Щороку до священної гори Кайлас у Тибеті приїжджають тисячі паломників. Восени там побувала дизайнерка Крістіна Бобкова – і пережила найдивовижніший досвід у своєму житті
"Кайлас сам тебе покличе". Я відчула сенс цих слів у серпні, коли давня знайома, психотерапевтка Альона Ніколаєва, повідомила, що набирає групу до Тибету. Лишалося одне місце. Гора Кайлас заввишки 6638 метрів – священна одразу для чотирьох релігій: індуїзму, буддизму, джайнізму та тибетського віросповідання бон. Її називають серцем Тибету. Тож замість підкорення вершин чи спортивного трекінгу нас чекали монастирі, духовні практики, пошук зв’язку із собою та кора – легендарний паломницький маршрут завдовжки 53 км навколо гори.
Я готувалася зустріти 50-річчя – і на поїздку наважилася миттєво. Це слушна нагода вирушити до місця, де стирається межа між реальним і надприродним. На висоті понад п’ять тисяч метрів, серед гімалайських троп, змінюється свідомість – і це не фігура мовлення. Фізична втома, брак кисню, монотонність ходи, ритуальні співи монахів і медитації в монастирях, відсутність звичних опор – зв’язку, комфорту, поспіху – поступово переводять увагу всередину. І зрештою лишається тільки відчуття себе.
Подорож розпочалась у вересні, з Непалу. В очікуванні тибетської візи, яку видає китайське посольство, потрібно було провести кілька днів у Катманду. Перший день у місті збігся з початком масових заворушень: влада душила протести молоді сльозогінним газом, водометами й вогнепальною зброєю. Наша група з 15 осіб різного віку та професій опинилася в епіцентрі подій. Замість неквапливого знайомства з Катманду – вимушена ізоляція в готелі. Та духовні практики і неймовірний спокій наставниці давали відчуття безпеки, навіть коли не було зв'язку ані з близькими, ані з українським посольством.
Кожен день був на вагу золота: дорога з Непалу в Тибет на невеликому автобусі гірським серпантином – три з половиною дні, ще три – для пішохідної кори і три – на зворотний шлях. Протести не вщухали, китайське посольство не працювало, а без туристичних віз про Кайлас годі було й мріяти. Втрутилися вищі сили (і українське консульство), завдяки яким ми змогли отримати потрібні документи за чотири години замість стандартних п’яти днів. Гора таки чекала на нас.
У різних релігіях Кайлас має особливе значення: індуїсти вважають, що саме на цій вершині живе Шива; за версією буддистів, тут розташована вісь світу, навколо якої обертається все суще; джайни називають гору місцем просвітлення першого наставника вірян Тіртханкари, а послідовники бон – центром духовного космосу. Тому вершина недоторканна: підніматися на неї означало б зазіхати на простір богів. Замість сходження на шеститисячну висоту паломники йдуть довкола, долаючи 53 км мальовничими гімалайськими стежками, – щоб знайти шлях до себе.
Трекінг навколо Кайласа має назву кора. За повір’ям, повне просвітлення – нірвана – настає після 108 таких обходів. Паломники здійснюють їх упродовж усього життя, раз по раз повертаючись до Кайласа: загальна дистанція перевищує 5 тисяч метрів – як шлях від Лісабона до Тбілісі, тільки на екстремальних висотах.
Маршрут стартує на позначці приблизно 4400 метрів. Найвища точка – перевал Дролма Ла, 5630 метрів над рівнем моря. Місцеві кажуть, саме тут закінчується старе життя і починається нове. Під час кори ніхто не змагається за темп і швидкість – сюди приходять за тишею, у якій легше почути відповіді на найважливіші для себе запитання.
Кору проходять відрізками, у середньому по 17 км на день, з ночівлями у спеціальних таборах. Наш похід розпочався вздовж мальовничої річки Лха Чу. У Києві я була впевнена: "17 км подолаю з легкістю". Але в Тибеті один кілометр відчувався як десять удома, і щоб пройти цю денну дистанцію, мені знадобилося майже 12 годин.
