Британська авторка Амелія Тейт пише про відчуття, яке знайоме багатьом, але про яке рідко говорять. Про смуток після спілкування. Про дивну пригніченість, яка з’являється не після поганих зустрічей, а саме після хороших. Про момент, коли вечір був теплим, розмова — приємною, люди — близькими, але після повернення додому ви відчуваєте порожнечу. У цьому тексті Тейт чесно й детально досліджує, чому після спілкування з людьми стає сумно, звідки береться це відчуття і чому воно не має нічого спільного з невдячністю чи соціальною тривожністю. Вона звертається до власного досвіду, сучасної психології та нейронауки, щоб пояснити, що таке смуток після соціалізації, чому він виникає і як навчитися його розуміти. Це текст для тих, хто після зустрічей із друзями відчуває пригніченість, емоційне виснаження або дивну самотність. І для тих, хто хоче нарешті отримати чітке й людське пояснення цього стану.
Раніше я обожнювала виходити з дому. Я йшла вулицею з чітким відчуттям завершеності та задоволення: я провела вечір на повну, а попереду на мене чекають тиша, ліжко і спокій. Але згодом це відчуття зникло. Тепер я все частіше запитую себе, навіщо взагалі виходити з дому. Я знаю, що в той момент, коли встану з-за столу, залишу порожні келихи й крихти на скатертині, вийду з закладу чи квартири друзів, мене накриє важкий стан. Гомін різко зміниться тишею. Тепло зникне. У тілі з’явиться внутрішній надрив, який підіймається від живота до грудей. Саме так починається смуток після спілкування.
Мені не властиво перебільшувати. Я не схильна до зайвої драматизації. Але вже приблизно рік, а можливо, й довше, я регулярно відчуваю пригніченість після соціалізації. Це не просто поганий настрій. Це чітке відчуття порожнечі після спілкування з людьми. Я йду з події, і всередині стає порожньо. З’являється фізичне відчуття спустошення. Мені стає сумно і важко. Я не розумію, чому це відбувається. Особливо тому, що ще пів години тому мені було добре, спокійно і навіть радісно.
Спочатку я була впевнена, що смуток після зустрічей з’являється лише після певних контактів. Наприклад, із друзями, яких я бачу нечасто. Це люди, які переїхали або мають дітей. Це близькі мені люди, з якими я бачуся раз на пів року. У такому випадку пригніченість після спілкування здавалася логічною. Вона ніби відповідала на просте запитання: коли ми знову зможемо провести час разом? Але пізніше я помітила, що смуток після соціалізації з’являється й після зустрічей із людьми, яких я бачу регулярно. А іноді навіть після спілкування з тими, з ким бачуся надто часто.
У певний момент я вирішила, що проблема в самій зустрічі. Можливо, вечір був не таким, як хотілося. Можливо, мені не вистачило близькості. Ми говорили спокійно, без емоційного напруження. Розмова була рівною, але не живою. Ми не обмінювалися думками швидко й захоплено. Ми надто довго обговорювали людину, з якою працювали сім років тому. Ми не говорили по-справжньому відверто. Я не відчула емоційної відкритості. У такому випадку смуток після спілкування здавався зрозумілим. Я не почула нічого справді важливого.
Але дуже часто пригніченість після соціалізації з’являється після вдалих вечорів. Після теплих зустрічей. Після щирих розмов. Після вечорів, які хочеться запам’ятати. Тоді я почала шукати інше пояснення. Я подумала, що це може бути тривога. Я згадувала свої слова. Аналізувала реакції. Чи щирою сміялася Кеті. Чи так само добре почувалася Сара, чи вона просто чекала, коли зможе поїхати додому до Бена. Але й це пояснення не працювало. Смуток після спілкування з’являвся навіть після вечорів, коли я почувалася впевнено. Коли поруч були люди, які ставляться до мене з теплом. Ба більше, іноді саме після таких зустрічей цей стан пригнічення був ще сильнішим.
