Хоч з ким з колекціонерів або людей, захоплених мистецтвом вишивання, говориш, – кожен або кожна згадує Уляну Явну з її екаунтом @anything_traditionalua. Він справді вражає – закоханістю в українську спадщину й тим, з якою майстерністю Уляна вписує її в побут та повсякденність.
Уляна народилася у Львові й каже, що все її життя пов’язане зі Львовом, хоч нині мешкає в передмісті. Вона політологиня-міжнародниця за освітою; працювала в туристичній сфері, завжди цікавилась історією. А у 2012 році захопилася пошуком і продажем вінтажного й антикварного народного вбрання, прикрас, інших речей побуту.
Тоді ж активно почала колекціонувати старі українські вишиті сорочки. Мала свою крамницю у Львові ("тепер нею опікуються батьки"). Уляна зізнається, що дещо вигоріла і відійшла від справ.
Нині продає вінтажні килими радянського періоду з українських фабрик у Косові, Глинянах, Хотині тощо через Instagram. Вишитих сорочок не продає. Хоча визнає, охоче допомогла б консультаціями публічним особам, як вдягати національне вбрання, щоб нести правильний посил суспільству.
Уляна додає, що із запитами від публічних людей щодо придбання вишитих сорочок не працює теж, бо нині її цікавить сфера інтер’єрних речей: "Пошук формули саме нашого національного житла. Щоб і сучасно, і зручно, і щоб перепліталося з якимись знаковими важливими речами для українця. Тож у тій сфері радо допоможу".
З 2000 року Уляна належить до Пласту (національна скаутська організація, про яку ми писали тут. – Ред.), це доволі цікаве коло людей із своїми правилами та звичаями. Вони разом організовували різдвяні вертепи, кожного Великодня збиралися на гаївки у львівському скансені. Десь під час тих подій дівчина вперше побачила, що люди вдягають дуже незвичайні й гарні вишиті сорочки та цілі комплекси вбрання – з Борщівщини (Зах. Поділля), Гуцульщини, Буковини.
"У Львові на той час уже не одне десятиліття було модним серед мистецьких та інтелектуальних кіл ходити в експедиції селами й купувати для себе старі народні строї", – розповідає вона. Це перевернуло її сприйняття українського національного вбрання: навіть у ній, що народилася та виросла у Львові, жили пострадянські шкільні асоціації: пластиковий віночок, чорна спідничка й сорочка, вишита червоно-чорним хрестиком.
"У нашій родині сорочок не зберігали, – каже Уляна, – лиш сімейні фото в них". В її рідному районі у ХХ столітті вже не носили народного вбрання. Проте вишита сорочка у міжвоєнний період була найпершим символом національної належності, її вдягали на якісь спеціальні оказії, чи до світлини, все точно так само як тепер. Коли дівчина побачила ці сорочки з регіонів, де ця традиція розвивалася й зберігалася доволі довго, то закохалася в них і теж мріяла мати такі.
Свою першу гуцульську сорочку із села Старі Кути вона купила у 2006 році на фестивалі в Шешорах. Зізнається, що мріяла про борщівську, "але вони завше були дорогі, то ж мені, студентці, залишалося лиш мріяти". Уляна каже, що фактично весь її бізнес із пошуку й продажу рідкісних вінтажних речей почався заради того, щоб знайти й мати змогу купити оту "свою" борщівську сорочку. "Коли купила її, то з’явились інші, які хотілося мати, так почалася ця колекція".
Уляна колекціонує переважно речі із західних областей ("бо неможливо осягнути неосяжне") – адже одяг у нашій великій країні дуже розмаїтий у різних регіонах.
"Останнього разу нарахувала 86 сорочок, – каже Уляна, – але це не точно". Але ж в її колекції є й інші речі – рушники, горсики, спідниці, горботки. Нині вона намагається скласти каталог – передусім для себе.
Фото: Дзвінка Загайськ
Детальні фото сорочок Уляна публікує у власному телеграм-каналі: "Для мене важливо, щоб ці речі були доступними для охочих, особливо тих, хто хоче вишивати щось подібне та цікавиться темою глибше".
Колекціонерка не може виокремити найцінніший екземпляр – зізнається, що всі для неї однаково цінні. Проте є такі, що хотілося відшукати більше за інші: "Наприклад, вербовецьку з рукавами, вишитими червоним. Подібні можете побачити в „Тінях забутих предків" Параджанова", – каже Уляна.
