Журнал Vogue UA за підтримки Symbol випустив книгу Ukrainian Women in Vogue. Вона присвячена українським героїням, які з’являлися на шпальтах нашого журналу. Моделі та художниці, письменниці та спортсменки, музикантки й дизайнерки, балерини й засновниці благодійних фондів. Кожна з них — сильна особистість, яка має свій стиль, надихає власним прикладом і гідно представляє Україну на міжнародній арені. У спеціальних інтерв’ю для vogue.ua героїні міркують про баланс між кар’єрою і сім’єю, публічність і своє розуміння щастя. Цього разу читайте інтерв’ю з письменницею Софією Андрухович.
Як Ви вважаєте, балансувати між кар’єрою й особистим життям сьогодні важче, ніж раніше, чи в наш час нескладно встигати все?
Я вважаю, що намагатися "встигати" — помилка, бо, намагаючись встигати, людина зазвичай забуває, що вона взагалі живе. Маючи на меті уявні пункти, яких їй начебто треба досягнути чи яких вона вимагає від себе з огляду на уявлення більшості, людина пропускає те, що по-справжньому є поруч із нею, навколо неї, у ній. Все те, що є істинним.
І я не знаю, що таке "кар’єра". Писання для мене — спосіб бути собою, спосіб жити. І цей спосіб не суперечить всьому іншому, що є в моєму житті, а навпаки — всі складники підсилюють і підживлюють одне одного, переплітаються. Балансувати, звісно, доводиться завжди, щоб не перебільшити з котримсь зі складників і не знехтувати іншим, але для мене пошуки балансу — не про поспіх, а про уважність, зосередження, чутливість і відкритість.
Вимога "бути найкращою у всьому", яку суспільство висуває до сучасної жінки, заважає Вам жити власним життям чи, навпаки, спонукає прагнути нових успіхів?
Мені здається, підкорятися якимось уявним вимогам суспільства — це страшенно себе обмежувати. Шкода, якщо людина справді має такі інфантильні й нереалістичні цілі, як намагання "бути найкращою у всьому". Часто набагато більше свободи в тому, щоб дозволити собі бути звичайною, посередньою, слабкою, різною. Варто пам’ятати, що ти просто людина. І що маєш лише одне життя. Усвідомлення цих найпідставовіших речей дає змогу наближатися до найповнішого вияву себе самої.
Як Ви даєте собі раду з публічністю?
Публічність є водночас великим ресурсом і великим збитком. Також вона може бути небезпечною. Публічність дається мені нелегко, але це частина роботи. Ба більше, долаючи певні свої обмеження, людина отримує нові досвіди й уміння. Найбільше допомагає усвідомлення, що будь-яка публічна ситуація — це звичайна життєва ситуація, яка не потребує чогось особливого, як часто може видаватися. Допомагає, коли знаходиш очі конкретного живого співрозмовника і спілкуєшся з ним, так само як робиш це у повсякденному житті.
Як Ви знаходите час лише для себе і чому його присвячуєте?
Мені пощастило, бо мої близькі люди розуміють і поважають мою потребу у власному часі. Так само як я поважаю їхні потреби. У власний час я читаю, гуляю, бігаю, плаваю, ходжу на йогу, спілкуюсь або просто мовчки споглядаю. Це допомагає знаходити свіжі ракурси, дивитися ширше, виходити за межі звичних способів мислення.
З чого складається Ваше щастя і чи є щось, чого бракує для нього?
Для мене щастя — це уважність і усвідомленість. Того, чого бракує, — завжди нескінченна кількість, тому краще зосереджуватися на тому, що справді є.
З ким із жінок — сучасниць або історичних персонажів — Ви хотіли б поспілкуватися щиро й відверто? І про що була б ця розмова?
Можливо, я хотіла б навіть не поспілкуватися, а просто отримати змогу спостерігати збоку й слухати Ларису Косач (Лесю Українку) або Марію Вілінську (Марка Вовчка). Ті їхні образи, які ми маємо в нашій уяві, — страшенно нудні й віддалені від того, що було в реальності. Це були цікаві жінки, кожна зі своїми особливостями, і мені хотілося б підглянути за ними серед обставин їхнього життя, почути голоси, інтонації, побачити міміку, спостерегти їх у буденних ситуаціях. Зрештою, література дає таку можливість.