Журналіст Олександр М'ясищев та фоторепортер Георгій Іванченко з'їздили на Харківщину, щоб зняти вертеп у прифронтових містах. Український Vogue ексклюзивно публікує цю історію про перемогу світла над темрявою.
Група друзів із Харкова три дні колядувала для мешканців зруйнованих містечок і сіл Сходу. За цей час вони виступили перед сотнями людей в Ізюмі, знищеній Кам'янці, спаленому селі Студенок, а ще в Левківці, Іванчуківці, Новій Миколаївці, Святогірську та Богородичному. Трупа мала місію: нести Різдво туди, де воно найпотрібніше, і благу звістку, куди ніхто інший не принесе. Олександр М'ясищев та Георгій Іванченко поспілкувалися з учасниками вертепу та задокументували цей унікальний досвід.
"Коляда йде"
Вечір 27 грудня був на диво гучним в Ізюмі, де ще три роки тому мешкало майже 50 тисяч людей, а сьогодні — вполовину менше. Тишу напівзруйнованого міста порушували голоси, дзвіночки, флейти, укулеле та бубни. Вони линули від великої групи молодих людей в етнічному одязі та з різдвяною зіркою.
"Коляда йде, коляда йде", — співали вони, минаючи знищені будинки і танк, що стояв на лафеті на узбіччі. Їм раз у раз сигналили водії, а усміхнені перехожі вітали зі святом або підспівували.
"З Різдвом Христовим!" — гукнув із вікна зеленого пікапу військовий з густою бородою, коли порівнявся з ходою.
На чолі гурту із зіркою в руках йшов високий молодий чоловік у довгому пальті. Це — Олексій Галуга, студент Українського католицького університету й один із організаторів вертепу. Саме він зазвичай першим заходив у заклади в центрі міста із запитанням: "Можна у вас заколядувати? Ні, ми грошей не беремо, просто так".
У кав'ярні Makers вертеп співає "Ой, радуйся, Земле, син Божий народився" для відвідувачів-військових і барист. Усміхнені бійці відповідають: "Христос народився! Славімо його!" Вертеп рушає далі.
"Дуже круто, коли всі раді бачити й чути тебе", — каже Олексій Галуга. У січні 2024- го він уже виступав із вертепом на Слобожанщині і Донбасі за підтримки проєкту Ukrainer. Ще тоді відчув: має повернутися за рік. Так Олексій і 11 його друзів стали одним із 12 гуртів у проєкті "Сад вертепів", який вирушив у звільнені села в п’яти областях.
"Ми розуміли, що маємо принести щось хороше цим людям, особливо дітям", — каже Галуга . Більшість у вертепі — старі друзі: дизайнери, митці, студенти. Живуть переважно в Харкові, родом із самого міста та з Ізюма, Сіверськодонецька, Лисичанська.
Наступним колядників зустрічає найбільший ізюмський супермаркет, прикрашений новорічними гірляндами і повний місцевих мешканців з великими торбами. Почувши перші ноти "Ой, радуйся, Земле", вони аплодують і знімають вертеп, рухаючись у черзі. Касири однією рукою теж знімають, а іншою продовжують сканувати товари.
Ірод, Пастух і дитя
Наступний холодний ранок трупа провела на подвір'ї в Ізюмі. Репетирували колядки, ділили голосові партії та раз у раз повторювали виставу. Сценарій для неї створювали самі, розповідає дизайнерка Софія Хедекель, яка грала пастушку. Основою стали кілька сучасних сюжетів, зокрема письменників братів Капранових.
У центрі історії — Ірод, цар Юдеї, якого зіграла рудоволоса дизайнерка Марія Шевчук. Для цієї ролі вона зробила демоноподібну зелену маску і тренувалася говорити грубим низьким голосом. Каже, замислюючи образ, відштовхувалася від власних уявлень про те, яким був персонаж і яку емоцію мав передавати.
За сюжетом, Ірод дізнається, що у Вифлеємі народився Божий син — новий цар царів, — і споряджає військо, щоб убити немовля. Цар знав, що Ісус народився в хліву серед ягнят, тому спробував підкупити пастуха, проте той відмовився від грошей і попередив людей про небезпеку. В мить, коли здається, що Ірод ось-ось знайде малюка і надії вже немає, раптово з’являється козак. Дерев'яною булавою він вбиває Ірода і проголошує перемогу світла.
Головного союзника Ірода, чорта з чорними рогами та намистом із червоних перців на шиї, зіграла дизайнерка Олександра Шматко. Вона згадує: створюючи образ, надихалася вбранням пастухів, народними строями і костюмами, які вдягають на Маланку. Важливою була багатошаровість: спідниці, крайки і мінімум одягу з масмаркету, каже вона.
Одними з перших слухачів вертепу стали мешканці багатоповерхівки в спальному районі Ізюма. Коли колядники завернули у двір, в око їм впав український прапор, що майорів біля під'їзду. Там уже чекали з десяток місцевих жителів — переважно пенсіонери і діти. Щойно вертеп вийшов з машини, місцеві вишикувались перед ним й активно кликали надвір сусідів, які спостерігали з балконів.
"Я читала про цей вертеп раніше. Але вперше побачила. Я і не очікувала, що це може і до нас дійти. Це класно", — каже мати двох синів, корінна ізюмка Лена.
У наступні пів години двір став сценою, повною пісень, розмов і сміху.
