У проєкті "Герої" Vogue Ukraine вшановує військових, медиків, митців, енергетиків, параатлетів – полеглих і живих, – героїв, які щоденною працею допомагають країні вистояти в найтемніші часи. Кінооператор, засновник освітнього проєкту для підлітків із прифронтових територій "Жовтий автобус", Ярослав Пілунський розповідає про досвід роботи з підлітками на прифронтових територіях, силу документального кіно і шлях від знімального майданчика до фронту
Кінооператор, засновник освітнього проєкту для підлітків із прифронтових територій "Жовтий автобус", 52 роки
"Діти сьогодні живуть у реальності війни — вони її бачать, про неї говорять, але водночас зберігають здатність мріяти й помічати найкраще в людях", — розповідає засновник проєкту "Жовтий автобус" Ярослав Пілунський. Уже десять років він їздить на прифронтові території, де навчає підлітків говорити про себе та своє буття — мовою кіно.
Пілунський спершу працював оператором художніх фільмів (один із найвідоміших — "Брати. Остання сповідь" Вікторії Трофіменко 2013 року) і музичних кліпів, зокрема для Тіни Кароль, Христини Соловій та гурту Kazka. Згодом обрав документалістику — жанр, якого вимагав сам час. Він знімав події Революції гідності, у 2018 році разом із колегами з неформального кінооб’єднання "Вавилон’13" отримав Шевченківську премію за цикл історико-документальних стрічок про Майдан. За роботу під час окупації Криму та висвітлення незаконного референдуму потрапив у російський полон. Завдяки розголосу колег був звільнений за шість днів.
Справу життя він знайшов майже випадково. Під час навчання у Севастопольському національному університеті на факультеті кораблебудування підробляв освітлювачем у театрі. Якось оператор попросив його допомогти з камерою та зняти приїзд бродвейського режисера. "Ввечері я вже знав, що хочу робити кіно", — згадує Пілунський. Він переїхав до Києва, де вступив до Університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
Згодом на власному досвіді переконався: для молоді це саме так і працює. Варто дати людині інструмент — і відкриваються можливості. Так народився задум освітньо-мистецького проєкту "Жовтий автобус". Це старт для дітей, які хочуть свідомо обирати професію і розуміти, як працюють різні формати — від журналістського інтерв'ю до документалістики. Сьогодні в "Жовтому автобусі" підлітки навчаються створювати сценарії, робити грим, грати в кадрі, знімати й монтувати власні короткометражні фільми, репортажі й інтерв’ю та презентувати їх на великому екрані. На запитання, чому саме автобус, автор відповідає: "Це транспорт, доступний кожному. Навіть якщо здається, що мрія десь за горизонтом, шлях до неї може подолати будь-хто охочий".
Пілунський вважає кінематограф однією з найдемократичніших сфер культури — тією, що швидко дає зворотний зв’язок. "Мені доводилося працювати на різних континентах, і всюди я знаходив спільну мову з аудиторією", — розповідає Ярослав. Цю просту модель комунікації — можливість говорити, бути почутим і відчувати власний вплив — він прагне передати дітям.
Під час першої поїздки на Донбас у 2016 році "Жовтий автобус" зібрав майже п’ятсот охочих доторкнутися до світу кіно. Згодом у проєкті залишилося лише двадцять п’ять підлітків. "У кожному суспільстві є активна меншість — ті, хто не просто спостерігає, а бере на себе відповідальність діяти. Умовно це п’ять відсотків", — пояснює Пілунський. Робочу гіпотезу він перевіряв у реальних експедиціях. Зосередився на пошуку тих, у кого є здібності, внутрішня допитливість і потреба говорити власним голосом.
