Яскравий український поет і письменник Андрій Любка, автор популярних романів "Карбід" і "Малий український роман" та чудових, чуттєвих збірок "Спати з жінками", "Кімната для печалі", "Саудаде" (за яку Андрій здобув премію Шевельова в 2017 році), з початком повномасштабної війни припинив писати, адже весь його час зайняла волонтерська робота. На момент написання цього матеріалу Любка (звісно, разом із небайдужими українцями, які підтримують його волонтерство) зміг придбати 120 автівок для ЗСУ, які щодня допомагають нашим військовим на передовій.
Як вплинула на письменника ця вимушена творча пауза? Як подолати вигоряння та втому, коли твій телефон 24 на 7 розривають дзвінки й повідомлення? Хто напише великий український роман про війну? Відповіді на ці питання ми шукали разом з Андрієм Любкою.
Наше інтерв’ю з Любкою відбувалося в два етапи: першу частину записали ще торік, другу – вже після Нового року. У цих двох зустрічах навпроти мене різний Любка: восени – енергійний, натхнений після спілкування з колегами на літературному фестивалі MeridianCzernowitz, а в січні – зосереджений, лаконічний і помітно втомлений. Це знайоме багатьом із нас: рік повномасштабної війни ми трималися на адреналіні, але адреналін вичерпується, і тепер зі спринтерів маємо перетворитись на марафонців.
Любка вважає, що українці мають шукати ресурс для подальшої боротьби насамперед у наших перемогах на фронті, у мужності наших військових – та в активній допомозі їм. Волонтерська робота Андрія Любки нещодавно була відмічена вищим військовим керівництвом – письменник отримав нагороду від Валерія Залужного. Чи є ця нагорода тим самим стимулом для самого Андрія?
– Не можу сказати, що це мене якось особливо потішило. З Нового року стан такий, що не відчуваю якихось особливих емоцій взагалі. Але приємно, що наша волонтерська робота помітна. У цей складний час особливо важливо, аби Генштаб помічав волонтерів, бо це активізує волонтерський рух. Мотивує, коли вже хочеться скласти руки, – не здаватись, починати знов і знов.
Найбільша нагорода для волонтера натомість – це бачити, що військовий, якому ти привозив автівку і який зараз воює під Авдіївкою, світиться в WhatsApp зеленим кружечком. Це дає сенс рухатися далі.
Що допомагає вам не вигорати, навіть відчуваючи велику втому? Як нам усім налаштуватись на довгу дистанцію?
Мені допомагає практика не замислюватися. От уявіть. Зранку, о 8:00, я беру в руки телефон: 7 пропущених дзвінків, 12 повідомлень у WhatsApp, 7 – у Viber, 5 – у Telegram, ще кілька у Фейсбуці, а ще у спамі десяток! Мені потрібно витратити мінімум годину, щоб все це переглянути та відповісти, а потім вже час кудись бігти і щось робити, домовлятися, зустрічати автівки на кордоні чи везти їх на фронт.
Якби я мав час почитати новини з війни та аналітику, почитати, наприклад, як просувається лінія оборони під Бахмутом, то я заходив би в більшу депресію. У моєму випадку рефлексія зараз не буде дуже плідною.
Мені взагалі здається, ми на початку року неправильно себе налаштували. Ми вітали одне одного з переможним роком (я навіть отримав банку з медом з такою етикеткою) – але нема нічого гіршого, ніж самообман. Нам потрібно більше концентруватися на діях. І думати про те, що кожен прожитий день наближає нас до чогось кращого. Кожного дня стає більше світла, сонця, тепла, а з приходом тепла та весни нашим військовим буде легше просуватися на фронті. Маємо думати про це.
Як так сталося, що волонтерська робота зайняла увесь ваш час?
Я написав кілька есеїв на початку вторгнення, один з них був перекладений на 16 мов, здається. Це було тоді єдине, що я міг писати – мені здавалося, що ось у такий спосіб ми, письменники, тримаємо інформаційний фронт. Але ще тоді, в березні, я відкрив для себе лайфхак: я добре засинав, тільки коли був дуже втомлений. У березні я почав займатися гуманітаркою: зустрічав на вокзалі, вантажив у буси та поїзди на Харків, які тоді йшли з Харкова порожніми, а назад – із допомогою. Я знав, що сьогодні завантажу, а завтра ввечері воно буде в Харкові, де ці посилки чекають. Я повертався додому, був виснажений і вирубався, і саме це рятувало від новин. Так я і підсів на це, а пізніше зосередився саме на автівках: ми їх закуповуємо в Європі, механіки їх ремонтують, та відвозимо на фронт.
