Щоденник колишнього главредактора Vogue UK Александри Шульман та книга про те, як бути мілленіалом – письменник Любко Дереш розповідає про нові книги, які варто прочитати цієї осени.
Пані Шульман двадцять п’ять років була головним редактором британського Vogue, a її книга-щоденник "Всередині VOGUE" стала своєрідним жестом прощання із виданням: після святкування столітнього ювілею видання Шульман залишила свою посаду. Записи Шульман позбавлені пафосу та гламуру, а все ж напрочуд точні у спостереженнях за духом часу. Антрополог за освітою, вона продовжує вивчати людей, перетворює їх на героїв власної книги. Один із головних мотивів цього літопису — діалог із сучасністю та її новими обличчями. Сучасні цифрові медіа — одна із таких личин — парадоксальна територія, де, попри наявність безлічі каналів комунікації, принципово неможливо донести власну думку такою, як ти її переживаєш всередині. Тим паче, у світі моди, де боротьба за право голосу особливо гостра. Між тобою і читачем – численні фільтри тенденційності, кліше та комерції, які, наприклад, змушують на запитання про твою причетність до фем-руху без роздумів відповідати "Так" лише тому, що "noblesse oblige". Ти можеш любити їжу, яка проста на вигляд, однак тебе не полишить думка про те, що це дуже розчаровує фантазійного шеф-кухаря. Боротьба за те, аби до останку віддати себе власній справі, а при цьому залишатися собою — натхненна, прекрасна, безнадійна. Однак не лише Шульман бореться за те, аби залишатись собою. Саме середовище, в якому народився Vogue – і Шульман контрапунктом проводить цю лінію — неминуче і радикально змінилося за останню сотню років. Відділ маркетингу намагається вполювати аудиторію "мілленіалів", однак їх часто перемагають красивенькі дівчатка-блогерки. На дідусів із "Роллінг стоунз" можна подивитися через 3D-окуляри, а хтось подейкує, що за кілька років через поступ віртуальної реальності уся індустрія краси може стати нікому не потрібною. Щоденник Шульман фіксує світ немовби на гребені великих змін: страйк таксистів через прихід Uber, Брекзит, дедалі більше домінування в світі моди країн Азії – все це є чудовим драматичним тлом для увіковічення сотого року найвпливовішого модного часопису світу.
Майстер короткої прози Кортасар виводить літературну практику магічного реалізму на новий рівень – це не підвид сюру, це здатність безпосередньо впливати на свідомість читача. Кожна з новел, що входять у найбільш знамениту збірку оповідать письменника, працює зі зміщенням і деформацією: часу, простору, самототожності, наших основ розуміння світу. Завдяки саме такому зміщенню буденні речі раптом постають іншими: часом теплими, а часом — тривожними і ворожими. Несподівані затори (у новелі "Південне шосе"), що виникають на трасі між Фонтенбло і Парижем, перетворюють кавалькаду застряглих на кілька місяців автомобілів на метафору людського життя: десь трапляються нові знайомства, десь зароджується кохання і зачинається дитина, хтось залишає своє авто і йде далі пішки, хтось покінчує зі собою, а комусь нарешті відкривається краса того світу, поглянути на який просто бракувало часу. Як і більшість творів Кортасара, ця збірка вимагає активної, напруженої участі читача: іноді зміщення точки оповіді перемикається не лише в одному абзаці, а просто посеред речення. Варто зазначити особливість цього видання – воно присвячене десятиліттю з дня смерті відомого перекладача Кортасара, Юрка Покальчука, який став одним із перших, хто відкрив Кортасара для вітчизняного читача ще на початку 1980-их. Будучи в переписці з класиком, Покальчук зумів відтворити неперевершений аромат латиноамериканської магічності кортасарової мови. Закінчити переклад збірки після смерті літератора взявся відомий перекладач Сергій Борщевський.
Культова книга, написана 1979 року – один із пізніх і найбільш відомих романів італійського письменника-постмодерніста. Кінець сімдесятих, розквіт експериментів із гіпертекстом припав на останні роки життя Кальвіно. Приятель Че Ґевари, Клода Леві-Стросса і Ролана Барта, він з характерною іронією застосовує свої зацікавлення в соціології, космології та семіотиці у створенні химерної літературної загадки. "Якщо подорожній одної зимової ночі" — це нелінійна оповідь, пробратися крізь яку поталанить тому, хто не боїться парадоксів. Отож, деякий Читач відкриває книгу Італо Кальвіно під назвою "Якщо подорожній одної зимової ночі". Варто йому почати вгрузати у сутінкову привокзальну атмосферу детективного трилеру, як тут же виявляється, що книга бракована, і замість продовження "Подорожнього" Італо Кальвіно в книжку вкладено початок роману польського автора Таціо Бавакбаля "Недалеко від хутора Мальборк". Шукаючи продовження "Подорожнього", Читач знайомиться з іще однією обуреною схожим браком читачкою, Людмилою. Однак захопливий початок "Недалеко від хутора Мальборк" змушує їх шукати вже продовження книжки Бавакбаля, натомість їм трапляється ще одна видавнича недбалість, що відкриває для них наступний роман і так далі. Кальвіно переходить від однієї літературної реальності до іншої та поступово вплутує своїх героїв (Читача і Людмилу) у міжнародну шпигунську гру, пов’язану з фальшуванням літератури. Тут є місце для блискучої імітації щоденникової прози, для стилістично бездоганного роману про громадянську війну, фрагменти міжнародного трилера, тонка пародія на японську еротичну прозу та магічний реалізм Латинської Америки — і т.д., і т.п., кожна надзвичайно характерна і з окремою історією.
