У проєкті "Герої" Vogue Ukraine вшановує військових, медиків, митців, енергетиків, параатлетів – полеглих і живих, – героїв, які щоденною працею допомагають країні вистояти в найтемніші часи. 42-річний Павло Казарін, головний сержант батальйону безпілотних систем, відомий журналіст, розповідає про армію, війну та мрії. З Казаріним спеціально для Vogue Ukraine поговорила письменниця та культурна менеджерка Тетяна Терен.
23 лютого 2022 року ми зустрілися з Павлом за вечерею в Києві. Коротко обговорили новини та зійшлися на думці, що війна, розв’язана Росією 2014-го, не піде вглиб країни. Можливо, це була захисна реакція, але того вечора ми будували плани. Я розповіла, що багато років хотіла перебратися в інший район Києва; Казарін зізнався, що ще пів року тому вирішив купити нову машину й уже вніс за неї завдаток. Показав фотографії червоної автівки, а я стереотипно зауважила, що чоловіки обирають машини яскравих кольорів через кризу середнього віку.
За кілька годин, коли в Києві пролунали перші вибухи, ми обмінялися короткими повідомленнями – у кого що відбувається навколо. Пожартували, що, схоже, і переїзд, і червона автівка, і криза середнього віку відкладаються.
До повномасштабного вторгнення Павло Казарін був відомим журналістом: вів проєкти на телебаченні й радіо – ранкові ефіри на каналі ICTV, соціально-політичні токшоу "Зворотний відлік" на Суспільному та "Подвійні стандарти" на Радіо NV. Щотижня публікував аналітичні тексти у провідних медіа. За журналістську роботу отримав майже всі головні професійні нагороди країни, зокрема "Високі стандарти журналістики" та Премію імені Георгія Ґонґадзе. Для багатьох він був тим необхідним голосом дорослого, який препарував і пояснював наші турбулентні часи, упорядковуючи – за його власним означенням – хаос до стану сенсів.
Для багатьох Казарін був тим необхідним голосом дорослого, який препарував і пояснював наші турбулентні часи, упорядковуючи, за його власним означенням, хаос до стану сенсів
2021 року вийшла перша Павлова книжка "Дикий Захід Східної Європи". Збірка публіцистичних текстів охопила сім років від початку окупації Криму. У ній автор досліджує пошуки Україною (і ним самим) власної ідентичності, підсумовуючи ті головні питання і виклики, з якими наше суспільство зіткнулося після 2014-го. Перед нами програмовий Казарін: лаконічний стиль, виважені слова, точні формулювання, які розбирають на цитати. Попереду мав бути тур українськими містами, але він устиг презентувати книжку лише в Маріуполі. "2022-й я уявляв як час, коли зможу нарешті сповільнитися, – згадує Павло. – На початок року я одночасно працював на п’яти роботах. Відтоді як переїхав до Києва у 2014-му, я жив у режимі відкладеного життя. Значна частина моїх інтенцій була підпорядкована програмі мінімум покоління міленіалів: назбирати на квартиру, зробити ремонт, купити машину і мати "подушку безпеки". Наприкінці 2021-го я нарешті розрахувався з боргами. Тож можна було видихнути, не погоджуватися на всі проєкти, почати більше мандрувати".
25 лютого 2022 року Казарін пішов до військкомату. "Якщо ти довго публічно проголошуєш якісь цінності, маєш бути готовим підтверджувати їх діями, – міркує він. – Коли не робиш цього в момент Х, усе сказане досі виявляється пустослів’ям". Перші півтора року в ЗСУ Павло був у складі армійської медіагрупи, створеної командуванням сил ТрО, – висвітлював бої на різних ділянках фронту. Згодом перевівся до роти ударних БпЛА 104-ї бригади ТрО й невдовзі став головним сержантом підрозділу. Разом із побратимами брав участь у боях на Запоріжжі, Харківщині, Сумщині; тепер служить на Донеччині.
Питаю, як його змінила армія. "Не думаю, що став іншою людиною. Якщо ти чекаєш, що я скажу, ніби був наївним і в чомусь недосвідченим, а ось тепер, навпаки, здобув нові спроможності й знання, – то ні, не скажу. Армія багато чого мене навчила, багато чого пояснила, цей досвід дуже важливий, але водночас у мене є сильний внутрішній запит не впускати армійські правила всередину себе. Працювати не через емоційне перевтілення, а в стратегії "я в запропонованих обставинах", якщо послуговуватися термінологією акторських шкіл. Я не хочу, щоб ці правила мене поглинули".
Але я бачу: до багатьох речей він став нетерпимішим, може різко зреагувати на недоречний жарт, часто протиставляє армійську й тилову реальність. І щоразу, коли ми спілкуємося, помічаю в ньому дедалі більше втоми. На моє запитання, що допомагає триматися, звучить відповідь, близька сьогодні кожному з нас: "Наша війна настільки чорно-біла в етичній системі координат – завжди є відчуття, що ти на світлому боці історії. Це й тримає".
"У мене є внутрішній запит не впускати армійські правила всередину себе. Працювати не через емоційне перевтілення, а в стратегії "я у запропонованих обставинах"
Людині в армії найбільше бракує двох речей – безпеки й свободи: "Тут немає понять "проспав", "не подумав", "забув". Ніхто не зважатиме на позаштатні обставини, якщо ти не зміг виконати завдання. Такий підхід робить із тебе професійного тривожника, що постійно має прораховувати негативні варіанти розвитку подій і готуватися до них". До служби Павло був людиною, для якої цінність речей визначалася їхньою функціональністю: час від часу влаштовував вдома ревізію, щоб позбутися зайвого, і загалом належить до тих, хто роками купує ту саму модель джинсів, якщо вона витримала перевірку часом. Та, можливо, у його житті з’явилися якісь артефакти, з якими він не розлучається під час переїздів на нові місця дислокації? "Влітку 2022 року я замовив собі армійський медальйон – той, що іноді ще називають "смертником", – відказує Казарін. – Відтоді ношу його замість хрестика. Це мій символічний маркер причетності до Збройних Сил".
