У межах соло-проєкту Wonderwall, що проходив у новому просторі на Великій Житомирській, 24 в Києві, митець Іван Грабко показав фрески, живопис, фотографії, скульптури й об’єкти, створені впродовж двомісячної взаємодії з місцем. З нагоди фінісажу Грабко розповів Соні Кваші, як він вийшов за рамки живопису і пережив особисту трансформацію, перетворюючи будівлю напівзакинутого дохідного дому XIX століття на мистецький вислів.
Неділя. 16 листопада. Іван Грабко вкладається на підлогу, в нього зламане ребро. Десяте.
– Яке твоє улюблене слово?
– Мабуть, трансцендентність.
– Що ти вкладаєш у це поняття?
– По-перше, пряме значення: те, що відбувається по той бік дна реальності. Для мене особисто — це події, які можна пережити, відчуваючи їх як реальність, але отримуючи досвід у не-реальному житті. Коли можна йти вулицею й одночасно не йти вулицею, перебуваючи в цей час в іншому місці й навіть робити якусь дію, а після виходу з цього стану зберігати в собі відчуття пережитого досвіду… Наче ми почистили картоплю, хоча насправді не тримали в руках ані коренеплоду, ані ножа.
– Тобто протидія між уявним і реальним?
– Протидія — так, але я б не назвав це уявним. Це інше реальне.
– Спочатку ти анонсував проєкт без назви — бо, згідно з нотатками для преси, найменування обмежує. Під час відкриття виставки назва Wonderwall все ж таки з’явилась у слові автора. Чому?
– Я не хотів анонсувати назву, щоб не упередити глядача, формуючи його сприйняття заздалегідь. Але вона була важлива для мене, як і момент її появи. Wonderwall походить з англійського виразу: людина, про яку не можеш не думати. Вона ніби невидима стіна, крізь яку ти дивишся на решту життя. У моєму випадку цією стіною стала частина моєї психіки, зібрана в образ стіни, яка і штовхає, і не дає нічого зробити. Єдине, що з нею можна зробити, — зламати.
– Що ти зустрів за стіною?
– Конфлікт між бажанням свободи й вивільнення творчої енергії та порядком, а також між порядком всередині й зовні. Ми можемо спостерігати його будь-де, цей конфлікт — емоційний, а не політичний. У проєкті Wonderwall я починаю працювати з цими двома внутрішніми об’єктами: свободою і порядком.
– Чи зрозумів ти під час роботи над виставкою щось кардинально нове?
– Я ніколи не думав про власну вразливість перед тим, що можу бути незрозумілим зовнішньому світові. Я брав образи й думки, створені іншими людьми в історії культури та мистецтва, збирав з них певну конструкцію, яку вважав створеною власноруч, і тому наче мав право нею користуватися.
Працюючи в домі і з ним, я зустрівся з частиною себе, що довго чекала на зустріч. Те, що вона хотіла сказати — про трансформацію людини під впливом реальності — налякало відірваністю від контексту. Так переді мною постав ризик бути незрозумілим, або почути, що говорити про особисті переживання і трансформації в цей час не варто зовсім.
Наче в українському контексті це не цікаво, і всі пішли значно далі: пережили, назвали колективною травмою і перейшли до тем пам’яті, постмайбутнього тощо. Ці теми мені теж цікаві й є складовими реальності, але питання, яке я порушую, — саме про вплив реальності на свідомість і про те, як свідомість хоче — або не хоче — трансформуватися під цим тиском.
– Як поняття свободи і порядку розкриваються у виставці?
– Будинок у цьому випадку є… Я не хочу сказати "є образом", бо він є фактом. Образ — це те, як ми зібрали цю штуку, що на нас впливає. Будинок — це порядок, природа. Я ставлю питання: "Що робить свідомість, потрапляючи в природу?"
Будинок для мене — склянка з водою, в якій опиняється моя свідомість і хоче, ніби крапля чорнил, заповнити собою все, вільно там проявлятися. Але постаючи перед фактом, що природа існує за певними законами, вона не може зробити це одразу.
Є два шляхи: сприйняти порядок і підкоритися, зберігаючи при цьому ідею "свободного" вираження, або просто піти. Інакше доведеться змінити правила існування середовища – і зруйнувати його природу.
Так я робив раніше: змінював простір навколо себе, що був мені незручним. Результат цього процесу можна розглянути як феномен, але з нього неможливо вийти далі. Цей проєкт, я сподіваюся, має декілька виходів назовні.
– Яка з робіт у виставці, на твою думку, уособлює конфлікт порядку і свободи?