"Мабуть, остання сорочка в колекцію, яку б я хотіла, – зразок зі Старого Косова, – каже Уляна. – Така є в Коломийському музеї народного мистецтва. Але тепер розумію, що подібну стару вже не знайду. Тому планую замовити сучасну копію найближчим часом".
"Речі зберігаються в мене та в батьків удома, – розповідає колекціонерка. – Коли почався новий етап війни в лютому, було не зрозуміло, як розвиватимуться події, то ж ми планували варіанти, куди і як усе заховати чи вивезти.
Тож тоді поскладала все в полотняні мішки, щоб по можливості швидко взяти в авто. Нині сорочки в пластикових ящиках. У батьків – поскладані на стелажах, зроблених із цим наміром, та в гуцульських скринях".
Нині, коли в усіх є інтернет, мобільний зв’язок та розвинені поштові достави, проблем з поповненням немає. До того ж Уляна – досить відома особа, і люди самі звертаються до неї, якщо хочуть щось продати.
Є й аукціони, на зразок Violity. "Та я якось там не купую саме сорочок, бо все ж те, що цікавить мене, якось рідко там буває. Або ж річ у тім, що й не купую нічого активно вже доволі давно, моя колекція вже завершена".
Більшу ж частину найцікавіших речей власної колекції Уляна придбала в колекціонерів попередніх поколінь. "Як я вже згадувала, у Львові це було поширене явище серед деяких кіл, то ж тут трапляються зразки в кращому стані, ніж у селах натепер", – каже вона.
Милуватися скарбами Уляни можна онлайн: в інстаграмі й телеграмі.
Вона дуже щедро ділиться деталями, оздобленням, тож немає відчуття, що втрачаєш щось важливе, коли не бачиш речі в реальному житті.
Колекціонерка робила виставку кілька років тому. "На жаль, утримувати власну галерею – це доволі дорого й можливо лише в разі, якщо експозиція функціонує в парі з бізнесом, який її підтримуватиме та приноситиме прибутки", – розповідає Уляна. Та зізнається, що наразі не хоче цим опікуватися – хоче трохи відпочити.
На запитання, чи зріс попит і ціни на вишиванки з початком війни, Уляна готової відповіді не має – підозрює, що так. Але зазначає, що цікавість однозначно збільшилася. "Наше суспільство особливо звертає свої погляди до культури й самоідентичності після революцій і загострень російської війни в Україні. Так було у 2004, 2014–15 роках, так є і сьогодні", – каже вона.
"Їм не треба давати нового життя, – усміхається колекціонерка. – Вони мають своє самодостатнє старе життя. Я проти перешивання й перекроювання сорочок, чи чогось подібного. Того не треба робити".
Вона вболіває за розвиток вишивальних шкіл та спільноти, що досліджують старі зразки та вишивають сучасні варіації на тему. Каже, що їй подобаються проєкти, де шукають нові сенси у вишивці й сорочках – наприклад, "Майстерня Магди Дзвін" у Львові. "Круто, що зараз є хороші вишивальні машини та дизайнери, які роблять не просто ширпотреб, а реально круті якісні речі. І часто доступніші за ціною, ніж ручна вишивка".
Уляна каже, що для неї сама ця одягова традиція та її національний символізм є найважливішими. "Тому тішить, що можу свою збірку використовувати для популяризації й ілюстрації нині".
Виявляється, у Львові діє Інститут колекціонерства, який об’єднує великий пласт місцевих колекціонерів народного мистецтва. Вони, окрім того, видають розкішні видання на цю тему коштом меценатів.
Якщо говорити про якесь ширше товариство, то в принципі, усі одне одного знають. І тут усе, як і в житті: хтось більше товаришує між собою, хтось менше. Суперництво й чвари є. Камені спотикання – теж. "Я намагаюсь у тому не брати участі, бо не конфліктна людина, до слабкостей інших ставлюся з розумінням і вважаю, що сварки та непорозуміння між своїми не раз ставали перепоною в розвитку суспільства". Попри це, в її сторону часто "прилітає" – через те, що вона зробила свою колекцію популярною через соцмережі.
Дуже люблю видання першої половини ХХ століття. Може тому, що тодішні дослідники були ближчими в часі до носіїв традиції, тож там більше фактів і менше фантазій. Хфедір Вовк та його "Студії з української етнографії та антропології" завжди в мене на столі. Хоч багато хто має завваги, але обожнюю видання "Гуцульщина" Володимира Шухевича. Зараз також можна ознайомитися безплатно онлайн з розкішними виданнями Інституту колекціонерства та проєкту "Ковчег „Україна"" на сайті останнього.