Уявлення про наведення хатнього порядку в епоху Нью-Ейджу поділилося на "до" і "після Марі Кондо". Гуманістичні віяння у філософії та психології ІІ половини ХХ століття врешті поєдналися з утилітарною складовою суспільства споживання, породивши мистецтво організовувати свій простір за методом КонМарі. В той час як обсесивно-компульсивні британці в телевізійних шоу заохочують співгромадян до чистоти за допомогою власних неврозів, Марі Кондо прокладає шлях у прибирання через злагоду зі собою. "Метод КонМарі", описаний у книзі – це одночасно і психотерапія, і самоаналіз, і урок гармонії зі Всесвітом. "Іскра радості" є продовженням бестселера "Викинь мотлох із життя", але тепер феноменальна японка більше уваги приділяє практичним моментам того, як навести лад на кухні, у шафі, а заодно впорядкувати власні думки та життя. "Метод КонМарі", хоч і не має поки що меткої народної назви, цілком заслуговує того, щоб стати одним із великих японських вкладів у культурну спадщину людства, на рівні з мистецтвом бонсай, філософією бусідо та мультфільмами Хіяо Міядзакі.
"Видавництво Старого Лева" вже друкувало роман Кейт Аткінсон "Руїни Бога", який є доповненням до більш раннього роману авторки "Життя за життям". У "Руїнах" ішлося про Тедді Тодда, пілота часів Другої світової війни, загубленого між окремих фрагментів власної пам’яті, розкиданих у часі та просторі. "Життя за життям" — багатоваріантна біографія його старшої сестри, Урсули Тодд, жінки, наділеної здатністю переживати власне народження щоразу, коли лінія її життя передчасно уривається, а відтак проживати все від початку із врахуванням колишніх помилок. Аткінсон стверджує, що поштовхом до написання циклу про сім’ю Тоддів стало її бажання глибше осягнути трагедію Другої світової війни, з якою вона розминулася усього на кілька років, а головне — ухопити перехід світу від пасторального 1910 року до післявоєнного періоду. "Життя за житям" дослівно розкриває цю динаміку: побут аристократичної родини у заміському маєтку як може опирається плинові часу, але незмінна прислуга, завершені уявлення сімейства Тодд про моральні цінності та розмови про літературу мають замало сили для того, щоб захистити дітей містера і місіс Тодд від світу, який стається за межами їх закуту — Перша, а потім Друга світова війна змушують кожного з молодих Тоддів дорослішати на власний манір. Однак лінійна оптика оповіді не притаманна роману. Головна героїня, Урсула, через приступи дежав’ю починає розуміти повторювальну природу власного життя. В одній із повторюваних ліній героїня опиняється у товаристві Єви Браун, і як результат, отримує змогу перетнутися зі самим Адольфом Гітлером. В "Житті за життям", ретельно працюючи з історичними військовими джерелами, Аткінсон не лише переконливо виписує жахіття Другої світової війни, але й намагається дослідити варіанти реальності, в яких Гітлер не стає кровожерним диктатором. Але найперше "Життя за життям" — це щоденник пошуку власного призначення, шлях віднайдення цінного у самому собі безвідносно до історії та зовнішніх обставин.
Звісно, ця книга-дороговказ, перш за все, призначена для тих, кому ще самому двадцять з гаком. Але якщо зрозуміти покоління мілленіалів входить у коло ваших обов’язків (чи є життєвою необхідністю), "Маніфест" пролиє світло на цей темний період. Крістін Гесслер, яка щойно сама подолала тридцятирічний рубікон, сіла писати по гарячих слідах книгу, яка б допомогла молодим людям її генерації краще справлятися з викликами на шляху дорослішання. Успішна сценаристка, Гесслер залишила Голлівуд заради того, щоб займатися справжнім покликанням і стати професійним лайф-коучем. Посилаючись на численні листи читачів її попередньої книги "Twenty Something, Twenty Everything", авторка наводить безліч життєвих історій молодих американців, які вперше стикаються з серйозними стосунками, банківськими кредитами, вибором професії та самостійними духовними пошуками. Тільки двадцять відсотків підлітків, згідно з опитуванням Гесслер, у свої двадцять опиняються там, де й планували бути. Вводячи ключове для книги поняття "похмілля від очікувань" (притаманне не лише двадцятилітнім, але й усьому поколінню мілленіалів), авторка допомагає пройти молодим людям своєрідну реабілітацію і спробувати піднятися після першого нокдауну, в яке їх уже встигло відправити доросле життя. "Маніфест" – це своєрідна енциклопедія помилок тих, хто тільки вчиться користуватися власною свободою і можливостями, а коло тем, які підіймає авторка, охоплює проблематику від зайвої ваги до питань віри. Та все ж, головна ідея книги – зробити з читача експерта по проходженню дедалі складніших левелів самостійного життя.