– Я сприймаю будинок як цілісну роботу… У ньому є кімнати, які я залишив порожніми. Розумію, що це доволі поетично звучить і надумано, але під час екскурсії я можу завести туди глядача, і поміж моєю особистою історією для нього чи неї з’являється вільне місце, де можна подумати про конфлікт порядку і свободи.
Надважливим для мене є і горище будинку, куди глядач не може потрапити, але бачить у серії фотографій "До Франчески". Три етюди на горищі – перше, що я зробив, потрапивши в будинок. Під час роботи над ними я зрозумів, що не можу просто принести в дім серію живопису і продовжити її – бо це буде "живопис у покинутому будинку і щось ще". Я відчув, що працюю руками не з образом, який бачу перед очима, пересуваючись вулицею, а дивлюсь на реальність, у яку я себе помістив. І ця реальність каже мені: "ти маєш максимально точно вхопити те, що тут найголовніше. І те, що це може не вийти технічно, не має значення. Головне — з цим працювати."
– Що було найголовнішим?
– Внутрішня метушня. Побачити її та припинити.
– Ти припинив?
– Довелося.
– Ти не вперше працюєш із напівфункціональним, напівзакинутим простором і будівлями, що є історичною спадщиною. Проєкт Wonderwall – продовження практики, чи цілком новий етап?
– Нове — повністю нове з погляду усвідомленості того, що я роблю. Але водночас — і продовження практики, бо мене постійно приводило саме до таких місць. Тяжіння до занедбаного простору мене не те, що переслідувало, воно в мені завжди було, і ці місця неначе запрошували їх дослідити, побути там, збуджували уяву, викликали натхнення.
Першим таким місцем — і там навіть відбулася імпровізована виставка — була будівля номер 8 на вулиці, тоді вона називалася Пушкінською, у Дніпрі, за історичним музеєм. Там теж була закинута споруда XIX століття, невеличка, триповерхова, в аварійному стані, з частково проваленими перекриттями. Але до неї можна було зайти і досить обережно потрапити навіть на третій поверх.
Навесні 2012 року, гуляючи містом на етюдах, ми зайшли туди із другом. Я одразу відчув потенціал у цьому місці. Ми просто принесли туди декілька замальовок і розмістили в кімнатах. Їх можна було побачити з вулиці. Тобто в стінах були діри. Ми нікого туди не запрошували, ми просто робили це для себе. І я пам’ятаю це відчуття, коли сказав собі: "А що, якщо так жити?"
– Як так?
– У такій руїні. Але тоді я досить плоско подивився на це: фактично жити, поставити туди робочий стіл, стілець і прокидатися там на підлозі, і відчував у цьому якусь свіжість і дихання. Потім життя пішло далі, і я не аналізував, чому мене це захопило.
Вдруге, вже більш свідомо, я зіткнувся з цим в Ужгороді, на покинутій взуттєвій фабриці. У 2022 році ми з Машею (дружина Грабко мисткиня Маша Рєва. — Прим. ред.) працювали над виставкою Under The Open Sky у Берліні, там я продовжував робити те, чого навчився, — працював із матеріалами, з яких складалася ця стіна.
Уже там я зрозумів, що мені треба рухатися далі, і я бачив куди: я бачив покинуту фабрику, бачив, що вона має набагато більше, ніж той живопис, що я писав тоді, але не розумів, як туди потрапити. Була ця стіна.
– Стіна внутрішня?
– Так, яка й слугувала мені робочим матеріалом. Я сам собі її склав – і працював із нею. У 2023 році я відкрив для себе роботи американської фотомисткині Франчески Вудман. З них для мене почався аналіз того, як можна потрапити поза стіну. Через що? Я досліджував це до початку цього року, коли нарешті зрозумів, що треба зробити.
Вудман так само працювала в просторах закинутих будівель, знімала там, а в мене було до себе питання: "Як це можна виразити в живописі? Що треба з ним зробити? Що треба із собою зробити?"
Це питання я хотів би задати тим, хто прийде на виставку: що вони відчувають? Окрім небезпечності, страху, холоду. Для мене важливо, що закинутий простір поєднує в собі негативні й позитивні враження.
На початку розмови я мав відповісти на питання про улюблене слово: у мене немає самого слова, я намагаюся його створити. Слово, яке опише стан, у якому людина не критикує хороше, бо боїться його, живучи у світі, який руйнується; не говорить тільки про погане, бо говорити про погане — це правда. Cлово, яке опише стан, у якому людина не порівнює, а збирає в собі ці стани.