Павло називає себе товстошкірим і на запитання про особисте життя відповідає неохоче. "Я знаю людей в армії, для яких кохання й сім’я – джерело сили. Але знаю й тих, чиї стосунки розпалися через дистанцію. Усім моїм взаєминам передував довгий етап зближення. Тут армія грає проти вас: зближення на відстані – дуже складна і не завжди реалістична стратегія".
Через різницю пережитих досвідів багато друзів віддалилися, коло спілкування стає все вужчим. "Я дуже ціную періоди свободи під назвою "відпустка", тому заздалегідь прописую, з ким хочу побачитися і куди поїхати. Солдат живе у просторі постійних обмежень, і коли бодай ненадовго здобуває свободу, йому стає чітко зрозуміло, хто досі важливий, а на кого він уже не готовий витрачати свій час".
В армії Павло багато читає – переважно українську літературу. Останній рік звертається до творів письменників-військових, щоб дізнатися, як вони осмислюють свій досвід: "Люди у формі сьогодні найближчі мені на планеті – спільність пережитого породжує відчуття братерства. Мені цікаво читати авторів, які стають колективним голосом спільноти". Радить збірку коротких текстів "Гемінґвей нічого не знає" Артура Дроня, добірку есеїв "Усе на три літери" Дмитра Крапивенка, прозу "Букурія" Богдана Журавля, "Ким ми були" Валерія Пузіка. А також роман свого близького друга Павла "Паштета" Белянського "Битися не можна відступати", у якому Казарін постає другорядним персонажем: за сюжетом, вони з Паштетом уже як військові випадково зустрічаються у волонтерському центрі в Харкові. Здається, ця сцена була потрібна авторові, щоб проговорити певні програмні речі про вибір і відповідальність під час війни. Герой роману Пашка, "інтелектуал із зовнішністю кримінальника", говорить друзям: "Якщо мене завтра запитають, що я робив під час війни, мені не буде соромно відповісти".
Поряд із сучасними текстами Казарін заповнює прогалини в класиці: "Я виріс у Криму, наше уявлення про українську літературу було дуже примітивним. Мені захотілося знайти тих авторів, які говоритимуть зі мною мовою не етнографічної подорожі, а спільного культурного досвіду". Біля лінії фронту він відкрив для себе Домонтовича, Багряного й Підмогильного.
Запитую, про кого Павло думає перед сном. "Зазвичай ні про кого, інакше є ризик не заснути, – відбиває він мій пас. – Часом починаю мріяти про якогось чорного лебедя – подію, що позбавить ворога можливості вести війну такого масштабу й інтенсивності. Це плацебо, але інколи воно дозволяє трохи швидше заснути".
"Є величезний запит на пошук внутрішніх ворогів і сварки одне з одним. Тому я не роблю свої тексти простором для гайпу, полювання на відьом і нарощування ентропії. Сьогодні можна легко зібрати підписників на торгівлі емоціями. Я цього не хочу"
Складно говорити про майбутнє, коли невідомо, скільки триватиме служба, коли закінчиться війна і ким ми будемо після неї. Після демобілізації Павло хотів би повернутися в журналістику, але переконаний, що деякі навички доведеться опановувати заново: "Моє перебування в армії – це роки ненаписаних текстів. До служби я писав два матеріали на тиждень, сьогодні – один на місяць". Звісно, на це вплинули нові умови життя й обов’язки. До браку часу й приватності додається самоцензура: "Ми дуже фрустроване, обпалене війною суспільство. Є величезний запит на пошук внутрішніх ворогів і сварки одне з одним. Тому я не роблю свої тексти простором для гайпу, полювання на відьом і нарощування ентропії. Сьогодні можна легко зібрати підписників на торгівлі емоціями. Я цього не хочу".
Ще одне "не знаю" в нашій розмові – друга книжка. Видавці не раз зверталися до Казаріна з пропозицією видати збірку нових текстів. Зрештою, саме за публіцистику воєнної доби, опубліковану в "Українській правді", він торік отримав найвищу відзнаку – Національну премію імені Тараса Шевченка. Але час іще не настав, каже Павло: "Матеріал для першої книжки я накопичував сім років. Не хочу нашвидкуруч писати другу, якщо її буде нецікаво читати за рік. Можливо, це буде спроба впорядкувати досвід війни, але поки що я не розумію, якою ця книжка має бути".
Наприкінці розмови прошу його поглянути не у примарне майбутнє після війни, а уявити день демобілізації. Що найпершим зробить Павло Казарін? Видалить Signal у смартфоні та спробує відучити себе перевіряти месенджери двічі на хвилину – в армії ціна вчасно не прочитаних повідомлень інколи надто висока. Ще знадобиться час, щоб привчити себе до свободи, до відчуття, що знову належиш собі, а не великій системі. "А взагалі-то, – додає він, – я чотири роки не був на морі".
Фото: Iryna Lupu
Cтиль: Sonya Soltes
Продюсерка: Mariia Nikolaienko
Освітлення: Michael Aziabin
Асистентка стилістки: Yuliia Ostapchuk
Кураторка проєкту: Alyona Ponomarenko