каву у сквері біля Театру Франка, зізнається, що разом із командою вони "в пошуку, отримують велике задоволення від репетицій", і що особисто для нього саме цей "момент створення вистави" важливіший за прем’єру. Ажіотаж навколо імені Уривського і його вистав, що триває вже другий рік, з "Макбетом" спалахнув з новою силою: квитки на виставу дали в продаж зранку 28 січня — їх розібрали за 30 хвилин. Тепер, до квітня включно, квитків на "Макбета" немає.
"Макбет" — п’єса про шотландського лорда, сміливого воєначальника, заснована на історії реального короля Макбета. Шекспірівський Макбет, підбурений віщуванням трьох відьом, що напророкували йому королівський трон, потрапляє у пастку власної жаги влади, вбиває короля Дункана, зраджує найближчих друзів і зрештою втрачає розум. Написана 1623 року, трагедія про владу та зраду понад чотири століття не сходить зі світових театральних сцен, до того ж часто екранізується. Тільки за останні 70 років Макбета в кіно втілювали такі легендарні актори, як Орсен Уеллс, Ієн Маккеллен, Майкл Фассбендер, Дензел Вашингтон.
Український філософ і письменник Володимир Єрмоленко у своєму подкасті визначає "Макбет" як одну з "найдосконаліших пʼєс про народження тиранії". Вторить йому й Уривський, називаючи "Макбет" "темною, майже трилерівською історією" про те, як позитивний герой перетворюється на потвору, — зокрема, через вплив оточення. "І якщо в "Калігулі" ми бачимо вже сформованого тирана, то тут — сам процес його народження. Я думаю, Макбет існує в кожному з нас: ми всі залежимо від інших людей, від публічної думки, від соціального тиску. До чого це нас може довести — спробуємо поміркувати у виставі".
У виставі, репетиції якої почалися на початку січня, Уривський разом з акторами досліджує те, чим сьогодні є інфернальне в житті особистості та в яких формах приходять демони й відьми до людини цифрового суспільства? Ключова подія, що закручує сюжет, у Шекспіра стається майже одразу: Макбет та його друг, воєначальник Банко, повернувшись з війни з перемогою, зустрічають трьох відьом, які віщують Макбету, що той стане королем. Це пророцтво стає для нього нав’язливою ідеєю — думки про владу не дають йому спокою, поступово зводячи з розуму.
У версії Уривського не буде традиційних відьом: інфернальне у виставі втілено у формі цифрових сутностей, які стежать за героями, чинять на них тиск і водночас залишають свободу вибору. Над художньою концепцією працював Петро Богомазов, з яким Уривський втілив свої гіти — "Калігулу", "Марію Стюарт", "Хазяїна". У розмові з vogue.ua 35-річний Богомазов зізнається: робити дизайн до такого відомого матеріалу, як "Макбет", — це дійсно виклик, адже існує вже стільки варіацій. "Ми з Іваном від самого початку визначили, що не хочемо просто когось вразити, натомість прагнемо створити справді живу систему на сцені. Щось, що дасть виставі та акторам безперервне існування".
Таким рішенням стали світлові екрани, розміщені на гіроскопних кранах, які фактично є персонажами вистави, і водночас єдиною декорацією. За словами Богомазова, на репетиціях була вибудована ціла складна партитура руху цих механізмів. "Це вимагало тонкого балансування рухомих кранів і гіроскопів. Щоб це реалізувати, ми запросили команду технічних спеціалістів, які у співпраці зі службами театру допомагають обслуговувати покази вистави".
Технічно це дійсно одна з найскладніших та найдорожчих вистав Уривського. Режисер зізнається, що зміг це втілити через кредит довіри, який має і в театрі, і у глядачів завдяки своїм "гітам" — зокрема, "Конотопській відьмі". Слава про неї вийшла далеко за межі України: минулого року "Конотопська відьма" опинилася на першій шпальті New York Times, а цьогоріч виставу зіграли у Варшаві, Берліні, Лондоні, заплановані гастролі в Парижі.