Мистецтво вступає в гру в той момент, коли людині не вистачає слова, щоб описати відчуття. У цьому проєкті я намагаюся сказати: ось — руїна зі своїми порядками, ось — людина зі своїми бажаннями, і вони поєднуються один з одним. У цьому проявляється зв’язок негативного й позитивного досвіду…. Травми і радості.
– Вау!
– Не те, що ми радіємо від травм. А те, що ми переживаємо одночасно і травму, і радість. До речі, символічно вийшло, що я травмувався, і це могло перекрити радість від того, що нарешті я зробив те, що хотів, бо не хочу "скривати" цю радість. Я зараз і радію, і спина болить.
– А якщо б цим словом була музика?
– Музика взагалі абсолютно створена для цього. Музика не має рамок, і тому передати одночасно ці два стани — це задача саме для неї. У період роботи з цим будинком я слухав тільки одне — твори Баха у виконанні Глена Гульда, Йо-Йо Ма і Сюїти на Лютні Поля Бержет. Саме упорядковану музику Баха, математично вирахувану, де немає мікротональності, наприклад, або безладовості. Вона досить квадратна, коли звучить у виконанні одного інструмента. Я можу почути в ній цю людину: через бароковість і закрученість я чую музику самотньої — це парадокс — людини, в якої було, треба перевірити, 11 дітей, ну і досить бурхливе життя. Я чую музику самотньої, сумної людини. Тож щось близьке до того до цих двох станів — смутку і радості. Працюючи в будинку, я іноді тихо включав або Гульда, або Бержета і чув, як їздять машини зовні, і ходять люди, і ці звуки домішувалися в тиху гру Гульда. Це схоже на музику заводу, де десь стоїть клавесин або піаніно, і хтось грає.
І це схоже на поєднання Баха з, наприклад, техносценою, де музика так само математична, так само упорядкована, якщо говорити саме про класичні твори такого жанру. От це, мабуть, вона. Але зовсім не те, що Річі Хоутін.
Я ще не знайшов, я ще шукаю того, хто так саме це сприйме й поєднає.
– Може, ти?
– От у Цимбровського, наприклад, це є потенційно. У Сильвестрова теж… його "Тихі пісні", це десь там. Якби Сильвестров попрацював би з кимось, хто пише техно, — от це було б там. Ми б опинилися між природою та порядком і структурою.
– У тебе в інстаграмі було довгий час написано: painter. Як ти сьогодні бачиш себе в контексті історії? Ти painter, живописець ? Чи ти інший?
– Хороше питання. Живопис для мене залишається найважливішою точкою, у яку я можу повернутися. Це мій дім у контексті творчості. Зараз я дивлюся на натюрморт 2022 року, написаний абсолютно із зовсім іншими думками, і бачу його у цьогорічній виставці. Я міг би взяти його, принести й поговорити про нього.
Живопис допомагає мені мислити, робити. Я збудував собі схему: я живу і щось відчуваю, — стихійне: як вітер подув — стало холодно, як промочив ноги, як сонце трохи підігріло збоку, почув якісь звуки — вони тобі щось нагадали. Усе це — повний хаос. Знаходячи відчуття, що нав’язливо повторюються, мені вдається перетворити їх на думки і вбачити власний стан – а за ним розмитий стан зовнішньої реальності. Цю картинку я інтерпретую в живописі. Тобто живопис є початком мого мислення, але не кінцевою його точкою.
– А кінцева точка?
– Вона поки що рухається. У домі Горенка я зробив усе, що зараз міг. І щойно закінчив, побачив інші можливі напрямки роботи з простором.
Кінцева точка — це, мабуть, простір, у якому я створив певні умови. Можливо, це можна порівняти з лабіринтом, але не з тим, у якому губишся, а з тим, у якому ти можеш пройти 35 різними шляхами, але це один і той самий лабіринт — і вийти-таки з нього, або дійти до центру. І сама суть — це проживання.
– Що ти хочеш викликати в глядачів тими умовами, що ти створив у виставці Wonderwall?
– Відчуття власної чистоти. Перше, що бачить людина, яка приходить на виставку — це пил на підлозі, зруйновані стіни, дошки з цвяхами, на яких лежать фотографії, або ліжко з шовковими простирадлами. Все постійно вказує на чистоту всередині чогось брудного. На особисту внутрішню чистоту.
– Останнє питання. Що б ти спитав у Франчески Вудман?
– (сміється) Що робити далі?
Фото: Олег Батраков @oleg_batrakov
Виставку реалізовано за підтримки ініціативи з ревіталізації історичної столичної будівлі на Великій Житомирській, яку невдовзі буде представлено публічно.