Найвідоміший театральний режисер країни Іван Уривський у своєму есеї до 24 лютого міркує про те, як останні три роки змінили український театр, акторів та глядачів; і навіщо нам була потрібна "Конотопська відьма".
Ми почали репетирувати "Калігулу" в середині січня 2022 року. Я взяв цю п’єсу, бо прагнув змінити свій стиль, вийти з так званого метафоричного театру в щось більш конкретне й актуальне. Хотілося попрацювати з політичним театром, поговорити про тиранію. Ми готували виставу і планували прем’єру на квітень 2022 року.
24 лютого ми зупинили репетиції, і перші три місяці ніхто навіть не думав про театр. Коли у травні ми їх поновили, то одразу зрозуміли: все, що ми придумали з "Калігулою" до вторгнення, тепер не підходить. Вистава потребувала жорсткішого, безкомпромісного звучання. У підсумку "Калігула" стала саме такою — лаконічною, актуальною, болісною історією про зародження диктатури.
"Калігула" — переломна для мене вистава. Саме після прем’єри, влітку 2022 року, я став вперше в житті по-справжньому придивлятися до глядача. Що йому потрібно? А що потрібно мені? Акторам? Я почав ставити собі багато запитань. Розуміючи стан людей, я тоді, як ніколи, відчув відповідальність. Не можна сказати, що я почав "прислухатися" до глядача, бо це небезпечно — але відчути аудиторію для мене раптово стало надзвичайно важливим.
Так поступово виникла ідея зробити виставу "Конотопська відьма" — як спосіб відволіктися та зануритися в українську культуру, наші візуальні коди. До неї я свідомо обрав архетипічний підхід, адже витоки "Конотопської" — у народному театрі, вона зібрана з історичних пасхалок, відсилок до різних класичних вистав, що йшли в Україні. Я сам відчував цю потребу і розумів, що актори також прагнуть зануритися в нашу історію, поговорити про своє, рідне. Ми готували цю постановку з любов’ю, відповідально, як і всі інші вистави, але не робили особливий акцент на рекламі. Спрацювали соцмережі, сарафанне радіо — так сталося, що її полюбили.
Якщо говорити про успіх "Конотопської відьми", то… секрету успіху немає, просто так склалося, що вона завірусилася і прийшлась до душі багатьом глядачам. Власне, вона так і задумувалася — як народна вистава. Я не приховую — вона створювалася для людей: проста, але не дуже проста, якщо покопатися. Для мене це був експеримент, я раніше такого не робив — мені здавалося, що театр завжди має бути загадковим, складним. Але тоді, у перший рік вторгнення, у нас усіх був такий настрій — хотілося зробити контраст, напівкомедію, напівмюзикл. Так я тоді відчував.
Я люблю цю виставу та вдячний їй, я тішуся, що вона збирає великі гроші для Збройних Сил. Минулого року "Конотопська відьма" зібрала для ЗСУ понад 50 мільйонів гривень — і це лише від самих вистав, без урахування коштів, отриманих від розіграшу квитків за донати через різні ініціативи (у грудні минулого року на аукціоні Forbes в рамках заходу "Підприємець року" два благодійні покази "Конотопської відьми" було продано за мільйон доларів. — Прим. ред.). Для мене це дуже важливо — що ми можемо приносити користь країни.
Витоки "Конотопської відьми" — у народному театрі, вона зібрана з історичних пасхалок, відсилок до різних класичних вистав, що йшли в Україні.
Взагалі, особисто для мене українська класика — велике джерело натхнення. Коли я в університеті почав читати українську драматургію, зрозумів, що в нас дуже багато неоціненних текстів. Вони мені близькі: Карпенко-Карого я розумію все-таки краще, ніж Ібсена — хоча ставлю і того, і того. Наприклад, "Безталанна" Карпенко-Карого, одна з моїх найулюбленіших п’єс: на перший погляд це проста історія про нещасливе кохання, але варто заглибитися — і відкривається цілий світ підводних сюжетів. А мені, аби зрозуміти, що хотів сказати автор, треба зробити виставу — і ось на репетиціях ти раптово починаєш бачити, що в цій історії — цілий всесвіт, що там Шекспір! У найпростіших сценах української класики я іноді знаходжу космос — і кайфую від цього. Саме тому, коли мене у 2023 році запросили ставити у Литві в національному Каунаському театрі, мені було важливо обрати саме український текст — "Землю" Кобилянської. Хотілося показати, що в Україні потужна драматургія, зробити український голос помітним. Адже в Європі всі знають російську класику, а українську — майже ніхто.
Атмосфера в залі на перших виставах після 24 лютого — це незабутні емоції, я не можу цього описати. До сліз! Той шалений попит, що відбувається зараз — я такого не пам’ятаю за своє театральне життя. Звісно, у цьому є кайф: те, чим ти займаєшся, подобається людям. Соцмережі під час війни теж зіграли велику роль у промоції театру — дуже багато людей, молодих зокрема, прийшли в театр саме через тікток та інстаграм. Радує, що в театрі щодня з’являються нові й нові глядачі — ті, хто навіть не знав, що в Україні є сучасний театр; чи ті, хто не був у театрі 10 років; чи ті, хто був травмований ним у школі.
Мене дуже тішить, що театральний бум підсвітив акторів, що молоді таланти стають помітними, модними. У них тепер з’явилося більше відповідальності. Глядач завжди ходив у театр на акторів: у публіки з’являються улюбленці — ті, кому довіряють. А момент довіри для режисера й актора безцінний: коли глядач обирає провести вечір у його кампанії, побути разом — і цінніший в десятки разів в умовах війни. Важливо не розгубити довіру — а для цього потрібно вести чесний діалог.
Але я досі в пошуку: про що говорити під час війни? Як говорити? Якщо про війну, то як саме? Усі мої вистави, створені під час повномасштабної війни, — "Хазяїн", "Підступність і кохання", "Калігула", "Марія Стюарт", "На Русалчин Великдень", — це мої спроби зрозуміти, який театр потрібен сьогодні. Правильно вибудовувати діалог із глядачем — дуже важливо: говорити про актуальне, або відволікатися, або, навпаки, подивитися в обличчя своїм страхам. Я впевнений, що театр мусить відчувати сьогодення. Так до мене прийшла ідея поставити "Макбета", який ми репетируємо зараз. Здалося, що після тих моїх пошуків, коли я пішов в комедію, у легкі вистави, настав час спробувати повернутися до серйозної розмови — і нарешті взятися за Шекспіра. "Макбет" — надзвичайно актуальна п’єса: і про війну, і про політику, і про тирана, і про те, як звичайна людина перетворюється на вбивцю і диктатора. Ця вистава народилася з відчуття сьогоднішнього дня.
Атмосфера в залі на перших виставах після 24 лютого — це незабутні емоції, я не можу цього описати. До сліз!
Коли ми відновили роботу у 2022 році, я зрозумів, що під час обстрілів мені спокійніше в театрі. Коли мені тривожно чи страшно, тут почуваюся більш захищено. На репетиції я ніби міняюсь, ця атмосфера мене затягує. Я взагалі люблю театр за шлях, який я проходжу з виставою: від першої зустрічі з художником і до прем’єри. Тому день прем’єри для мене трохи сумний: ще одна подорож завершується. А репетиція мене завжди манить, я ніби стаю іншою людиною.
Іноді думаю про те, яким буде театр після війни, але це неможливо спрогнозувати. Театр — це завжди пульс часу: сьогодні ця вистава одна, а завтра вона буде вже інша, хоча мізансцени залишаються ті самі. Але я знаю одне: театр завжди допомагатиме нам зрозуміти себе.