Це була не просто втома від багатьох тисяч кроків, адже на висоті понад 5 тисяч метрів сатурація крові – насиченість її киснем – може відчутно знижуватися. У мене впала до 60 % замість стандартних 95–100 % – у звичайному житті мене б негайно госпіталізували. У Тибеті межа нормальності стирається. Попри те що я вважала себе практичною, раціональною людиною, я вперто йшла далі. Кожен крок вимагав надзусиль. Єдиний спосіб перепочити – хоч на кілька хвилин спертися на трекінгові палиці. Навіть сісти було складно, а підвестися після цього – майже неможливо.
Я рухалася нескінченною тропою і якоїсь миті усвідомила, що йду останньою. Позаду не було ані паломників, ані яків, що несли важку поклажу, ані місцевих. Раптово насунулася темрява, я була повністю знесилена. Попереду лишалося ще дві години шляху. Табір уже виднівся вдалині, але з кожним кроком немов віддалявся від мене. Я кричала вголос, але це чув тільки Кайлас – і помічник-шерпа, високогірний провідник, що німотно тримався позаду й ніс мій рюкзак. У ньому, окрім стандартного хайкінг-набору (змінний одяг, бафи, енергетичні батончики, крем від сонця), лежали металеві "кігті" для льоду й снігу, електроліти та глюкоза в стіках, вода, "гірська" аптечка й телефон, який давно не працював. До табору я дісталася в повній темряві, вже близько опівночі, виснажена без міри і закоцюбла до кісток.
Навіть у будинку не могла відігрітися. Холод скував зовні й зсередини. Разом із наставницею ми вирішили: далі не йду, хоча маршрут був розрахований ще на два дні. Отриманий досвід мені треба було переосмислити і прийняти на цьому етапі як є. Того дня з нашої групи паломництво завершили п’ятеро. Ми повернулися на точку старту й чекали решту групи.
Дорогою відвідували монастирі. Першим був Чіу Гомпа, розташований біля озера Манасаровар. За переказами, саме в цьому озері був зачатий Будда, тому його води вважаються цілющими – і для ментального, і для фізичного здоров'я. Під хоровий спів монахів і звучання традиційних тибетських інструментів плакали всі – такою сильною й незвичайною була енергетика цього місця.
До монастиря Дірапук ми дісталися після першого, виснажливого трекінгового дня. Він розташований на північному боці Кайласа; звідси відкривається майже магнетичний краєвид на північний схил священної гори. Далі наш шлях привів у Трітхапурі Гомпа – один із найдавніших у Західному Тибеті (X–XI ст.) монастирів. Його неодноразово руйнували війни, пожежі, землетруси, але він щоразу відроджувався. Монастир стоїть над гарячими сірчаними джерелами та вважається енергетичним центром жіночої сили. Там живуть лише двоє монахів.
Тибетські храми зовсім не схожі на католицькі чи православні: тут немає високих склепінь і куполів; натомість – низькі стелі, тісний простір, що налаштовує на зосередженість. У Тибеті немає того відчуття, ніби Бог великий, а ти – піщинка. Тут усе інакше: людина залишається наодинці із собою і богами, немає ієрархії – лише справжність і спокій.
Хода навколо Кайласа повністю змінює твоє життя.
Тут кожен крок веде до себе справжньої: усе зайве й напускне поступово розчиняється в просторі. Я почала більше відчувати й розуміти – про себе і світ навколо. Про силу любові. Про те, як ми боїмося помилок і намагаємося відповідати чужим очікуванням, не віримо у власні таланти. Про те, як тримаємося за кліше, забуваючи, що треба просто жити та відчувати радість і вдячність.
Минуло майже два місяці, а я досі переживаю свій досвід, "розпаковую" нове в собі. І дякую всесвіту за усвідомлення: не існує дуальності "погано" чи "добре". Це може звучати надто очевидно, але вповні прийняти це я змогла лише в подорожі до Кайласа.
Цей шлях подарував багато інсайтів – про моє покликання, творчість, погляд на життя, про стосунки в родині та роботу. Я не пошкодувала про мандрівку ані на мить, навіть попри те, що не завершила маршрут. Там, у Тибеті, особливо ясно розумієш: складний досвід і помилки часто стають поштовхом до розвитку. І я вперше відчула, що хочу мати міцніше тіло й бути з ним у гармонії. Мені здається, що тільки зараз я починаю жити по-справжньому. Наче зачарована світом дитина, ще більше люблю все навколо – життя, людей – і вчуся служити своєму призначенню й таланту. Шлях до себе – справді нескінченний.