"Вся Україна зараз -- Маріуполь. А Маріуполь – це Україна, сьогодні та назавжди". В Івано-Франківську відбулася мирна акція "Врятувати Маріуполь – Врятувати Україну" на підтримку бійців батальйону "Азов" та мирних жителів, що перебувають у блокаді. Родини бійців закликають Президента та керівництво України, міжнародні організації, уряди країн тощо деблокувати Маріуполь і застосувати процедуру екстракції до бійців, що наразі б’ ються на заводі "Азовсталь".
Молода жінка виходить на сцену з маленьким сином. Той тримає плакат, повністю замальований темним. Внизу – жовто-золотистий прямокутник, де видно фігурки жінок і дітей. Цей малюнок – стисла та драматична історія цієї родини, дім якої розбомбили в Маріуполі. Вони зазнали обстрілів касетними й вакуумними бомбами; змінили кілька сховищ. Батько хлопчика, боєць "Азову", зумів дістатися родини – та відрядити їх у безпечне місце. Дружина каже, вперше бачила сльози на очах свого мужнього чоловіка – понад усе він переживав, чи вдасться рідним живими вибратися з небезпеки: якби російські окупанти дізналися, що це сім’я "Азовця", шансів у них не було б. Вона з жахом згадує страшні дні в блокаді: "Це неймовірно виснажливо. Ми спали одягненими, не милися. О 12 годині дня вже почувалися стомленими. Елементарна річ, зварити дітям супу, забирала 3–4 години". Воїни живуть у страшнішому режимі. Наразі проста мрія захисників – поїсти. "Серце плаче кров’ю щодня за наших людей", – каже молода жінка.
Бійці помирають від ран. Знеболювальні давно скінчилися; антисептичних і перев’язувальних засобів немає. Операційну розбомбили 28 квітня. Саме в ній ще встигли врятувати життя заступникові командира батальйону "Азова" – ампутували руку. Воїн каже, що, напевне був останнім, кому пощастило евакуюватися повітряним мостом 31 березня. Щоранку він дякує Богові, що живий і може бачити свою сім’ю, та перша його думка – про побратимів, які б’ються й виживають у нелюдських умовах.
"24 дні я не чула звістки про сина, – каже мати, син якої боронить Україну в складі "Азова". – Проте нарешті він зателефонував. Сказав, що бомбили. Що поранений. Поранення легке. Та хіба він зізнається, як йому насправді важко? – Він гідний син, який пішов добровольцем захищати країну. Він заслуговує на те, щоб жити". Ані сльозинки, ані тремтіння в голосі. Ця жінка, мати героя, сповнена сили й гордощів за власного сина. Вона ладна зробити все, щоб він вижив, і закликає весь світ стати на підтримку воїнів.
Тендітна молода жінка, дружина бійця "Азов", закликає до вищого керівництва країни, до голів держав, благодійних та міжнародних організацій. Вона знає, що воїни не складуть зброї, проте вірить: процедура екстракції військових – можлива. Вона дозволить не лише врятувати живих, надати допомогу пораненим, а й гідно, з почестями поховати загиблих героїв.
Дружини та діти бійців "Азову", всі як один, – герої самі. Сірі від горя та безсонних ночей. Сповнені рішучості. Вони вірять, що світ здатний деблокувати Маріуполь. "Бо як ми житимемо, коли не зробимо все для порятунку тих, хто тримає небо над цілим світом?"
"Треба забезпечити евакуацію з "Азовсталі", – каже Сергій Сивачук, голова штабу оборони Прикарпаття. – Не лише поранених, не лише військових, не лише цивільних – усіх. Всі ці люди два місяці в оточенні, ми щодня не полишаємо надій на їхній порятунок".