Я налаштував замкнений цикл. У мене є команда людей, з якими я працюю. Ось зараз ми сидимо і розмовляємо, а в Ужгороді тим часом фарбується останній NissanPathfinder, який ми купили. Тим часом мій колега поїхав у Словаччину та має привезти ще одну машину. Паралельно я їхав і говорив з військовим, ми домовлялись про те, куди саме під Бахмут ми маємо доставити. Моя роль у цьому – це збір грошей та connection.
Я не аж такий там перфекціоніст, але я люблю доводити справу. Я займаюсь цим 24 на 7, сиджу ночами на кордонах, бо фури з машинами заїжджають через вантажні термінали зазвичай вночі. Це займає увесь мій час.
Важливо, що всі ці люди роблять це безкоштовно. І вони не якісь пафосні патріоти у вишиванках. Я думаю, у нашого механіка взагалі немає вишиванки (Сміється). Важливо, що є синергія людей, і що ми змогли налаштувати цю систему.
Нещодавно макбук показав мені екранний час: раніше я працював за ноутбуком 12–14 годин на день, а зараз – нуль, бо все спілкування в месенджерах. Так я знайшов свою точку входу в цю війну – там, де я можу бути корисним. Можливо, я міг би писати якісь тексти, можливо, вони були б хороші, але не зараз.
На початку року у вас був великий літературний тур країною. Здається, такі тури – це щось із минулого життя? Чому все ж таки вирішили це зробити?
Мені хотілося трохи перемкнутися.
До того ж річ у тім, що автомеханіки, які допомагають нам лагодити машини, що потім відправляються на фронт – найбільш релігійні люди у країні. По святах вони не працюють, тому я розумів, що січень випаде з волонтерства.
Мені хотілося трохи побути в білій сорочці, на сцені. Згадати, як це. І ось що цікаво: на зустрічах у тому ж Києві людей було значно більше, ніж перед війною. Я зрозумів, що людям хочеться ковтнути цього повітря "з минулого життя". Плюс спілкування, звісно: людина – істота соціальна, нам час від часу треба бачити людей навколо. Такі інтелектуальні зустрічі – це ще й цінна можливість рефлексувати, разом створювати трохи глибший контекст, ніж просто обговорення новин про війну, разом спробувати осмислити умови, в яких усі ми зараз живемо.
Одна із задач таких зустрічей – ще й давати надію, тому я свідомо читав позитивні тексти. Мені хотілося, щоб глядачі вийшли із залу з відчуттям легкості.
"Я буду писати книжки після перемоги" – сказали ви на одній із зустрічей з читачами. Чи скучили ви за способом життя письменника?
Річ у тім, що життя змінилось. Більше немає базових умов для творчості. Я не ухвалював такого рішення – "більше не писати": це просто випало з рук…
Але я хотів би створити щось типу щоденника війни пізніше. У мене є певні нотатки, і я обіцяв собі, що цього року буду прокидатися на годину раніше та писати. Ці нотатки – не література в чистому сенсі, радше якісь підслухані фрази чи мої спостереження, які шкода забути.
Коли почалася війна, мені написала листа ДубравкаУгрешич – хорватська письменниця, біженка війни, яка написала дуже багато текстів про війну. Її лист був лаконічний, вона написала: "Колегу-письменнику, бери блокнот і записуй, все забудеться. Нотуй! Це найважливіший час у твоєму житті, який визначить все твоє подальше існування, і ніколи в тебе як у письменника більше не буде важливішої теми. Але ти як письменник маєш все записувати, найдрібніші речі".
Але, слава богу, у нас є фейсбук, багато чого ми постимо туди. Це як наш щоденник ХІХ століття.
Це важливо ще й тому, що я бачу, як все дуже швидко змінюється – і забувається. Ви пам’ятаєте той час навесні та влітку, коли не було бензину? Ось, ми вже забули. А нещодавно зустрів військового, якому в червні ми передавали на Схід автівку – і згадав. Бо тоді в Ужгород приїхала його сестра та привезла нам бочку соляри – їхати нам було 1200 кілометрів, бензину не було. Пам’ятаю, як я брав шланг, потрохи відсмоктував з величезної бочки соляру та заправляв машину. Уявіть, я зовсім забув про це! А коли згадав, то прямо фізично відчув смак соляри в роті. Так само ми забудемо про світло, що його не було.
Минулого року у вас вийшла збірка коротких текстів "Щось зі мною не так", написаних до повномасштабного вторгнення. Чи тривожились ви з приводу того, що ваша книга не про війну, чи варто випускати її? Таку легку смішну книжку?..
