Українська поезія схожа на дітей, народжених у бомбосховищах. Вона зростала під вогнем, у підпіллях, в еміграції, в тюрмах та політичних таборах. Ми вибрали п’ятьох митців минулого сторіччя, які не мовчали в найстрашніші часи і для яких Україна була понад усе. Сьогодні їх історії стають більш зрозумілими, а вірші звучать наче заповіти.
"Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість поєднується з криком його нації"
Так писав Василь Стус, геній світового рівня, поет, що майстерно володів верлібром, перекладач Рільке та літературознавець, який розпочав моральну реабілітацію письменників "розстріляного відродження", чию пам’ять переписала радянська влада. Саме Стус повернув із забуття непересічну лірику Володимира Свідзінського та раннього Павла Тичини (згодом, ці літературні розвідки будуть додані до судової справи проти Стуса).
Москва Стуса ненавиділа, як і все українське та волелюбне. Дозволену владою межу поет перетнув у 1965 році на прем’єрі фільму "Тіні забутих предків" Параджанова, коли разом з Іваном Дзюбою і В'ячеславом Чорноволом попросив повну залу глядачів-інтелектуалів та партійних лідерів засудити таємні арешти поетів-шістдесятників. За це його відрахували з аспірантури, заборонили друкуватися, а згодом засудили за антирадянську діяльність: спочатку на 5 років тюрми та 3 роки заслання, а потім ще на 15.
Кожну вільну хвилину Стус використовував, аби читати та писати. Його твори всіма правдами та неправдами, завдяки побратимам і дружині Валентині, перетинали тюремні кордони і розходилися світом. Своєму ще маленькому сину він писав: "Людина – це обов’язок, а не титул (народився – і вже людина). Людина – твориться, самонароджується. Власне, хто Ти є поки що? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни – доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем’яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Ти є сам. Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час – Творися ж!"
Наприкінці 1984 року бельгійський письменник Генріх Бьолль та українська діаспора в Торонто почали активно просувати кандидатуру Василя Стуса на Нобелівську премію за збірку "Таборовий зошит". Підготовка займала час, але якби це сталося, то було б тріумфом для України, порятунком для політв’язня і катастрофою для радянської влади. Відомий факт -- премією Нобеля посмертно не нагороджують. Стуса знайшли мертвим у його камері 4 вересня 1985 року, офіційна причина смерті – зупинка серця.
Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
сталить твій дух – тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій – допоки скону,
допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.
"Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, та там, де треба – я тверда й сувора"
Українською Олена Теліга, представниця "Празької школи" поетів, заговорила в еміграції в один день – через образу російського монархіста, який принизив її мову. Теліга народилася у Росії в українській сім’ї, згодом з батьками переїхала до Києва, а звідти у 1922 році – у Чехословаччину, країну, яка прихистила українців, їхні університети та сприяла розвитку української культури.
З того моменту чіткого усвідомлення себе українкою, Теліга кожного дня наполегливо працювала над удосконаленням своїх знань мови, правильності наголосів, і заради цього вступила до Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. Але головною метою для неї стало відродження культури та незалежності України. Вона постійно думала, що саме має зробити для цього. Вона викладає українську у Польщі, а після початку радянсько-німецької війни у 1941 році Теліга повертається у Київ, аби очолити Спілку українських письменників і редагувати літературно-мистецький додаток "Литаври" до газети "Українське слово". Згодом газету забороняють, а з нею і літературний додаток. Теліга ігнорує накази гітлерівців та комуністів, як і листи друзів, які попереджають її про небезпеку, якщо вона залишиться в Києві, – але емігранткою другий раз вона бути просто не може. Її заарештовують у приміщенні Спілки, а 21 лютого 1942 року, разом з чоловіком і колегами розстрілюють у Бабиному Яру.
Олена Теліга встигла видати лише тридцять вісім поезій, але завдяки їх унікальності назавжди увійшла в українську літературу, створивши образ сильної жінки, яка в разі потреби втримає зброю у руках.
О, так, я знаю, нам не до лиця
З мечем в руках і з блискавками гніву,
Військовим кроком, з поглядом ловця
Іти завзято крізь вогонь і зливу.
Ми ж ваша пристань — тиха і ясна,
Де кораблями — ваші збиті крила…
Не Лев, а Діва наш відвічний знак,
Не гнів, а ніжність наша вічна сила.
Та ледве з ваших ослабілих рук —
Сповзає зброя ворогам під ноги,
Спиває ніжність легендарний крук —
Жорстокий демон бою й перемоги.
"Україно! Ти — моя молитва, ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва за твоє життя, твої права"
Поет-шістдесятник, Василь Симоненко – простий хлопець з села, якого виховувала мати та дід. Він вступив на факультет журналістики Київського національного університету ім. Шевченка і там же почав писати сатиру на радянський лад, яку тотальна цензура не брала до друку, але яка швидко поширювалась через самвидав. Поет помер у віці 28 років через відмову нирок, після побиття співробітниками міліції.
Україно! Ти для мене — диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
"Захочеш і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила"
Ще один представник "Празької школи" більше знаний як талановитий поет, насправді був відомим світові археологом, який у неповні 23 роки захистив докторську дисертацію у Карловому університеті Праги на тему "Неолітична мальована кераміка Галичини", співпрацював з Гарвардським університетом, читав лекції в Італії. Перед Олегом Ольжичем була вся Європа, але він волів працювати над поверненням української державності та цільності її земель. Він був готовий до трагічного фіналу, але вважав, що в майбутньому ця боротьба надихне нове покоління, і для відродження будуть більш сприятливі умови. З цією метою в 1929 році він вступив до лав ОУН, з часом очолив культурно-освітню референтуру ПУН, у 1941 році став одним з організаторів УНР в Києві, готував книгу "Революція рве кайдани", де описував злочини проти України. У 1944 році був арештований гестапо, а за місяць Ольжич закатований у таборі Заксенгаузен. На київському будинку, де жив поет, на меморіальній дошці викарбувані його слова: "Держава не твориться в будучині, Держава будується нині".
Захочеш — і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з одважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар таємниць
І гостру петарду наказу.
"Геть від Москви!", "Дайош Європу!"
Ця фраза публіциста, поета та полеміста Миколи Хвильового стала гаслом великої дискусії українських митців 1925-1928 років. За загостренням пристрастей публічні виступи на цю тему можна було порівняти з концертом групи The Beatles, коли зал умлівав. Думка нової інтелігенції була одностайна: Україні потрібна особлива національна література, тільки з орієнтацією – на Європу, а не Росію. Хвильовий не підбирав слів: "Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Річ у тім, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування". В європейській літературі йому імпонував допитливий дух героїв та різноманітність стилей. В цей період починає працювати театр "Березіль" Леся Курбаса, який змушує глядача думати, Валер'ян Підмогильний пише перший український екзистенційний роман "Місто", а Павло Тичина публікує збірку тонкої й розумної лірики "Сонячні кларнети". Десятиліття розвитку зупиняє комуністичний терор 30-х років – спочатку замовчуванням та нищівною критикою. Передчуваючи свій арешт, 13 травня 1933 року Микола Хвильовий застрелився. Більшість митців було репресовано і розстріляно. Феномен 20-х і досі не повторився.