Навчання в проєкті побудоване на практиці, завдання амбітне — за тиждень учні мають зняти фільм. "Ми робимо кіно з підручних засобів, без бюджетів", — розповідає засновник. Діти обирають тему, пропонують ідеї, разом із менторами вибудовують історію й одразу беруться до справи. Камера, локація, актори — усе по-справжньому. Компанія з прокату обладнання для кінознімань Patriot Rental безкоштовно надавала техніку вартістю десятки тисяч доларів. "Такої можливості не має жодна кіношкола в Україні", — каже Пілунський. У "Жовтому автобусі" викладають режисери, актори, оператори, сценаристи, художники з гриму й костюмів, звукорежисери, журналісти – усі на волонтерських засадах. Спочатку Ярослав залучав знайомих, згодом спрацювало черезтинне радіо, і волонтери почали приходити самі. У процесі роботи стало зрозуміло: викладання може бути терапією — передусім для самих майстрів. Спілкування з дітьми повертає віру в людей і бажання жити. Для декого це стало частиною реабілітації після війни.
Показовим є досвід режисера монтажу Олега Тимошенка, який воював з 2015-го: провівши рік в окопах, він зіткнувся з тяжкими проявами ПТСР. У 2016 році його запросили прочитати майстер-клас у Сергіївці, на Одещині. Уже на третій день він відчув, що робота з дітьми відродила відчуття радості від професії — як це було до війни. Схожі історії траплялися й поза межами фахової спільноти. Військові з Авдіївки долучалися до місцевого кінотабору — працювали адміністраторами, знімалися в кадрі. Для них це стало способом знову відчути себе потрібними й живими.
Ярослав може годинами говорити про операторську роботу в кіно — про світло, вибудову кадру, монтаж; у цих розповідях відчувається його запал. Проте сьогодні він дивиться на світ крізь іншу оптику — як оператор БПЛА. Чотири роки війни привели його до ролі командира екіпажу у складі зведеної тактичної групи "Адам". "Це тотально важко, — зізнається він. — Я виконую не свою роботу, і це виснажує. Творчість довелося відкласти. Бажання розкадрувати війну й зафіксувати її документально виникає постійно, але я себе привчив: насамперед я солдат. Моя головна задача — зберігати бойову концентрацію".
Щастя для Ярослава — бачити дітей. Старший, 28-річний Семен, служить разом із батьком, вчиться на розвідника і готується стати офіцером; 25-річний Данило — вебдизайнер; 19-річний Микита — першокурсник Університету Шевченка, вивчає прикладну математику; найменший, 11-річний Назар – школяр. Пілунський каже, що триматися на фронті допомагають гумор і розуміння реального впливу своїх дій.
Як і його учні, він зберігає здатність мріяти: "Я хочу написати сценарій мультфільму. Його головний герой — весільний дрон, який потрапляє на фронт, у полон, але зрештою повертається додому разом зі своїм пілотом". Ця ідея метафорична й водночас дуже точна — як надія кожного митця, що пройшов війну: повернутися з хаосу до цивільного життя і творчості.
Після кожної експедиції фільм, знятий учасниками "Жовтого автобуса", показують на великому екрані в тому місті, де відбувався табір. Часто це автобіографічні історії: "Це не Ханахакі" розповідає про підлітків, які пережили втрату дому і намагаються знайти спільноту в новому місті; "Вірус А" – про життя дітей в Авдіївці, які мріють про світ без війни; сюжет "Школи" розкриває тему української толоки через історію учнів з Івано-Франківська, які допомагають дівчинці з Маріуполя пережити тяжкі спогади й адаптуватися до життя в новому місті. Для юних авторів, які вперше збирають повні зали глядачів, це стає мотивацією продовжувати навчання. Батьки часто зізнаються організаторам, що ніколи не бачили своїх дітей такими щасливими.
У "Жовтому автобусі" викладачі відверто говорять з учнями про маніпуляції, пропаганду й відповідальність митця, допомагають формувати власне бачення світу. "На задньому подвір’ї однієї зі шкіл уже знищеної Мар’їнки, куди підлітки ходили курити, на стіні був намальований жовтий автобус, а поруч — серце, — згадує засновник проєкту. — Це найкраще визнання нашої роботи".
Фото: Ira Lupu
Зачіска та грумінг: Daria Zhadan
Продюсерка: Mariia Nikolaienko
Освітлення: Michael Aziabin
Кураторка проєкту: Alyona Ponomarenko