Цей шлях Уривський проходить разом із найближчими акторами, з якими реалізував вже понад п'ять вистав. Він свідомо скоротив кількість героїв у п’єсі до шести, аби залишити ключових персонажів, що рухають сюжет. У ролі Макбета — фактурний Акмал Гурєзов, улюбленець публіки у виставах "Безталанна" та "Марія Стюарт", та нова зірка театру Франка, 28-річний Олександр Рудинський. На репетицію Рудинський фактично приходить з потяга — він щойно повернувся з Лондона, де 16 лютого британський короткометражний фільм "Камінь, папір, ножиці" за його участю здобув престижну нагороду BAFTA.
Найближчого друга Макбета грають Віталій Ажнов, знайомий публіці роллю "Калігули" та фільмом "Малевич", що вийде в український прокат вже у травні, та Іван Шаран, якого запам’ятали завдяки фільму "Памфір".
Леді Макбет — мабуть, головну антагоністку вистави, втілює досвідчена Тетяна Міхіна, яку глядачі пам’ятають за виставами "Трамвай "Бажання", "Украдене щастя" та "Калігула", і 29-річна зірка "Конотопської відьми" Мальвіна Хачатрян, дружина Івана Уривського. У ролі Малколма, сина Дункана, який зрештою стане королем — Павло Шпегун та Леонід Шеревера. Короля Дункана втілюють Роман Чернов та Арсеній Тимошенко, а Макдуфа, — Ренат Сєттаров та Роман Ясіновський.
На сцені актори існують у total black: всі костюми виключно чорного кольору. Художниця Тетяна Овсійчук, яка у 2023 році створила фантастичний автентичний всесвіт "Конотопської відьми", розповідає, що референсами для костюмів став живопис шекспірівського часу, атмосфера закулісного простору театральних фестивалів та кіномайданчиків, а також відтінки чорного. За півтори години вистави актори змінюють три сети костюмів, перевтілюючись із таких собі технічних робітників сцени на початку в ошатні, барокові шекспірівські образи у фіналі.
"Загальна концепція вистави — це тотал блек, натхнений стилем працівників сцен та знімальних майданчиків, які носять чорне, щоб не бути помітними і не заважати, — розповідає Тетяна Овсійчук. — Спочатку герої постають в образах технічного персоналу, але в процесі поступово перевтілюються у вбрання, що відповідає їхньому соціальному статусу. Таким чином підкреслюється їхній розвиток і зростання протягом дії п’єси. Для мене зміна костюмів — це ще й метафора часу існування цієї п’єси. Вона звучала на сценах різних епох, у найрізноманітніших стилях і умовах, але щоразу знаходила нове життя. Це історія, яка триває досі".
Мабуть, це вперше, коли герої вистави Уривського з'являються в історичних костюмах. Натхненням для шекспірівських образів стали живописні роботи, придворні портрети епохи Шекспіра, XVI—XVII століть. За освітою Овсійчук живописець, у роботі часто надихається саме живописом та мистецькими альбомами. Один із найскладніших образів — у короля Дункана, якого втілюють Арсеній Тимошенко та Дмитро Чернов.
Штучне хутро для мантії короля шукали кілька місяців, а сама мантія вийшла вагою понад 10 кілограмів. Задіює у виставі Овсійчук і шкіряний корсет, що перекликається з виставою "Марія Стюарт" — у ньому з’являється герой Банко, а на моє запитання про свою пристрасть до цих аксесуарів на сцені каже, що чоловікам варто частіше носити корсети.
У цьому темному, вишуканому всесвіті розгортається по-справжньому трагічна історія. Її, як і задумано Шекспіром, рухає леді Макбет — жорстка, страшна жінка, яка, здається, нікого не любить. За рівнем накалу пристрастей "Макбет" — найнапруженіша з вистав Уривського, якого завжди відрізняє вміння бути надзвичайно актуальним, суголосним сьогоднішньому дню. "Я здогадувався, що Шекспір — це найкращий драматург, але тепер у цьому впевнився, — каже наприкінці нашої розмови режисер. — Складно сказати щось нове в цій класичній історії, але доторкнутися до неї сьогодні дуже важливо".
Текст: Дарія Слободяник
Відеографія: Поліна Гребенік
Фото: Денис Маноха
Редагування: Марина Шулікіна
Грумінг: Дарʼя Жадан
Художнє освітлення: Юрій Чайка, Володимир Свернюк
Продакшен: Марина Сандугей-Шишкіна, Олег Пацеля