Я не тривожився. Я закінчив її збирати ще за півроку до вторгнення. Вона мала піти у друк у листопаді. А я належу до тих людей, хто здав і забув. Є два типи письменників: ті, хто болісно ставиться до правок, якщо його, не дай бог, виправили, то капець, наступили йому на горло; та ті, хто здав і забув. Я навіть ніколи не затверджую правки.
Книжка мала вийти в березні, всеукраїнська презентація планувалася влітку. Коли у видавництві MeridianCzernowitz мені вже влітку сказали, що відправляють у друк, я її вже навіть не перечитував. Для мене це як дитина, яка виросла, закінчила школу та переїхала в інститут до іншого міста. Вона почала жити іншим життям. Так, ця збірка є зліпком певного моменту, емоційного часу, її важливо так зберегти. Відповідно, я в ній нічого не змінював.
Як ви думаєте, чи потрібна дистанція, щоб з’явився роман про велику війну? І хто його напише?
Хто це може бути, чорт його знає. Можна довго повторювати цю тезу, що наш Гемінґвей зараз сидить десь в окопах... Невідомо, хто зможе краще описати війну – чи це має бути людина цивільна, чи військова.
Я завжди намагався дотримуватися такого принципу: написати про щось, не описуючи його. Тобто скажи про війну, не говорячи слово "війна". Так зробив чудовий сербський письменник СрджанВаляревичу романі "Комо". Це роман про війну, де ані слова про війну. Його герой їде на резиденцію на озері Комо: вечірки, дорогий алкоголь, пригоди. Це чувак з проклятої країни, яку бомблять, і в його житті є один нормальний місяць. У книжці ані слова про війну і про ті тяжкі умови, з яких він приїхав, але вона стала культовою.
Іноді я думаю, що, можливо, найкращий роман про війну буде насправді про тил; про людину, яка намагається зберегти нормальне життя, коли навколо війна. Буде багато хороших романів, який з них здобуде міжнародну славу – ніхто не знає.
Ви переправляєте автівки військовим особисто, часто їздите на передову: Бахмут, Краматорськ. Чи буває страшно?
Було, безумовно. Особливо перед першою поїздкою, бо я не уявляв, як це. Але коли я потрапив на місце, зрозумів, що це не так жахливо, як уявляється, коли перебуваєш в Ужгороді. Я відчув, що це дуже випадкова штука – щоб нас убило, на нас має випадково впасти снаряд. Після цього я трохи заспокоївся.
Страшно тим, хто туди не їздить, страшно нашим рідним. У першу партію водіїв мені було потрібно набрати 16 осіб, і це було досить важко, а тепер їздять ті, хто завжди їздить, бо вони це люблять. Уяви, ти їдеш 1415 кілометрів з Ужгорода до Краматорська (Венеція ближче!), проїжджаєш всю країну, радієш, що у нас є такі землі і такі краєвиди.
В одному з інтерв’ю ви сказали, що під час повномасштабної війни вас приємно здивувало рідне Закарпаття, що ви не очікували такого патріотизму.
Якщо подивитися результати виборів, то Янукович де завжди перемагав? На Закарпатті й на Буковині… Це така історична риса: кордони часто змінювались, і ці регіони завжди вміли по-швейківські прилаштовуватись. І тут раптом виявилося, що війна змінює не тільки Схід України, а і Закарпаття. У нас дуже маленька область, і до війни відсотків 40 чоловіків були за кордоном на заробітках. Але більшість з тих, хто лишився, пішли на війну. У кожної родини на Закарпатті хтось воює. Це особиста зміна: коли член твоєї сім’ї воює на Сході, це дуже змінює тебе. Наші закарпатці охороняють кордони на Херсонщині, на Харківщині. У контрнаступі на Харківщині у вересні найбільші втрати понесла саме наша 128-ма закарпатська бригада.
Інша наша частина стоїть під Бахмутом, і це для мене – символічний акт єднання України. Це такі речі, які змінили людей. Мені приємно бачити, як змінилося Закарпаття. Я ніколи не бачив такої кількості прапорів, які виставлені у вікнах, як зараз, такої кількості людей у вишиванках! Раніше я був патріотом України, а тепер я патріот Закарпаття.
Якщо ви хочете долучитися до збору коштів на автівки для ЗСУ та допомогти Андрію Любці купити наступну машину, то ось реквізити:
4149439022830743
Paypal: andrij.lyubka@gmail.com
Фото: Юрій Яцкуліч; Юлія Вебер, Meridian Czernowitz