"Не бійтесь, буде перемога! Надійсь на себе і на Бога! Всі Іроди нехай бояться — чорту з козацтвом не брататься!" — вигукую я в ролі Козака, який булавою проганяє Ірода зі сцени. Усміхнена юрба відповідає оплесками.
"Молодці, мені сподобалося. Душу нам зігріло в цей різдвяний час… Ми якось аж помолодшали з вами, на п'ять років точно", — каже інша глядачка Олена.
Надія посеред згорілого села
Наступного ранку вертеп вирушив у Студенок — маленьке село біля Ізюма. Нині в ньому живе приблизно 600 людей. Перших руйнувань Студенок зазнав іще в 2022 році, а вже в 2024-му вигорів майже наполовину. Колядники кажуть: обстріли та нищівна пожежа — вагома підстава заспівати для людей. Їзди до села — майже година, в автобусі звучать пісні та дискусії, хто має брати високі партії, а хто — низькі голоси. Щоб розспіватись і провести час веселіше, друзі заводять відомі народні мотиви: починають з "Ой, мамо, люблю Гриця", продовжують "Марусею". Та о 9-й ранку звіздар Олексій Галуга серйозно каже: "Любі друзі, хвилина мовчання". Стихають пісні й розмови — чути лише звук гучного дизельного двигуна. Це була мить, щоби вшанувати пам'ять загиблих військових.
Лише чотири місяці тому все село Студенок було встелене димом. Лісові пожежі, що почалися через обстріли, швидко перекинулись на житло. За один вечір майже всі мешканці мали тікати, сотні будинків згоріли. Та люди повернулись, зайняли порожні хати. У місцевому будинку культури колядники виступили для дітей, сільського голови Сергія Кохана і кількох подружжів. Одне з них — Юлія та Олександр, які, слухаючи колядки, обіймали маленьку доньку.
"Це нагадало мені про справжній дух Різдва, єдність, доброту та віру", — каже Юлія і запрошує вертеп заспівати у дворі своїх батьків неподалік.
Вже за десять хвилин трупа виводила "Славен єси" перед усміхненою літньою парою. Раптом чоловік попросив зачекати — зібрався покликати на вертеп свою 96-річну матір Катерину. За кілька хвилин він повернувся з низькою блакитноокою жінкою в зеленій хустці та з палицею в руках.
Під час Другої світової Катерина служила в госпіталі радянської армії. Нинішня війна і пожежа стали ще більшим випробуванням. Але почувши перші ноти "Славен єси", жінка почала плескати в долоні, співати й усміхатися колядникам. "Дякую, що заспівали і пам'ятаєте про нас у такому віці, дітки. Я така рада, я не хочу помирати — я буду чекати до перемоги і чекатиму на вас після війни", — сказала Катерина, витираючи сльози з очей.
На прощання Катерина попросила заспівати для своєї подруги Олени — колишньої вчительки, що мешкала неподалік і насилу пережила пожежу. Її будинок єдиний вцілів на вулиці.
***
Останній із понад десяти виступів відбувся у спортивному залі в Ізюмі, де зібралися діти з батьками. Хоч би де відбувався відбувався вертеп — у культурних центрах, на вулицях просто неба чи зруйнованій заправці, — саме діти часто були основними глядачами. Вони найбільше дивувалися маскам та сміялися з реплік героїв. А після вистави часто просили приміряти маску і сфотографуватися з вертепом. Так було і цього разу: щойно малі чули ритмічну пісню, тупотіли в такт і плескали в долоні.
Щойно вертеп завершився — батьки тиснули руки колядникам і дякували за різдвяний настрій, якого так бракувало. Раптово в залі підвівся хлопчик і сором’язливо попросив дозволу заспівати колядку. Вийшовши до трупи і взявши в руки бубен, він сказав:
"Коляд, коляд, колядниця, дайте, дядьку, паляницю, сала, м'яса, ковбаси, та двадцятку на труси!" — крізь сміх сказав хлопчик. Миттєво вся зала наповнилася сміхом і оплесками.
"Мене завжди найбільше дивують діти і підлітки. Вони вигадують свої способи віддячити. В Іванчуківці створили свій вертеп і навіть зібрали 13 тисяч гривень на військо, так вони надихнулися нашим виступом торік, — каже Олексій Галуга.
У попередні два роки вертеп був джерелом веселощів і гарного настрою, згадує Софія Хедекель. Але третій рік війни додав гіркоти.
"Цьогоріч ми виступали ніби на надриві. Хтось пережив утрату, хтось просто мав важкий похмурий рік. Вже не було того яскравого відчуття, що ти несеш добро. Проте незмінною лишилася місія — зробити щось хороше для людей", — каже Софія.
Про місію — і фінал вистави. У мить, коли Козак долає Ірода, з'являється Господній посланець і прорікає: "Якщо не впадати в зневіру і плекати честь та силу — влади Ірода не буде. Будуть править добрі люди".
Автор знімання Георгій Іванченко – репортер, що працює в жанрі документальної фотографії, член Української асоціації професійних фотографів (UAPP), заснованої Мстиславом Черновим; лауреат MYPH Photography Prize 2024 за проєкт Warhole – погляд на війну крізь дверне вічко. З 2022 року Георгій знімає репортажі на лінії фронту для агенції Associated Press та Європейського фотоагентства.
Автор тексту Саша М'ясищев народився й виріс в Ізюмі на Харківщині. Номінант конкурсу "Честь професії", редактор видання The Counteroffensive. Публікувався у The Guardian, Forbes Ukraine, OpenDemocracy, "Бабель".