6 квітня на фестивалі The European Festival у Стокгольмі відбудеться світова прем’єра документальної стрічки "Справа артиста. Сергій Лифар". Вона розповідає про життя та шлях Сергія Лифаря, одного з найталановитіших танцівників XX століття, який став легендою паризького балету. Авторка ідеї фільму, журналістка та дослідниця Анна Лодигіна розповіла Vogue.ua про роботу над стрічкою, яку знято на замовлення Суспільного мовлення.
Як ти наважилася на знімання фільму про Лифаря? Що виявилось найскладнішим?
Вперше я знімала про нього невеликий сюжет три з половиною роки тому. Тоді разом із телевізійною командою польського суспільного мовника ми робили англомовний тревел про відомих українців, які вплинули на європейську культуру. Звісно, мене зачарувала біографія Лифаря: 17-річним хлопцем він із другої спроби втік з окупованої більшовиками України, без хореографічної освіти за два роки став провідним солістом балетної трупи, у 25 років очолив трупу Паризької опери та перетворив її на одну з найуспішніших балетних компаній у світі, співпрацюючи з легендами мистецтва того часу — від Коко Шанель до Пабло Пікассо та Марка Шагала. Крім того, він був надзвичайно продуктивним і встигав ставити до 10 вистав на рік.
Під час зйомок мене здивувала відсутність балетів Лифаря в репертуарі Паризької опери. Із напівнатяків стало зрозуміло, що до нього й досі ставляться обережно. Наприклад, нас просили не порушувати політичних тем у сюжеті, аби не ворушити минуле. На той момент я знала, що під час нацистської окупації Парижа у Другу світову війну Лифар залишився керувати театром, але без подробиць. Зокрема, про складний перебіг післявоєнного суду над колаборантами, де звинувачення висунули і йому, втім серйозного покарання він не отримав. Натомість отримав зруйновану репутацію, яку до кінця життя намагався відновити.
Мені захотілося розібратися в цій історії. Складним було все: домовитися про локації для зйомок, переконати французьких експертів дати інтерв’ю, опрацьовувати нещодавно розсекречені матеріали його справи французькою мовою і, зрештою, знайти відповіді хоча б для себе — ким був Сергій Лифар насправді.
З якими основними архівами Лифаря ти працювала, хто з експертів виявився найціннішим для вас?
Найважливішою людиною від початку була директорка Музею Сержа Лифаря в Києві Наталія Білоус. Вона опрацьовує частину архіву, який, на наше щастя, вдова танцівника передала місту у 1990-х. У залізних скринях, що прибули до Києва, разом з іншими науковими співробітниками пані Наталія виявила неопубліковані мемуарні записи Лифаря, які стосуються саме періоду Другої світової війни. Саме це дало поштовх усій історії нашого фільму.
Ще одна дослідниця українського походження, Олена Ящук-Коде, допомогла нам отримати електронні копії розсекреченої справи Лифаря в префектурі паризької поліції, яка стежила за ним десятиліттями. Працюючи з цими матеріалами, ми зі співсценаристкою Ніною Захоженко відчули себе детективками. Особливо коли порівнювали дані з інформацією зі "Справи артистів" щодо Лифаря та його родини, яку розсекретили понад 10 років тому в архівах Служби безпеки України.
Цінною була співпраця з американським дослідником танцю Марком Франком. Хоча його думка щодо Лифаря не збігається з позицією більшості інших експертів, він єдиний, хто опрацював його архів у Берліні. Деякі документи, які він виявив, стали важливими для нашої роботи.
Скільки тривала робота над фільмом, де саме ви знімали?
Кожен проєкт має дедлайн, тож працювати у комфортному темпі не вдалося. Лише завдяки тому, що на момент старту ми вже мали кількарічні напрацювання, вдалося вмістити весь процес — від девелопменту до фіналізації монтажу — у півтора року. Ми знімали у двох ключових містах Сергія Лифаря — у Києві та Парижі.