Зрештою я зрозуміла головне. Цей стан не залежить від якості вечора. Не має значення, чи це була гучна вечірка, вечеря в ресторані або домашній обід. Не має значення, чи зустріч була рідкісною, чи звичною. Смуток після спілкування з людьми з’являється майже завжди. І причина може бути не емоційною, а біологічною. Йдеться про гіпоталамічне коло, яке відповідає за динамічний контроль соціального гомеостазу. Простіше кажучи, йдеться про частину мозку, яка відповідає за потребу в спілкуванні. Ці процеси досліджували на мишах.
Про це говорить Кетрін Дюлак, нейробіологиня та професорка Гарвардського університету і Howard Hughes Medical Institute. Її лабораторія Dulac Lab досліджує нейронні та молекулярні основи соціальної поведінки. У лютому 2025 року вона опублікувала наукову роботу, яка пояснює, чому після соціалізації може з’являтися смуток. За словами Дюлак, існує група нейронів, які починають активно працювати, щойно тварину ізолюють. Якщо миша перебувала в групі, а потім опиняється на самоті, ці нейрони активуються. Коли тварину знову повертають до інших, активність цих нейронів припиняється.
На думку Кетрін Дюлак, ці нейрони відповідають за бажання бути з іншими. Коли тварина залишається на самоті, мозок подає сигнал: потрібно повернутися до групи. Це закладено еволюцією і напряму пов’язане з виживанням. Водночас у мозку працює інша система. Вона відповідає за момент, коли спілкування стає достатньо. Коли контакту вистачає, цей сигнал зникає. Мозок реагує на спілкування так само як на їжу. Коли ми голодні, ми їмо. Коли ситі — зупиняємося. Так само і зі спілкуванням: воно є базовою потребою поряд із їжею, водою та сном.
Виникає логічне запитання: чи можна результати досліджень на мишах застосувати до людей? Дюлак вважає, що так. Вона припускає, що подібні нейронні механізми існують і в людському мозку. Люди відчувають голод, втому і спрагу так само як інші ссавці. Водночас вона наголошує, що людська психіка значно складніша. Смуток після спілкування може бути пов’язаний із життєвим досвідом, особистою історією і багатьма іншими чинниками.
Психологиня Джеймі Кремс, директорка Center for Friendship Research при Університеті Каліфорнії в Лос-Анджелесі, також бачить у цьому еволюційний аспект. Вона говорить про еволюційну невідповідність між сучасним способом соціалізації та очікуваннями мозку. Соціальні контакти наших предків не завершувалися різко. Люди жили в спільнотах. Вони спали поруч. Вони бачилися зранку. Вони разом доглядали дітей і виконували щоденні справи. Сьогодні ж після насиченого вечора людина часто опиняється на самоті. Саме цей різкий перехід і може посилювати пригніченість після спілкування.
Для мене це пояснення дуже точне. Я фрилансерка і працюю з дому. Контраст між активним спілкуванням і тишею робочих днів дуже різкий. Багато людей протягом дня встигають насититися присутністю інших. Я такої можливості не маю. Тому після зустрічей мені завжди хочеться ще. До цього додається і вік. З роками життя стає складнішим. З’являється більше відповідальності. Людям доводиться йти раніше з зустрічей.
Мені близька порада Джеймі Кремс. Вона пропонує створювати ритуал м’якого завершення зустрічі. Це прості фрази: "Напиши, коли дістанешся додому". "Подзвони завтра". "Давай одразу домовимося про наступну зустріч". Вона також радить телефонувати навіть тоді, коли є лише дві хвилини. Не варто чекати лише великих подій або спеціально запланованих зустрічей.
Мене заспокоює розуміння того, що смуток після спілкування має психологічне і фізіологічне пояснення. Це не слабкість. Це не вигадка. Це людська реакція. Я поки не знаю, чи допоможе мені це знання повністю впоратися з цим станом. Але мені важливо розуміти, що зі мною відбувається. У певному сенсі приємно пам’ятати, що ми всі трохи схожі на мишей у клітці. Просто з айфоном, еспресо-мартіні й фразою: "Перепрошую, можна ще хліба?".
Можливо, смуток після спілкування з людьми нікуди не зникне. Але, ймовірно, я навчуся сприймати його інакше. Як знак того, що поруч були важливі для мене люди. І як нагадування про бажання бути з ними знову.
За матеріалом vogue.co.uk