Цікаво було спостерігати за собою та знімальною командою: у процесі в нас постійно змінювалося ставлення до нього, і ми весь час запитували одне одного: що ти зараз думаєш — він винен чи ні. Напевно, всі ми прожили емоційні гойдалки — від симпатії до неприйняття, від глибокого співпереживання до розгубленості й нерозуміння, як повелися б самі в тих обставинах, які випали йому.
Який найголовніший міф про Лифаря ти розвінчала особисто для себе?
Я доволі часто натрапляю на дискусії про те, наскільки Лифар був українцем і чи варто взагалі повертати його ім’я, адже його називають імперцем, закидають негативні висловлювання про Петлюру й відсутність зв’язків з українською діаспорою в Парижі. Не можу сказати, що мала подібні сумніви, адже від початку оперувала ширшим масивом інформації, але важливо було зібрати якомога більше підтверджень протилежного.
Наприклад, Лифар ініціював запрошення української балетної трупи до Парижа, де її відзначили "Золотою зіркою" Французької академії танцю. Фото з тієї поїздки є у фільмі: на ньому Лифар у вишитій сорочці. Кадр люб’язно надала дослідниця українського балету Катя Єлецьких. Але все вмістити у фільм, на жаль, неможливо.
А що з того, що дізналася про нього нового, тебе захопило найбільше?
Спадок Лифаря сьогодні під загрозою зникнення. Якщо картина або книга за сприятливих обставин можуть жити століттями, то танець — це унікальна мить, яка щосекунди відходить у минуле. Тому для будь-якого балетмейстера важливо, щоб його постановки постійно залишалися в репертуарі — тільки так вони живуть. Якщо, наприклад, Лифаря не ставлять 10 років, це означає, що ціле покоління танцівників не знає його хореографії, і передавати її далі стає дедалі складніше.
Саме тому найцінніше, що сталося зі мною під час роботи над проєктом, відбулося в останній знімальний день. Учениця його учениці ставила фрагмент балету "Міраж" разом уже зі своєю підопічною балериною в одному з класів Паризької опери з видом на все місто. В одну мить те, що Лифар створив понад 70 років тому, відтворювалося просто на наших очах. Він буквально оживав у кожному русі танцівниці.
Чи мала ти необмежений доступ до паризьких архівів Лифаря?
Загалом, чи легко французька сторона йшла на контакт із тобою як із дослідницею?
Усі йшли на контакт, але не всі були готові зніматися в кіно. Втім, вони стали важливими джерелами інформації. Найприкріше — те, що ми не змогли зняти ученицю Лифаря, Клод Бессі, якій на той момент було 92 роки. Вона погодилася дати інтерв’ю, показати фото з Лифарем зі свого архіву, деякі речі, які він їй дарував. Миколі Попелусі, який займався пошуком відеоархівів, вдалося навіть знайти чорно-білий запис Бессі під час її виступу в Києві у 1958 році, коли самого Лифаря не пустили на ці гастролі. Ми хотіли подарувати їй цей запис.
Але, на жаль, за кілька днів до знімання її забрала швидка до лікарні. Сьогодні з нею все гаразд, але знімання, звісно, довелося тоді скасувати. У цьому і полягає велика проблема: ми, українські дослідники, не встигли застати тих, хто знав Лифаря, а вони відходять.
Ми знаємо, що Музей Лифаря в Києві не має власного фізичного простору, до того ж його колекцію частково евакуйовано. Якщо ми хочемо більше дізнатися про Лифаря, що б ти порадила?
Час від часу Музей історії Києва проводить виставки, присвячені Лифарю. Остання відбулася цієї зими. До наступної раджу почати з мемуарів — "Роки жнив" та "Спогади Ікара". Вони допоможуть зануритися в біографію Лифаря. Сьогодні його балети рідко можна побачити, але коли така можливість з’являється, варто обов’язково йти і дивитися. Наприклад, у квітні в Королівській опері Стокгольма показуватимуть один з його найвідоміших балетів — "Сюїта в білому".